«ЛЮБОВ, ПОВАГА І БЕЗМЕЖНЕ ТЕРПІННЯ»

21 рік тому мешканка Жмеринки Алла Аширова всиновила хлопчика, дворічного Сашка. Однак жінка й подумати не могла, що слідом за ним підуть братики: 5-річний Мишко та 6-річний Василько, 12-річна Алінка, а ще пізніше аж цілих семеро братиків та сестричок. І це ще, виявляється, не все…

– Моя історія типова для більшості батьків-усиновлювачів, – каже мати-вихователька, засновниця дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ) Алла Аширова. – Я була самотня і бездітна, однак мені дуже хотілось дитинку. Це було суто моє особисте рішення. Ось так у мене і з’явився Сашко, якому я дала своє прізвище. Він місцевий, жмеринський, походить із проблемної родини. Але нічого – виріс. Йому 24 роки. Кандидат у майстри спорту. Зараз працює за кордоном.

Із появою Сашка в особистому житті Алли Борисівни також стались позитивні зміни. Невдовзі вона познайомилась зі своїм нинішнім чоловіком Сергієм Мельником, з котрим ось вже два десятиліття живе у парі. Сергій Васильович не лише «визнав» Сашка за свого, а разом із дружиною вирішив усиновити ще й дівчинку.

– У нашому міському дитбудинку «напитали» ми одну дівчинку, – розповідає Алла Борисівна. – Звали її Алінка, і на той час вона мала 12 років. У нас із нею одразу склались дуже гарні стосунки. «Паралельно» ми познайомились ще й з двома братиками Михайликом і Васильком: 5-ти і 6-ти років. Але поки ми ходили до Алінки, її тітка дізналась, що хтось хоче її усиновити, і швиденько забрала дівчинку до себе. Ну що ж: нема, то й нема. Взяли ми до себе наших «знайомих» Мишка й Василька. Але сталось так, що в родині до Алінки ставились погано, і вона сама через сільраду попросилась назад у притулок. Тож через кілька місяців ми забрали й Аліну. Це було 2009 року. Зараз нашій Алінці 24 роки, вона живе у Київській області, і в неї своя родина.

– Але час ішов, діти підростали, дорослішали, і мені захотілось когось маленького, – продовжує співрозмовниця. – 2013 року звернулась до Жмеринської та Вінницької служби у справах дітей. І там мені й кажуть: «У вас такі чудові діти: виховані, толкові, спортсмени». А в мене, дійсно, всі мої три старших сини серйозно займаються греко-римською боротьбою. Брали участь у змаганнях, мають перемоги, призові місця. «А в нас є семеро діточок. Всі з одної родини. І якщо не ви, то ніхто. Їх тільки-тільки вилучили з родини. Там вони жили у дуже поганих умовах…». Звісно, я злякалась. Семеро – це ж не жарти. Ну нехай одна дитина, ну, добре – дві. А тут аж семеро. Я була не готова до цього. Все-таки мене умовили поїхати до Вінниці в дитячий будинок. Приїжджаємо, а їх лишень щойно розбудили. Вони заспані, розтріпані, плачуть. Я на них подивилась: як їх багато і які вони всі плаксиві – і не погодилась. Поїхали додому. Поїхати-поїхали, а на душі якось недобре: ніби щось вчинили не так. Словом, через два місяці з чоловіком знову їдемо до Вінниці. Дивимось, а дітки прижились: веселі, гарно йдуть на контакт, охоче спілкуються. Ну ми їх забрали теж: двох хлопчиків і п’ять дівчаток віком від трьох до чотирнадцяти років. А рік тому до нашої родини прийшли Сашко та Іринка, відповідно, 15-ти та 12-ти років. Оце поки що все…

– Знаєте, не кожна мати з такою гордістю розповідає про своїх власних дітей, як ви – про прийомних…

– Так, ми з чоловіком гордимось їхніми успіхами. Вони гарно навчаються, відвідують спортивні секції, гуртки, беруть участь у різноманітних конкурсах. Але найбільше ми тішимось з успіхів наших старших, братів Михайла та Василя Васильківських, котрі потрапили до нас 2009 року. Василь закінчив спортивний ліцей у Білій Церкві. Навчається на першому курсі Тернопільського національного університету. Зараз на тренувальній базі у Кончі-Заспі. Майстер спорту із греко-римської боротьби, дуже серйозний і толковий хлопець. Брат його, Михайло, зараз біля нас. Навчається в училищі, в Жмеринці, також на першому курсі, і теж незабаром поїде на змагання. Я, як мама, намагаюсь бути присутньою на всіх їхніх турнірах. Звісно, якщо вони проходять недалеко, бо на довго не можу залишити решту. А так ми завжди разом.

– Вибачте за дещо не зовсім тактовне питання: власні діти у вас так і не народились?

– Так склалось, що вдієш… Та я своїх рідних вже і не хочу. Всю порожнечу в душі зайняли прийомні. У нас хоч і ДБСТ, але я їх так виховую що наша родина – це на все моє життя і на все їхнє життя.

– Дозвольте поцікавитись, як ви даєте їм всім ради?

– За фахом я викладачка музики. Була завклубом, музейним працівником. Коли з’явились діти, то мені довелось залишити роботу, бо моя основна робота з ними. Та й чоловік теж залишив свою, бо його робоче місце також тут – одна я не справлюсь. Хоча 2016 року наш тато пішов на службу до ЗСУ контрактником і 18 місяців був на передовій. Але, слава Богу, повернувся живий і здоровий, і тепер ми знову всі разом. Запитуєте: як даємо ради? Робочий день розпочинається о 7 годині ранку. Ми встаємо і піднімаємо дітей. На даний момент їх у нас десятеро: віком від десяти до вісімнадцяти років. Більшість із них ще школярі: учні 3-го, 4-го, 5-го, 7-го та 9-го класів. Дітки встають, умиваються, одягаються, а я за цей час готую сніданок. Дивлюсь, як вони вдягаються, а потім починаємо переодягатись заново (сміється). Школярики о 8-ій ранку йдуть до школи. Один студент навчається у Жмеринці, а двоє – хлопчик і дівчинка – у Вінниці, де живуть у гуртожитку, але дуже часто приїжджають додому. Одні йдуть на першу зміну, інші – на другу. Необхідно допомогти зробити уроки, повивчати вірші, відправити на гуртки та спортивні секції. Я вже не кажу, що наварити їсти на таку кількість людей – одного борщу варю 10-літрову каструлю. І так кожного разу.

– Головне – власний приклад, – переконана співрозмовниця. – Як я можу навчити дітей чистити зуби, прибирати в кімнаті чи застеляти ліжко, коли ми самі цього не будемо робити? Звісно, спочатку було непросто, але з часом все налагодилось – вони знають прибрати за собою, приготувати їсти, допомогти меншим з уроками. Буває, що й сваряться між собою. Це нормально.

– А як ставляться до вас із чоловіком? Не сприймають як чужих людей?

– Ні. От я вже згадувала про 15-річного хлопчика, котрий прийшов до нас рік тому. Він каже на нас «мама» й «тато», але я відчуваю, що йому це важко. Він не звик. Ні-ні, він до нас ставиться з повагою, але у нього було дуже важке минуле. Ми це знаємо і намагаємось не лізти до нього в душу. Сподіваємось, з часом все стане на свої місця. А не стане, то що ж – він для нас однаково буде своїм і рідним.

– Я розумію, що з маленькими набагато легше. А як бути з тими, хто прийшов до вас у 10-12 років?

– Потрібні любов, терпіння та повага. Хочеш, щоб тебе поважали, стався з повагою до них. Тому доводиться йти на компроміси, навіть хитрувати, бо різні випадки бувають. Головне, щоб дитина усвідомила, що можна, а що ні, що добре, а що погано. Але у мене діти безпроблемні. Кожні два роки ми з чоловіком відвідуємо спеціальні курси, де навчають, як поводитись у різних ситуаціях. І ми чуємо, які там бувають некеровані діти, то у мене такого, на щастя, нема. Хоча я до них не «сюсюкаю». Де потрібно, то я насварюсь, не змовчу. Буває, діти пустують, але це цілком нормальне явище. Раз пустують, і ці пустощі не переходять певні межі, то це свідчить про нормальний психічний і фізичний розвиток дитини. Лише хворі діти мляві, сумні й мовчазні. От стояв у нас за хатою старий-старий стільчик від піаніно. Стояв багато років, і нікому не було до нього ніякого діла. Так одне дитя прийшло і довго-довго стукало по ньому молоточком. Ми до стільчика – а з нього вже тільки «ріжки й ніжки». Але нічого, можливо, цьому стільчику вже прийшла пора на смітник (сміється).

– Утримувати таку родину – це не жарти. Як ви живете взагалі і за рахунок чого?

– У нас величезна кухня. Свій великий будинок. По двоє-троє діток у кожній кімнаті. Величезна ванна кімната, пральні машинки. Вирощуємо свою городину. Неподалік живе бабуся, котра тримає власне господарство і також допомагає нашій родині. Держава виплачує по два прожиткових мінімуми на кожну дитину і по 4 тисячі гривень щомісячної зарплатні мені й чоловікові. Тож більш-менш на прожиття вистачає.

– Чи почуваєте ви себе щасливою?

– Так. І якби можна було прожити життя заново, все б зробила так само. Єдине, що заснувала дитячий будинок сімейного типу ще раніше, аби можна було допомогти більшій кількості дітей.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені