«Троянда» для Лєни

Як живуть і вмирають у Ладижинському інтернаті люди-діти. Без віку. Без розуму…

11 днів. На стільки Лєна довше за мене живе. «Лєна», бо так вона себе називає. А більше нічого й не скаже. Хіба що «так» чи «ні»… Я закінчувала школу, а Лєну у 1994 році із Стрижавського інтернату привезли у новий – Ладижинський. «Троянда» – так на його місці мав називатися піонерський табір від ферментного заводу. Але «перебудова» – ні піонерів, ні табору… А назва «Троянда» прижилась. Це інтернат четвертого профілю – дитячий церебральний параліч, синдром Дауна і глибока розумова відсталість. Найважчі. Їх звозили сюди з усієї країни…

«Хай Головашич покаже, як штани на Лєну надягнути»

З Лєною не познайомилася б, якби не депутатка облради Людмила Головашич. Саме вона на сесії з трибуни розповіла про «ошпарену дитину». Шок! Та виявилось, про Лєну знали у департаменті охорони здоров’я: на той час уже прооперували в обласній лікарні імені Миколи Пирогова. Але скандал із підопічною вийшов за межі залу засідань облради та Вінниччини. Про Лєну почали знімати сюжети центральні телеканали… Винили директора інтернату, лікаря, старшу медсестру, санітарку, яка одразу звільнилась «за власним бажанням». Тульчинські поліціянти криміналу не побачили, однак прокурор все ж відкрив провадження. Що ж насправді там відбулося?

Вперше Лєну побачила в «Пироговці» на перев’язці 24 лютого. За тиждень – в «Троянді». За збігом обставин саме того дня були збори колективу інтернату. «Тема зборів: обговорення випадку із підопічною Сич О. В.» – значилось в оголошенні.

– 31 січня стався нещасний випадок: санітарка обпекла Олену, – почав директор Ладижинського інтернату Володимир Мельник. – Я сам викликав 102… А 21 лютого депутат Людмила Головашич на сесії заявила, що ми хотіли приховати це…

Емоцій колектив не стримував:

– Я сім років тут працюю. Жодного разу вона не прийшла, хоча сама з Ладижина…

– Ні, якось приїжджала з депутатами, Костя на вході до неї поліз обнімати, то вона почала обтріпуватися. Навіть всередину не зайшла…

– Тож пішла шукати пляж, який директор «приватизував»…

– Ага, «продав»…

– Обурюють її слова: «Працівники знущаються, катують…». Нехай приїжджає, подивиться, як ми тут «знущаємось»…

– Давайте запросимо Головашич. Хай вона нам покаже, як можна на Лєну штани одягнути…

– Треба вимагати публічного вибачення у рамках закону. Якщо треба, то в суд подаємо.

– Особисті амбіції і неприязнь ставить вище. Краще б допомогла… П’ять років просимо ставку реабілітолога!

– А 600 грамів хліба – норма на день! Замість того, щоб дати дітям курку чи вітаміну, а ми норму хлібом добиваємо! Скільки ж звертались, писали…

– Тільки вибори, і знову «звільняють директора»… Ще ж почнуть: «Благодійники везуть памперси, а вони їх продають»…

– Нещасні випадки скрізь бувають. Я була з Лєною в «Пироговці». У тому ж відділенні тоді з опіками лежали ще двоє з інтернату – з Вінницького. Ніхто питання не підняв… Я ходила кормила того дєдушку…

– Та таким способом хочуть закрити інтернат! Все тут погано, всі – погані, а от місце – хороше…

– А до 8 Березня аванс буде?..

Громадський транспорт сюди не ходить. 120 грн – таксі з Ладижина

Поговорили і розійшлись. Пішла за прачками – пральня поруч із актовим залом…

– Пів тонни щодня треба прати. Бо лежачі. Ось сушку торік зробили – своїми силами, зараз вона від центрального опалення працює, а якщо ні, то вмикаємо котел… Як тепло, то на вулиці. На кожну дитину 3-4 комплекти білизни, 20 пеленок…

– Вистачає?

– Усього вистачає. Працюємо тут 25 років і переживали всякі ситуації. Всього було… Було таке, що зовсім не було – економили. Останнім часом проблем немає: порошок є, мило є… Ось пральна машина нова – рік як працює, українського виробництва. Є американська, вона давно в нас… Дві українські – на 50 кг, а одна на 25 кг, щодня працюють. Двічі перемо в день: рано – більше, а потім – менше.

– Зважуєте кожного разу?

– Рушник – 200 г, футболка – 200 г…

– А всі ці звинувачення щодо працівників інтернату? Може, й ви свої речі тут перете?

– Це все неправда! Повірте, директор працює. А те, що роздули – це неправильно. Це вже третій директор, ми говоримо про це, бо вже нічого не боїмося… «Текучки» у нас нема. Якщо на початку, 95-97 роки, звільнялись часто, то тепер або за віком, бо робота фізично тяжка і морально витримати… Ми у пральні два дні робимо, два дні – вдома. Приїжджаємо на 6 годину ранку і до 5-ї вечора. Більшість – з навколишніх сіл і Ладижина. Нас рано везе службова машина – в пральню та їдальню, а ввечері їдемо разом автобусом. Бо інакше сюди не доберешся. Від Ладижина громадського транспорту сюди немає.

– Хіба що на таксі – 120 грн з автовокзалу.

– Розмови про пляж. Чи справді його хотіли забрати? Чий інтерес – мера Ладижина Коломєйцева чи вашого сусіда – «Нашої ряби»?

– Точно не інтернату. Не бачимо, щоб хтось туди ходив.

– Хто на березі буває, крім ваших?

– Рибалки, люди приїжджають. Знаю точно, що «Наша ряба» собі пляж зробила. А через нашу територію сторонні не ходять. Що там робиться за сіткою? Ми не знаємо. Це останні роки чуємо про пляж інтернату, директор…

– А я, наприклад, вперше почула сьогодні.

Розказують тут і про іншу історію – про зеків по сусідству. За парканом – за сіткою від інтернату – гуртожитки «Нашої ряби». Там під конвоєм живуть засуджені із Могилів-Подільської колонії, з вінницької 86-ї установи… Це ті, хто погодився працювати. Так от чотири роки тому один з них у Ладижині вбив двох жінок. На підприємстві познайомився з 31-річною ладижинчанкою, яка працювала там прибиральницею. Почав залицятися. Вона була розлучена, виховувала дочку. В одну ніч не дійшла до свого будинку… Потім на городі вбив ще одну жінку – 36 років…

– Відтоді у нас з’явився чотирилапий охоронець – німецька вівчарка, Барончик наш, – лагідно називають тут собаку. – Але тут чужі не ходять…

Про спільне між «зоною» й інтернатом потім ще згадає директор. У своєму кабінеті. І лікар…

– У Лєни родини немає, – розповідає старша медсестра Інна Козачук, коли заходимо в третій корпус. – У документах тоді писали просто: відмова батьків у пологовому будинку. Її ніхто не провідував. Бо є підопічні, до яких родичі приїжджають. У кожному корпусі є кімната, де можуть зупинитися. Наприклад, одна мама приїжджає на 4-5 днів, бо до нас ще добратися треба, не може часто приїжджати.

Переважно – Вінницька область, є Житомирська, Черкаська, Київська… Раніше були з всенької України, бо тоді був один такий інтернат. А років десять як ділять бюджети: якщо з іншої області направляють дитину сюди, то та область має нам платити. Тому їм легше зробити в себе відділення 4-го профілю.

Усього – 125: 74 хлопчиків і 51 дівчинка. З них 12, яким нема 18 років. Молодшому – 13.

Але не всі як Лєна. Вона сидить… Лежачі – інші. Маленькі тіла. Покручені худющі кінцівки. Лисі голови. Волосаті ноги. І ці очі… Живі. Сліпі… І звуки нелюдські…

Ні, там не страшно. Не смердить. Непросто усвідомити, що люди народжують таких людей… Дітей назавжди.

– На одну санітарку-няньку – 10 дітей. Дві палати.

– Вони тільки лежать?

– Не всі. Є, що сидять… П’ять разів погодувати: о 9 годині, потім об 11, о 12.30, о 16, о 18.30.

Після кожного опорожнення миємо, купаємо, нігті обстригаємо. Зуби чистимо, тільки не зубною пастою, бо її не виплюнуть, а антисептиком – хлоргексидином. Є перукар, стриже їх. Лежачих коротко, аби не було колтунів, не розчешемо потім… Тих, хто в першому корпусі, уже із зачісками, там легші діти. Хоча раніше усіх – під машинку…

Санітарка Марія працює з найважчими 20 років. Вони «виросли» на її очах.

– Вони говорять?

– Не говорять, але вони нас розуміють. Ми – їх. От попробуй прийми зміну і до Ані не підійди, то вона таке робить, ноги піднімає, підстрибує… Звикли до їхніх характерів. Кажу внукам, що мої діти тут, а вони питають: «Бабуся, а в тебе там теж внуки є?»… Вони назавжди будуть діти, хоч виросли. От та сама Аня була така малесенька, кормити було дуже важко: з сосочки, і воно текло, вона не могла ковтати… А зараз ковтає, пляшечку бере, щось застрягло, то покрутить її, бо ж там сир є перетертий… Решта в палаті їдять з ложечки, Оксанка сама їсть…

Оксанка лежала і посміхалась. Щиро раділа, коли підійшли до неї. Велика посмішка і яскраво-рожева футболка з пацифістським знаком.

Оксанка

– Буває повторює слова…

– Скільки важать? Ви ж їх носите…

– 45 кг, є 60. Тяжкі. Одна другу просимо – санітарка санітарці – допомагаємо. Медсестру просимо другий раз.

– Ці дівчатка ще тендітні, пару хлопчиків є по 90 кг, – додає лікар Олег Кащук. – Удвох садять на візочок, везуть у ванну. Купають…

– У нас є підйомник для ванни, але ним не користуються, бо незручно. Часу на підйомник і зусиль витрачається більше, ніж без нього. Якщо, наприклад, Максим допомагає, бо він рухається, підтягнеться, то Рома не може…

– Санітарів чоловіків немає?

– Немає. Всі жінки.

– Гуляєте з ними як?

– З такими не гуляємо. Тільки волонтери гуляють.

– Тобто, за інструкцією, ніхто з цими дітьми не гуляє?

– Ні, там так не написано. Але як? На одну няню – десять дітей, п’ять разів харчування. Це ж не просто насипала і пішла – треба кожну дитину ложкою нагодувати. Помити, прибрати, перестелити. Вона не може залишити дев’ять дітей самих, а з однією йти гуляти.

– Буває миєш їх без кінця, – пояснює Марія. – Ввечері всіх миємо, а як покакало і попісяло, то підмиваємо. Отак – з палати в палату… Якщо два дні не покакала дитина, то свічку ставлять, бо ж лежачі, токсичні процеси почнуться.

– Чому з Лєною так сталось?

– Може так мало бути… Не знаю, як це вона зробила. Спочатку набираємо воду, потім веземо дитину і купаємо…

У палаті працює плазмовий телевізор. Якщо не мультфільми, то музичний канал.

– Вони люблять естраду, причому таку, яку любить старше покоління. Сучасну – не дуже.

– А як ви знаєте, що вони люблять?

– Емоції. Вони ж реагують. От дивіться, Аня ж не говорить, ви підійшли, і вона вже ручку протягнула. А вмикаєш телевізор, Настя починає сміятися, у Соні посмішка…

– У вас є любимки?

– Є! Свої діти, а є Олежка Волков з сусідньої палати – любимий мій. Допомагаю його купати. Він за ручку бере, йде…

– Як звикали до роботи тут?

– Одразу важко було… Зараз діти важчі, але умови праці кращі. Пеленок вдосталь, памперси є. Раніше пеленок не було, то застірували, несли на вулицю висушувати, бо треба було зміну з чимось здати… Бачте, Оля може ковдрою накритися, іграшка висить у неї. Насті треба без кінця іграшку нову давати, бо набридне, викидає і кричить.

– Усіх треба постійно перевертати, мити. Кожного дня свіжа кофтинка, дивимось, чи немає опрілостей. Бо вони є причиною пролежнів. Вже більш складні діти, в яких наростає явище кахексії – втрата ваги тіла, з тими складніше. З цими навіть протипролежневі матраци не допомагають.

– Дивіться, у Насті такий матрац. Він надутий, спеціальний компресор, повітря рухається – як масаж. Таких матраців у нас 21… Одяг волонтери дають, люди привозять, всім дякуємо і користуємось. Діти дуже рвуть. У нас є хлопчик, він за годину дві футболки порве – на мотузочки. А Юра в першому корпусі порве, якщо йому не подобається. Буде сидіти голий, поки його вмовлять і не догодять – він вибирає сам одяг. Характер…

– Ви питали про прогулянки. До нас з Києва на день приїжджає група волонтерів спеціально, щоб погуляти з дітьми. Їх чоловік десять: зранку вони беруть дітей, годинку з одними гуляють, годинку – з іншими…

– Чому аж з Києва, у Вінниці таких нема?

– Не знаю. З Тульчина є група. Є товариші, є родина, є віруючі – різні.

– Може запропонувати депутатам облради виїзне засідання провести тут?

– Пропонували, не хочуть.

– Карантин, – одразу зауважив лікар. – Я ввів, як тільки школи почали закривати в Ладижині. Щороку робимо щеплення – років 15. Інфлувак вакцина – купили за кошти підопічних…

Кожен підопічний отримує соцвиплати. 75% – йде в інтернат, а 25% – на картку (близько 800 грн). З цих грошей купують памперси (із того, що виділяє держава, то це 1 памперс на добу), ліки, вітаміни. Трьом купили мобільні телефони і планшет.

– Але ви не думайте, що це так просто зняти кошти із картки: лише після погодження із громадською радою…

– Більша частина – це глибока і важка розумова відсталість. Трішки легше у тих, хто в першому корпусі. Хтось є ходячий, читає, трішки пише. Є старші 20 років, а розумово – не більше 10…

35 таких, що пересуваються самостійно або на візках, або ж повзають.

– Ходячі можуть втекти?

– За ними ж дивляться. У нас був випадок, коли з міліцією шукали підопічного, а він в ліфті закрився. Захотів на ліфті покататися, бо його не покатали. Зайшов, а що далі робити – не знає. Присів, не помітили…

«Онанізм може бути. Але не сексуальні домагання»

– А ось і наша Лєна…

Лєна…

Вона сиділа на ліжку й посміхалась. З рук не випускала ту саму м’яку іграшку – мишку, яку їй подарували у «Пироговці». Рани її загоюються. Повернулась до звичного ритму свого життя. За словами няні, якийсь час не могла зрозуміти: де вона?

– Вона у нас спокійна дівчинка. Дорогу нормально перенесла. Лєна ще «глазки строїла» фельдшеру, коли поверталась. Так було?

Лєна не зашарілась і так само з посмішкою протяжно гордо відповіла:

– Даа…

Опубліковано Оксаною Пустовит Вівторок, 10 березня 2020 р.

Про секс говорили з медиками не в палаті.

– Як справляєтесь із їхнім фізичним потягом? Розумово відсталі, але ж тіло хоче.

– Приїжджали психологи зі Львова, порушували це питання, на семінари з сексуального виховання їздимо, – розповідає Інна Анатоліївна. – Нам сказали не звертати увагу, не акцентувати.

– Знаю, що у деяких центрах замки з туалету познімали, бо зачинялись. Власне, активнішими у цьому питанні є жінки.

– Ну, у нас жінки більшість в памперсах або на горщик, самі в туалет не ходять.

– Персоналу не домагаються?

– Ні. Онанізм може бути. Але без домагань. Так, насправді це є проблемою в інших закладах. Колись у нас в першому корпусі були двоє, ніби робимо вигляд, що не бачимо, але… Сьогодні для нас це неактуальна проблема. Ми розмовляли зі Світланою Демко із «Обрія», то казала про випадки, коли в родинах мами мусять спати зі своїми синами…

– Ви даєте ліки для заспокоєння сексуального потягу?

– Ні, такого загострення не було.

– Взагалі, стараємось якнайменше ліки давати – протисудомні, заспокійливі не часто…

Сексу нема, але є симпатії. Рая (дівчина ромської національності) з першого корпусу подобається хлопцям. Вона тут зірка. У нас був Олег – його перевели у Вінницький інтернат – йому потрібен соціум, то Рая з ним зідзвонюється… Рая тут з 4 років, хотіли забрати – вона просто ідеальний варіант для жебрацтва. Мама позбавлена батьківських прав. Могла б колись і подзвонити доньці, але дзвонить їй Рая…

А ось кімната для батьків – у кожному корпусі така. Два ліжка. За бажанням, ночують із дитиною разом – годують, перестеляють… До Артема часто приїжджають. До Наталки – кожні два тижні тато чи мама, окремо навідуються… До Андрія – регулярно дідусь і батько. До Антонії мама часто приїжджає, ночує з нею.

– Чи можуть забрати на пару днів?

– Так, пишуть заяву, якщо не позбавлені батьківських прав. Бо у нас є такі випадки, коли батьки юридично позбавлені прав, але не відмовились.

– Забирають?

– Ні. Коли були менші, забирали. Років два ніхто не забирає… З Гайсина раніше родина забирала, а тепер провідують… Йдемо далі, до хлопців.

Опубліковано Оксаною Пустовит Вівторок, 10 березня 2020 р.

Іван Іванович – сліпий чорношкірий з Київщини

У куточку в ліжку нерухомо лежав чорношкірий хлопчик.

Іван Іванович

– Це Іван Іванович. 23 роки. Привезли до нас чотирирічного – з Київської області. Мати – українка – позбавлена батьківського піклування. А через кілька років приїхала його бабуся з старшим братом. Брат – здоровий, теж темношкірий. Батьки у них різні, мама старшого віддала своїй мамі на виховання, а цього, Івана, залишила в пологовому будинку, сама ж виїхала в Америку. Де вона? Ніхто не знає… Але бабуся з братом раз в рік або півтора навідуються.

– У Вані, окрім ДЦП, внутрішня гідроцефалія – водянка головного мозку, – пояснює Олег Петрович. – Як наслідок – вада розвитку очей. Він сліпий. Зовсім не бачить… Олег – синдром Дауна, з підтримкою ходить. Може сам сидіти й їсти. Але за бажанням.

– До речі, на зборах говорили про норму хліба. Що з цим не так?

– 600 г – на день. Навіщо лежачим стільки?! Зате немає курки в нормах харчування, яйце – 1/3 на день дорослому. Скільки писали листів змінити норму – в департамент, в міністерство… А скільки перевірок було… Вже не боїмося. Звикли. Ми за те, щоб адекватні були люди, які не популізм розводять.

– Департамент охорони здоров’я разом із департаментом соцполітики були восени 2018 року, а потім весною 2019-го, – додає Олег Петрович. – Ми виконали їхні рекомендації, приміром, перерахувати дози протиепілептичних препаратів, до курсового лікування ноотропними препаратами додали міорелаксанти.

Більше скажу: у нас не було ліцензії на медичну практику! Завдяки їхній вказівці та наказу Міністерства соцполітики поставили нас дуже в жорсткі рамки, адже за їхнім наказом медпрацівники без ліцензії медпрактики не мають права перебувати у штаті закладу. Якби торік 1 листопада не отримали ліцензію, то тут не було б жодного медпрацівника. Наказ прийшов у червні, термін був до 1 вересня. Ми зробили. Це були неймовірні зусилля – це спільна координація департаментів, щоб зберегти нам штат.

– Медреформа: що чекає інтернат?

– Я не знаю, – без оптимізму каже лікар. – Намагаюсь читати закони про базові соціальні послуги. Ми якось частково потрапляємо то в одну категорію, то в другу. Заспокоюють, що інтернат не розформують.

– Скільки держава виділяє коштів на утримання одного підопічного?

– 410, 92 грн щодня. На медикаменти – 7, 66 грн, – говорить старша медсестра.

От зараз все по тендерах купуємо. У 2020 році закладено 350 тисяч виключно на медикаменти – на рік. Тобто на початку року маємо закласти назву й кількість ліків на рік. І згідно з цим переліком – торги. Скажіть: як ми з лікарем можемо знати наперед, хто чим захворіє і в якій кількості?

Є й інша проблема. У «Пироговці» з Лєною санітарки були цілодобово. Але тепер їм треба якось компенсувати ці 7 днів. Якщо вона візьме ці 7 відгулів, то це у неї місяць відпустка. Хтось має за неї працювати. Якось непродумано…

Медсестри та санітарки у нас йдуть на пенсію раніше. Принаймні так було. 25% за шкідливість із роботою із психічнохворими, ще 50% надбавки до зарплати. Скажу приблизно: за місяць санітарка отримує приблизно 4 тис. грн, медсестра – 6 тисяч. Працюють – доба через чотири. Позмінно – своя санітарка, своя медсестра…

– Покривають одна одну?

– Не без цього.

– Санітарка, яка зробила з Лєною…

– Плакала. У неї вдома проблеми… Кажуть, цілу ніч біля неї сиділа, гладила її, пробачення просила. Виховує двох дітей, старший син – має інвалідність, третій тиждень у вінницькій лікарні був. Менша донька має свої проблеми. Ця санітарка у нас з вересня працювала…

Лікарю інтернат особливих привілеїв не дає. Працює недавно, але авторитет має. Ще має чверть ставки невролога у Ладижинській лікарні:

– Якби я там отримав повну ставку, то я б отримував меншу зарплату, ніж тут. Якраз чверть ставки покриває мої затрати на пересування між Ладижином і Тростянцем, де живе моя сім’я.

– На ваш захист стають люди. Ситуація із опіками підопічної насправді може призвести до звільнення?

– Пані Людмила Головашич апелювала: де ж був лікар і старша медсестра? Я просто не розумію, що ми зробили не так для того, аби Олені надати допомогу… Працював лікарем за кордоном – чотири роки в Лівії. А до цього служив в пенітенціарній системі. Там для нас були певні накази, що за якихось надзвичайних ситуацій ти повинен протягом 3-6 годин повідомити управління. Звідти – у центральний апарат. Субординація. Тут немає підвідомчого органу, який зобов’язує нас повідомляти про подібні випадки. Тому цілком наша ініціатива повідомити в департамент охорони здоров’я.

– Працювали «на зоні» і тепер тут. Чому?! Вам не хотілось перейти в нормальну лікарню?

– Після приїзду із Лівії шукав у Вінниці роботу. Але був прострочений сертифікат, тому ніхто не хотів брати. У псих-лікарні імені Ющенка пообіцяли взяти, якщо відновлю сертифікат. Відновив. Відмовили – реорганізація у них почалась. Все… А тут було вакантне місце. І дружина з дитиною в Тростянці, тому поки що так. Я закінчував педіатричний факультет, а інтернатура – дитяча неврологія. Я таких дітей бачив. Не боюсь того, що тут відбувається.

– А на зоні де працювали?

– 86-та колонія – дев’ять років. У Вінниці, на Привокзальній… Неодноразово засуджені. Попрацював, залишились друзі після того. І серед тих засуджених, яких періодично зустрічаю по місту. Є такі, які підходять і кажуть: «Дякую!»

– Ви їх вилікували?

– Когось вилікував. Хтось ходить по цій землі досі, бо колись допоміг отримати антиретровірусну терапію – це ВІЛ-інфіковані.

Інтернет в інтернаті: модні, мобільні й на ліжку в іконах

У вестибюлі першого корпусу нас зустрічав Костя. Той самий, від якого «обтріпувалась» депутатка. Йому цікаві усі нові й усе нове. Сама бачила, як шарив по тумбочках, поки сусіди з палати пішли в їдальню обідати. Не закрили на ключ.

– Санітарки не можуть з ним ради дати. Оце хіба що Сашка слухає – тепер він тут авторитет. Це у нього є телефон і планшет.

Розповідають, що раніше всі слухали Артура. Мовчазний і розсудливий. Віруючий. Після розмови із священником проник християнством, постився. Згодом захотів у Вінницький інтернат – йому необхідне спілкування.

– Артур, між іншим, носом на клавіатурі набирав. Поїхав, а потім за ним захотіли переїхати ще двоє – Толя і Олежка. Самі за допомогою інтернету зв’язались із тодішньою начальницею департаменту соцполітики Наталею Заболотною. Ми їх питали: чому нам не сказали? А вони хотіли до Артура, «там більше людей»… Оце ікони залишились «у спадок» від нього.

Одне ліжко справді було обклеєне іконами – на скотч. У хлопчачій палаті було прибрано, ліжка застелені, на столі – мобілки, зарядки, іграшки, фото хлопців, звісно, телевізор… Є вай-фай.

– І що у Сашка є своя сторінка у соцмережі?

– Ні. Він читає, а писати – так собі. Там легкий ступінь. Але в Інтернет заходить.

У їдальні на хлопчачому поверсі

У коридорі на візочку їхав з їдальні Максим.

– Він дві співає «Червону руту» і «Ще не вмерла Україна».

Максим був відкритий до спілкування:

– Хто навчив?

– Валя Андрущенко (санітарка – Авт.). У тебе є телефон?

– Є. Записати відео можна, як ти співаєш?

– Так, я буду співати…

Він співав. Усю «Червону руту». Не збився. Не соромився – навпаки.

Опубліковано Оксаною Пустовит Вівторок, 10 березня 2020 р.
Максим. “Червона рута”

На другому поверсі у кабінеті арт-терапії хлопці складали пазли, а Вітя аквареллю малював квіти «для Раї – на 8 Березня». Оригамі та квіти з бісеру збирають разом із реабілітологами-волонтерами.

Квіти для Раї – від Віті

У релакс-кімнаті звучить класична музика.

– Є тут тактильні штучки, їм подобаються, – розповідає волонтерка Ліля. – Казки українською мовою записала – «Рукавичка», «Ріпка» – такі, що можуть осмислити. Проговорюємо послідовність: хто за ким прийшов у рукавичку… Є такі, як Рая, то у неї рівень інтелекту вищий – знає пори року, що коли відбувається, знає кольори, овочі, фрукти… На кулінарних заняттях розуміє, як замісити тісто. Її рівень – на 10 років. Насправді – 20…

Красива Рая

Світланка у фіолетовому оксамитовому спортивному костюмі підійшла трохи спиною повертаючи. Потім я зрозуміла: зачіску показувала і білу заколку.

– Хто так гарно заплів косичку?

– Юхимівна…

– Це санітарка. Світланка – модниця. Сумочки, заколки, лак для нігтів, ще туфлі… Але без зубів. Зробили протези, а їй незручно – зняла.

Світланка ходила слідом. В кінці обійняла мене і так гірко заплакала, не відпускаючи, навзрид тільки могла промовити: «Мама…»

– Сумує. Маму чекає…

Під чужими хрестами

Дочекатись маму тут можуть не всі. Багато вмерло. Раніше – 10-12 смертей на рік. Тепер – 2-3. Якщо рідні не забирають, то хоронять на Ладижинському міському цвинтарі. Визначеного місця для них немає. Хоронять «за живою чергою» мертвих.

– Люди ставлять на могилах хрести, а потім пам’ятники, то от ті хрести, що знімають, нам віддають, а ми дітям ставимо хрести. Вони всі хрещені. Батюшка відправляє службу, печемо калачики… За могилами доглядають наші, як ми називаємо, «озеленітєлі». Батьки однієї дитини поставили мармуровий маленький пам’ятник…

– Рідко забирають додому хоронити. Більшість живе далеко… Є такі, що приїжджають на проводи… Як тільки дитині стає гірше, телефонуємо рідним і кажемо про це.

– Скільки живуть?

– Скільки Бог дасть…

– За рік, що я працюю, у нас наймолодшим помер Андрюха – 14 років, – розповідає лікар. – Були й старші… Причина? Як правило, гостра серцева недостатність… Адрюша за рік згорів… Ми возили по різних лікарнях, тільки у дитячу обласну – разів 5, лежав в стаціонарі, обстежували. Не могли зрозуміти причину, не могли поставити діагноз. Дитина вмирає. А чому? Постійна блювота…

Андрій жив у родині – з бабусею і батьком. Бабуся померла, батько відвіз сина в Ладижин, бо треба гроші заробляти – на роботу ходити. Навідувався часто, на вихідні забирав… Андрію від цього легше не ставало. Гірше і гірше… Зателефонували татові. «Дайте ребенку спокойно умереть…»

– Їм грип надто важко перенести. Висока температура спричиняє судоми. При ДЦП нервова система більш вразлива до підвищення температури. Навіть незначного.

– Інфекційних хвороб не було. Хоча ні – один раз був педикульоз, у 96-му чи 97-му році. Ізолятор є, але жодного разу не користувались.

– За межами Вінниччини возили у лікарні?

– У Київ возили дівчинку в інститут Амосова на операцію серця. Звідти привезли мертву…

Костя вже на другому – дівчачому поверсі мене знайшов. У коридорі дівчинка повзла, ще одна їхала на візочку… Та Світлана всіх випередила – повела за руку глянути на її «багатства» в палаті… Там своє життя, своя мода… Словами пояснити тільки не всі можуть.

P. S. Коли готувався матеріал, в Ладижинському інтернаті помер Владислав – кардіоміопатія при розладах харчування. Судмедексперт, який робив розтин, сказав: «Як він міг дожити до 20 років?»

P.P.S. 11 березня інтернат із перевіркою (без попередження) відвідала обласна комісія – чиновники, експерти, волонтери. Оглянули усіх, кожній дитині знімали памперс, аби перевірити стан шкіри. Зауважень до стану здоров’я підопічних та умов, в яких вони знаходяться, не було. Зокрема, немає фактів жорстокого поводження чи катування підопічних, хоча до цього розповсюджували в медіа фото із прив’язаними до ліжка дітьми. «Ці фото дійсно із Ладижинського інтернату, але були зроблені за часів попереднього директора», – повідомила заступниця голови ОДА Наталя Заболотна. З її слів, нинішній керівник закладу Володимир Мельник відсторонений від обов’язків на час проведення розслідування. Представник Уповноваженого ВРУ з прав людини у центральних областях Валерій Ольховий за п’ятибальною системою Ладижинському інтернату поставив оцінку «3»: «Поки що це найкраща оцінка з усіх перевірених мною закладів». Серед зауважень перевірки: на харчоблоці на продуктах харчування відсутні стікери; в холодильнику для збереження яєць знаходився чайник з компотом, у шафі для яєць зберігалось сало для приготування супу. Ще були немарковані ножі, в холодильнику для медикаментів був шматок торта. Щодо бойлерів: у присутності уповноваженого змінили температурний режим – з 90 градусів на 60. Використання 19 мільйонів із обласного бюджету, які отримав заклад у 2019 році, теж детально перевірять.

Володимир Мельник:

Не треба мені вибачення. Піаряться, самі не знають на чому…

Адмінкорпус ремонту давно не бачив. Директор був на місці. До журналістів Володимир Мельник має упередження. Але поговорити на диктофон не відмовився:

– Стільки бруду ваші колеги вилили, – одразу ж про своє ставлення дає зрозуміти.

– Чому на вашому звільненні наполягає пані Головашич?

– Я є депутатом Ладижинської міської ради – цього і попереднього скликань.

Позапартійний, за мажоритаркою пройшов. Але я в команді мера Ладижина – Коломєйцева, з яким вона давно воює. Може через мене хоче його дістати?.. Мені вже нема чого приховувати і можу про все сказати… Рік тому мене викликали у Вінницю у владний кабінет. Показали ксерокопію паспорта. А я його знаю – працював у міській раді Ладижина. «Треба цього чоловіка взяти заступником». Я кажу, що у мене є, мені не треба. «Я вам двох заступників у штат введу». Прямо запитав: з чим це пов’язано? «Ви розумієте, Геннадій Мазур – голова бюджетної комісії облради, нам же кошти потрібні, щоб нам виділяли, він попросив, узгодив із губернатором Коровієм…». Я тоді згоди не дав. На цього «кандидата» папка кримінальних справ. Коли він був керуючим справами міськради, він підробив довідку, і саме завдяки їй через судові рішення конфіскували хату. Хату продали і ще раз перепродали, досі судяться, бо сім’я без даху залишилась… І тоді сам мер звернувся до Коровія, і це питання було закрите. Так у штаті досі нема посади заступника директора.

– Загалом, який штат?

– 151, 5 – за штатним розписом. З них 75 санітарок, і там теж некомплект.

– Якщо так відверто, то розкажіть про пляж. Він теж у розрізі війни з мером Ладижина?

– Це взагалі якась видумана історія!

– Скільки у вас території?

– 6, 5 гектара.

– Казали, що було 8 га.

– Не знаю, у мене є державні акти, можу принести, підтвердити. На папері є лише пляжне обладнання на 6 тисяч гривень – старі дерев’яні грибки… Про пляж я чую років три, що я «приватизував пляж». Я навіть брав у земельному відділі довідку, що ні у мене, ні у членів моєї родини немає землі. Була одна сотка під будівництво гаража, то в мене акт є.

– Як опинились на посаді директора інтернату?

– Так-так, я ж тут «тюремщик». Я в колонії, в Губнику, не працюю вже 14-й рік, а там був заступником начальника з виробництва. А мене називають «наглядач», «вертухай»… Я – майор на пенсії. Працював директором кар’єру, потім в інтернаті з’явилась вакансія….

– Вашій кар’єрі сприяв Коломєйцев?

– Ні! Зовсім! Був конкурс на загальних умовах, 5 претендентів, проходив співбесіду. Коли прийшов, то тут була розруха. Можливо, мене призначили, тому що багато збудував до цього.

– На нещодавній атестації в облраді вас залишили на посаді, але позбавили надбавки 40%…

– Так, зарплата у мене 6 тисяч. Хоча за 2019 рік найкращі показники, запитував голова облради. 885 тис. грн – залучення благодійної допомоги. На артезіанську свердловину витратили 187 тисяч. Для бюджету лише пробурити коштувало від 600 тисяч гривень. Я просив знайомого з Житомира, самі виконували. Я тут був головним проєктантом, сам паяв труби, бачили сушку?…

– Правда, що благодійні кошти прийшли з Арабських Еміратів?

– Правда.

– Чому коли вам продовжували термін, то не згадували про випадок з Лєною?

– Я доповів у всі інстанції. Атестацію проводять за 2019 рік. Тоді говорили про мою роботу, а тепер «увімкнули» політику. У жовтні ж вибори…

– Вам закидають, що заробляєте на інтернатських дітях?

– КРУ стільки перевіряло… Машина у мене «Опель», куплена у 2007 році. У 2006 пішов на пенсію, а наступного року купив машину. Дві квартири, як було, так і залишились – в селищі Губник, де я і живу.

– Говорять, як тільки приходить нова влада, то з бюджету вливають великі гроші.

– Їздять попіаритись, пофотографуватись, печиво, мандарини, апельсини… Все. Те, що говорять, що я з благодійниками в долі відмиваю кошти, – абсурд! Ви візьміть щось і не оприходуйте чи не правильно вчиніть із тим, що дають благодійники, то вони тут більше не з’являться.

У нас комісія все вирішує. Якщо ремонт, то робиться кошторис. Гроші ж сюди не заходять – нам виконавець матеріалами дає.

– Чимало запитань до колективу. Чи крадуть і покривають одна одну?

– Є таке – кругова порука. Жіночий колектив – це не так просто. В колонії у підпорядкуванні було 550 зеків на виробництві, то там було простіше. По-чоловічому поговорив і достатньо…

Три роки тому (саме у відпустці був) у вихідний упіймали одну працівницю. Вона казала, що це вона речі додому прати забирала.

– Активісти тоді відео знімали…

– Які активісти? Дружина «активіста» пропрацювала кухаркою в інтернаті 14 років. Один раз зловив, коли м’ясо вкрала, тоді мало закладатись в каструлю 8 кг, а вона 3 кг вкрала. А шеф-кухарі… Стількох змінив… Такі схеми придумували. Ті, що крали, давно не працюють. Все видається, журнал ведеться.

– У суді вимагатимете публічне вибачення від депутатки облради?

– Не треба мені її вибачення. Піаряться, самі не знають на чому, совість втратили… Я тут заробив цукровий діабет. За цю зарплату працювати? У мене пенсія стільки ж…

– Чому навколо саме цієї посади такий скандал?

– Попередні директори квартири купували, норкові шуби… Не знаю. Там сімейний підряд був… Може вони думають, що тут «миється» з благодійними фондами… Як тільки призначили, то на паркані написали білою фарбою: «Троянда – це не ИТК» (исправительно-трудовая колония – Авт.). Писали, що «вертухай», а я маю ще й педагогічну освіту – можу технічні дисципліни викладати… Але кому це треба. Так само, як з Лєною це сталось, то хто гроші на лікування їй шукав? Благодійники. За три тижні в «Пироговці» набігло понад 13 тисяч.

«Медреформа» кажете. Говорять, що не повинно бути «державних дітей» – усі в родинах мають бути. Обдзвонили усіх батьків наших підопічних (хто не відмовився): чи готові вони забрати своїх дітей? Лише одна мама сказала: «Якщо не буде іншого варіанта, то заберу дитину». Решта – їх не хочуть… Зате на них роблять скандали.

Оксана ПУСТОВІТ

Фото і відео автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені