«Мама на курорті…»

Олена Василівна похапцем розкладала документи по шухлядах: до кінця робочого дня іще майже година, та їй потрібно їхати за Ірочкою. Ірочка, восьмирічна онучка, вже відбула гуртки й репетиторів, тож дівчинку, як завжди по вівторках, належало відвезти до басейну.

Часу Олені Василівні не вистачало найбільше: робота, бо до пенсії ще цілих п’ять років, онучка, менша донька Віка, студентка політеху, та й старша, Оксана, хоч живе з чоловіком окремо, потребують допомоги.

Втім, хіба це не щастя – відчувати, що тебе потребують, чекають на тебе і сподіваються? – Думала Олена Василівна, збігаючи сходами. Щастя…

Олена Василівна овдовіла, коли молодшій, Вікторії, було стільки ж, скільки зараз онучці. Дітей, як кажуть у подібних випадках, жінка піднімала сама. Тягнула півтори ставки, в’язала на замовлення, перелицьовувала одяг, готувала котлети «з нічого» (манні крупи з цибулею), вигадувала, викручувалась… Дякувати Богу, дівчатка добре закінчили школу, спочатку Оксана поступила до інституту, потім стопами сестри пішла й молодша Вікторія.

Дівчатка виросли, проте від материнської опіки не відмовилися. Особливо ж, коли Оксана вийшла заміж і народилася Ірочка. Клопоти так і посипалися, наче горошини з дірявої торби. Оксана ще студентка, Руслан, її молодий чоловік, також, хто ж допоможе, як не матуся, не Олена Василівна?

І вона допомагала – готувала для Ірочки суміші, поставила дитяче ліжечко до себе у кімнату… Згодом, звісно, юні батьки таки закінчили навчання й перебралися жити окремо, в орендовану квартиру. Проте Ірочка все одно частіше була у бабусі та тітки, аніж з батьками. Це, здається, влаштовувало всіх, а особливо Олену Василівну, яка душі не тямила в онучці.

Дві події стались в один день, і було це, Олена Василівна добре пам’ятає, 31 грудня, коли родина готувалася зустріти Новий рік. Зателефонувала Оксана й повідомила, що розлучається із чоловіком. А Вікторія привела з собою додому якогось лобуряку, років на 15 старше за себе, й поставила матір до відома, що виходить заміж. Так-так, за нього. Точніше, вже вийшла. Сергій – прошу любити й жалувати – житиме з нами.

Кажуть: як зустрінеш Новий рік, так і проведеш. Олена Василівна, як не старалася, не могла знайти із  зятем спільну мову. Ніде не працює, щовечора – як не пиво, то коньяк (і де лише гроші бере), по квартирі ходить у куцих сороміцьких трусах, а тут же дитина, Ірочка…  Спробувала поговорити з Вікою – наштовхнулась на стіну. «Ти завжди любила мене менше, ніж Оксанку, – вибухнула донька, – а тепер тільки й чути про Ірочку!..». Тоді Олена Василівна зателефонувала старшій: мовляв, так і так, забери Ірочку до себе, бо ж, доню, сама бачиш… Проте Оксана вислухала холодно: «Куди забери? Мені через місяць нову квартиру шукати, невідомо, де я житиму, а у вас там і школа, і басейн недалеко».  Словом, усе залишалося, як і до цього: два ворожих один до одного табори, Олена Василівна з Ірочкою та Віка з Сергієм, під спільним дахом на 40-ти квадратних метрах.

Якось, коли «ті двоє» поїхали із друзями на море, в гості прийшла Оксана. Донька принесла торт, Олена Василівна заварила чаю з жасмином, дістала найкращий сервіз… «Мамо, – задумливо сказала донька, калатаючи ложечкою в чашці, – необхідно, щоб ти прописала Ірочку у себе. Поки що, ти знаєш, вона прописана в селі, в батьків Руслана. Але треба якнайшвидше переписати її сюди, бо той… Той, Оксанкин… Він же, мамо, тільки й чекає, щоб квартиру відхапати!».

«І як я сама про це не подумала?!, – Олена Василіана обхопила голову руками. – Завтра ж і пропишу!».

Втім, взавтра нічого не вийшло, бо Олена Василівна закрутилася на кухні, переробляючи смородину, яку за просто так віддала їм сусідка. А через день повернулись Оксана з Сергієм. Донька, коли почула про те, що мати хоче прописати Ірочку в квартирі, просто розлютилася. «Ах так, – кричала вона, – робиш усе, щоб нас звідси вижити?! Ми адвоката наймемо, по судах підемо, а цього не допустимо! В дитини мати є, нехай бере до себе і приписує! А то щовечора – ресторани, сауни, клуби, а мала з нами!». «Що ти верзеш? – Жахнулась Олена Василівна. – Які ще клуби?». «А такі, – вже спокійніше відповіла донька. – нічними називаються. Всі знають, що Оксанка по них вештається, хахалів міняє. Одна ти ні сном, ні духом… Хоч би поцікавилась коли, звідки в неї сережки, звідки такий дорогий телефон… Гроші за секс бере, а на малу раз на рік три копійки витрачає. Якщо хочеш знати, в тебе пенсія менша, ніж Оксанка від хахалів має…».

Кілька днів Олена Василівна намагалася переварити почуте. В голові воно не вкладалося… Оксана? Її донька? Ні, не може бути…

Нарешті вона вирішила поговорити з старшою відверто, та тут Оксана подзвонила сама. «Мамо, – , у голосі, як море в берегах, плюскала радість, – а я заміж виходжу! За італійця, мамо! Уявляєш? Я їду до Риму, мамо!..».

…Проминуло років сім чи, може, вісім. Оксана добре влаштувалася в далекій сонячній країні. А мати, молодша сестра з чоловіком та Ірочка так і залишилися в одній квартирі, під спільним дахом. Коли Ірочка закінчила школу, а сварки в квартирі стали щоденними, Оксана забрала доньку до себе. Це остаточно розв’язало зятеві руки й стало для нього сигналом: відтепер він – повноправний господар і сам собі пан. Життя Олени Василівни перетворилося на пекло…

Якось до неї зайшла колишня колега й стала свідком дикої сцени. Зять, який розбушувався, вихлюпнув тещі в обличчя склянку води. Олена Василівна стояла, немов кам’яна, з мокрим чи то від води, чи то від сліз обличчям. «Збирайтесь, – не витримала колега, – поживете поки що у мене».

Скоро рік, як Олена Василівна живе у зовсім чужих людей. А в її квартирі, де штори, нею пошиті, посаджені нею фіалки й гаптовані нею серветки, на телефонні дзвінки відповідають: «мама на курорті».

Інна Медведєва.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені