Гришка-Радіо та інші

Такого свята – день жартівника – в календарях ніколи не було. В селах про нього нічого не чули, а день першого квітня нічим не відрізнявся поміж інших. Власне, тому й не відрізнявся, що в селі жартують 365 днів на рік. Жартують у полі, на фермі, під час толоки й весілля, в недорід і в кризу… В кожному, найменшому селі є свій неперевершений майстер перченого слова й дотепної витівки.

В моєму рідному селі таким був дядько Гришка. Високий, кремезний, мов скеля, з линялим картузом десь на потилиці… На обличчі завжди поважний, значущий вираз, колючі, мов колоски брови, суворо насуплені… А хитрі очиці сміються.

 На дядька говорили Радіо. Це тому, що він умів так складно, впевнено й натхненно плести небилиці, що куди там акторам «Театру біля мікрофону».

В селі знали, що дядько любить прибрехати,  знали, що вірити йому – себе не поважати… Проте чомусь вірили знову і знову. Він міг, наприклад, не змигнувши оком, повідомити сусіду, що в центрі за клубом приїжджі люди купують кінські кізяки за півтора рубля відро, «дозволити» забрати «цінний товар» зі своєї стайні й спокійнісінько спостерігати, як сусіда, жадібний до кожної копійки, чимчикує з відрами до клубу. А потім… Що потім… Потім виявлялося, що дядько «переплутав» – за клубом приймали не кінські яблука, а звичайні…

Зоряний час для Гришки-Радіо настав, коли він завів нутрій. Кілька маленьких водяних щуренят йому подарував чи то кум, чи то сват із сусідньої області. Для села це була екзотика. Сусіди бігали до дядька, ніби в зоопарк, роздивлялися зуби й хвости та сували в клітку яблука, щоб подивитись, як звірята їх «миють». Дядько ходив по селу, мов іменинник, і  кожному, хто цікавився, докладно розповідав про своїх тваринок.

– Усе миють, усе. Чорні та руденькі просто у воді, а білі, є в мене парочка, миють тільки з милом. Я їм  окремо біля тазика поклав, дитяче…  А от вареники, що характерно, не миють. Чого їх мити? Це ж вареники… Тамара вчора наварила, нам вишні з кісточками, їм без кісточок…

Одного разу дядька поклали в лікарню – радикуліт. Пам’ятаю, ми прийшли його навідати. Він сидів на рипучій койці, загорнутий у ковдру, мов римський патрицій у тогу, а біля нього, як кури на сідалі – пацієнти, санітарки та медсестри.

– Ой-ой, що ж то буде, – бідкався дядько, – подохнуть мої нутрії без мене, хто ж їх видоїть так, як слід… Ну звичайно дояться. А що, ви не знали? Погодую їх, а потім ставлю отак на клітку і… Півлітра молока кожного  дня… Та ні, що там пити… Збираємо… Сир виходить дуже добрий. Та ви ж тільки що пробували, в пиріжках, сподобалося?..

Дядько Гришка був один із перших,  хто поставив собі телефон. Як на лихо, йому дістався номер, що відрізнявся лише на цифру від колгоспного. Втім, це інших дратувало би, що  люди весь час плутаються. А дядьку це не дошкуляло, навпаки. Кожного разу, коли хтось помилявся, він влаштовував довгу й змістовну розмову. То солідно розказував, що правління вирішило створити зразково-показову козячу ферму, то докладно оповідав, як зоотехнік спаровує качура з цесаркою…

Давно немає дядька Гришки  – замовкло сільське Радіо. Та пам’ять про нього жива.

Бо пам’ять про таких жартівників-витівників завжди  вдячна і довга. Скажімо, в Тростянці досі згадують Федю, який жив у селищі з півсотні років тому. О, це був той ще фрукт… Кажуть, якось він зайшов у центральний, нещодавно відкритий універмаг і, вештаючись туди-сюди по відділах, став радісно гукати: «А я знаю, хто в правительстві свиня! А я знаю, хто свиня в правительстві!». Зрештою, як і слід було чекати, біля нього наче з-під землі з’явився міліціонер, взяв Федю під пахви… І в ту ж таки мить пролунало на обидва поверхи: «Черчіль у правительстві свиня, Черчіль!… А я знаю, на кого ви подумали, знаю!..» . Можна лише уявити, що відчув у ту хвилину бідний дільничний.

А вже в 90-их роках в одній з будівельних організацій того ж Тростянця працювали два товариша. Про їхні  кпини та розіграші один над одним і над іншими  ходили перекази. Якось один, що жив поблизу будівництва, запросив другого до себе додому. Мовляв,  пішли бігом перекусимо, поки обідня перерва, та й допоможеш мені свиней погодувати.

– Прийшли, сіли за стіл, – розповідав згодом обдурений товариш, – його жінка налила нам борщу, потім котлети, потім яєчню, потім сирники… Я вже нервуюся, «давай же свиней годувати, двадцять хвилин залишилося», а він усе їсть і  їсть та тільки рукою махає: встигнемо… І от коли перерва майже закінчилася, він випив компот, встав із-за столу й урочисто каже: «жінко, неси свиней!». Ну та й принесла…  кліточку з морськими свинками.

Люди жартують, коли їм добре… і тоді, коли їм зле. Жартують, коли здається, не до жартів. Ніхто, на жаль, не підрахує, скільки було випадків, коли за жарти відправляли до Сибіру, на Соловки. А такі випадки були… Назвав сільський конюх гнідого Сталіним, а вороного Гітлером, та ще й гукнув «Гітлера погодуй, а Сталіна запряжи»… Й усе – був чоловік і нема. Дожартувався…

А старий-новий рік, Маланка, вертеп, циган, єврей, москаль, коза?.. Це – концентрація народної сатири, театр просто неба, де кожний – актор і кожний глядач. А наші весілля? Надто другий день, коли «одружують» батьків, які віддали молодшу дитину. Всі оці перевдягання, це буйство, ця весела пародія?.. А день святого Андрія? Коли зняти хвіртку чи викотити воза на сусідський город – не просто жарт, а справа честі?..

Кажуть, вічний, невмирущий той народ, який уміє сміятися з себе. А ми таки вміємо. І не раз на рік. А все життя…

Інна Медведєва.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені