Німецькі гроші

Сорок років Нінка Деркачиха прожила, можна сказати, в злиднях. І раптом на неї звалився достаток…

Про Нінку казали – дурна до роботи. Худа, висока, криклива, вона бігала селом, наче гонча собака: вранці до обіду рознесе газети та листівки (працювала поштаркою), потім за тачку – й на поле, ламати кукурудзу, рвати траву для кролів, пиляти гілляччя на зиму чи збирати буряки, які вивозять на завод недбало завантажені «камази». Під вечір приженеться до хати й до ночі товчеться біля хазяйства, на городі та на кухні. І всюди сама, бо доля така: Петро, якого й чоловіком назвати язик не повернеться, пив безпробудно.

Звісно, бували у цій безпробудності моменти та навіть періоди, коли Деркач «зав’язував» і, як казали сусіди, приходив до тями. Тоді він також порпався на городі, біля свиней, брався то за ту, то за іншу роботу… Але до жінки, котра вертілася, ніби веретено в ошалілих руках, йому було далеко. Поряд зі своєю Нінкою Деркач виглядав сонною мухою, за що отримував від неї такі єхидні «компліменти», що зовсім скоро – а, гори воно все синім полум’ям – знов починав пиячити. Тоді, якщо діло було влітку, Нінка викидала з хати його одежину, й Петро перебирався в сарайчик поблизу свиней – там спав на якихось мішках, там їв, що вдавалося поцупити з кухні, з холодильника.

 Дітей, двох доньок, Олену й Наталку, Нінка любила безтямно. Дівчата не перероблялися – могли, звичайно, посуд помити, підлогу підмести… Але серйозну роботу мати їм не доручала: нехай бавляться, виростуть, заміж вискочать – наробляться, нахазяйнуються.

Дочки виросли. Обидві закінчили медичне училище, обидві (Петра вже не було, згорів, окаянний, від алкоголю) повиходили заміж. Олена – за рудого, непоказного Романа, Наталка… За такого ж рудого, в ластовинні Сергія, його молодшого брата.

Нінка зятів не злюбила. Не гарні, не вчені, не заможні… Ну що у них доньки знайшли?.. Їй все здавалося – зяті мляві й нікудишні, нема, щоб завести десяток свиней, як ото людські діти, одним словом, не господарі зовсім.

А скоро Нінка дізналась таке… що й зовсім розлютилася. Виявляється, зяті – не «наші»! А обидва, соромно сказати, німці. Геть тобі справжні фріци, які, до того ж, збираються виїжджати до себе в Германію. Та хай би забиралися, туди їм і дорога, але ж вони, хороба, дочок забирають! Нінка плакала, в голос кляла затів-«фашистів», просила доньок одуматися, бо що їх чекає там, на чужині, де всі балакають по-німецьки, спробуй зрозумій… Однак обидві молоді сім’ї невдовзі виїхали до іншої, далекої країни, й Нінка залишилася сама.

А скоро вона, несподівано для всіх і, в першу чергу, для себе, розбагатіла. Виявляється, плакала Нінка даремно. Дочки дуже швидко знайшли в Німеччині роботу – обоє влаштувалися в будинку престарілих масажистками. І то не в якійсь там богадільні, а, як Нінка переконалася з численних фотографій, на справжньому курорті. Зяті також, з допомогою родичів, знайшли непогану роботу, обидві сім’ї винайняли великий будинок, купили автомобілі, і вже за рік приїхали на цих небачених в селі автомашинах до матері додому. Втім, Нінку вразило найбільше те, що за кермом сиділи доньки, чорною машиною запросто, як Нінка тачкою, управляла Олена, а синьою – Наталка. Доньки обнімали й цілували матір, а зяті, як завжди незворушні, носили й носили до хати подарунки – коробки, торбини, пакети і згортки.

Життя Нінки Деркачихи, допіру звичайної пенсіонерки, зразу якось покращало. Спочатку сусідки – Тамара Павлишина, Нілка Кирнична, Шура Майданючка – завважили це по нових хустках, в яких Нінка стала з’являтись у магазині й на ринку, по тому, як недбало, майже не торгуючись, купувала вона то домашнього сиру, то баночку меду. А потім з’явилися інші, ще переконливіші ознаки. Якось, приїхавши влітку, доньки з зятями затіяли у матері ремонт. За лічені дні були закуплені купи будівельних матеріалів, а через кілька тижнів стара хата-мазанка пишалася новими вікнами, дверима й верандою. Двір було акуратно заасфальтовано, старий саж, де Нінка допіру тримала свині, знесено безслідно, а довкола двору виріс ажурний паркан – кращий, ніж у директора школи.

Словом, життя Нінки докорінно змінилося. А разом з ним змінилася й Нінка. Доньки регулярно присилали їй гроші, які мати навчилася, не втрачаючи ані копійки, міняти на гривні, тож скоро забула про тачку, мішки, про мандри за село в пошуках дрівець, і замість тілесного – зосередилася на духовному. Щонеділі, вдягнувши хустку з люрексом, пальто чи жакетку, привезені дочками, вона не поспіхом, високо піднявши голову, йшла до церкви на службу. В церкві Нінка щедро давала «на храм», купувала найкращі свічки і, здається, всіляко підкреслювала свій новий, вищий статус. Дійшло до того, що Нінка стала просити, аби молодий отець Андрій, одноліток Наталки, сповідував та причащав її першою, «поза чергою». Втім, батюшка на це лише посміхнувся й відповів, що тут, у храмі, «немає ні раба, ні елліна», а Нінка образилась: міг би й по-людськи, а не по-вченому, як фарисей.

Привід показати батюшці, що вона, Нінка, чудово розбирається в тому, як слід поводитися гарній християнці, нагодився швидко. А ще це був привід показати себе. Кому? Та хоча б сусідкам, таким же пенсіонеркам, які прожили все життя, мов у Бога за пазухою. Одна медсестрою, друга бухгалтеркою в колгоспі… Чоловіки в усіх – не те, що покійний Деркач. Ген які хороми вибудували, машини свого часу купили… Правда, те вже в минулому – що ті будинки і що ті машини в порівнянні з тими, які мають Оленка з Наталкою – тьху… Проте колись сусідки хизувалися собою, своїми статками, Нінка з тачкою на поле, а вони сміються у вікно, мовляв, «куди, навіжена?». Словом, Нінка вирішила влаштувати свято. Не просто так, не якісь там іменини, а запросити до себе додому сусідів, колишніх подружок і неодмінно батюшку Андрія з півчими в день храмового празника.

Готуватися Нінка почала ще за кілька тижнів. Закупила найкращі продукти, підбілила хату, повісила випрані штори, перенесла до великої кімнати, де планувалося застілля, новий телевізор (нехай бачать)… Потім кілька днів натхненно готувала: фарширувала перець, варила холодець із судаків, начиняла млинці тощо.

Стіл удався, як витвір мистецтва. Були тут і пісні страви, і скоромні, і вино, і настоянки, і шість салатів з майонезом… Гості захоплено охкали, розхвалювали здібності хазяйки, куштували, випивали, роздивлялися фотографії з Німеччини й знову охкали. Все було – як у солодкому сні, і лише одне його трішки псувало: батюшка Андрій на свято не з’явився, прислав замість себе маленьку ікону в оксамиті та вибачення, що прийти не може.

Застілля закінчилося, гості розійшлися, а вранці Нінка заходилась прибирати. Вона рознесла по кімнатах стільці й зібрала фотографії, які віялом лежали серед тарілок і чарок. Нінка понесла їх до серванту, а там, мимоволі, автоматично, зазирнула до шкатулки, в якій тримала прислані дівчатами євро. Зазирнула й обімліла: грошей не було. Порожня, зовсім порожня шкатулка!..

Нінка втерла спітнілого лоба й, задкуючи, обережно підійшла та сіла на ліжко. Хто? Хто викрав німецькі гроші? Вона не сумнівалася, що євро вкрали. Причому сталося це вчора, можливо тоді, коли вона, розпашіла й задоволена, носила до столу тарелі з наїдками. Ось так: Нінка їм свято, а вони… Та вона ж за ці євро мала кухню нову будувати! Вже й з майстрами домовилася…

Нінка обхопила голову руками й почала думати, хто ж це її обікрав. Першим перед очима сплило обличчя Нілки Кирничної. Напевне, вона. Це ж колись Нілка вважалася багачкою: кримпленові сукні, перманент, циганський перстень… А тепер голота. Заощадження на книжці згоріли, чоловік помер, єдиний син Віталька четвертий раз жениться-розводиться, не путьовий якийсь… Казала Нілка, онучці гроші треба, бо з інституту відрахують… Точно, вона!..

Нінка підхопилася на ноги, накинула на плечі хустку й метнулася на двір. Та вже за порогом завмерла: а що, як не Нілка, а Шурка? То ж така штучка, що запросто може! Хто замолоду спекулював? Вона ж ні дня не працювала толком, все по товкучках і ярмарках. Там купила, тут продала. Та вона відразу вичислила, де ті євро лежать! З її-то досвідом!.. Нінка кинулась до хвіртки, та за крок від неї знову зупинилась: ні, напевне це Тамарка… Чи Нілка?..

Приблизно через годину, випивши валер’янки й перев’язавши хустку, Нінка таки вийшла з двору. Але пішла не до Нілки, яка жила акурат через дорогу, не до Шурки чи Тамарки, а в церкву до батюшки. Отець Андрій був на місці – міняв лампочки у люстрі. Він чемно вибачився, що не зміг прийти на свято, та Нінка на це лише махнула рукою. Мовляв, мені не до того. Горе у мене. Гроші хтось викрав. Хвилюючись і плутаючись, вона розповіла батюшці усі свої підозри. І про Нілку, і про Шурку з Тамаркою. Та й попросила допомоги – мовляв, як буде їх сповідувати, нехай випитає, хто ж саме взяв її збереження. А Нінка за це дасть кілька сотень… ну, звісно, гривень, а не німецьких грошей на церкву.

Отець Андрій дивився на неї, наче на хвору на свинку дитину: з жалістю. «Заспокойтесь, – м’яко промовив, – підіть у сільраду й напишіть заяву про крадіжку. Я ж не міліція…».

Додому Нінка прийшла і справді хворою. Боліла голова, штрикало в серце, підвищився тиск. Вона почала шукати таблетки, які прислала з-за кордону Олена: ось вип’є, почекає, доки полегшає й піде до Нілки робити скандал. Бо хто ж, як не Нілка, вона її хату знає, наче власні п’ять пальців… Нінка витягла з буфету аптечку, де тримала пігулки, відкрила… І в очах у неї замерехтіло. Прямо згори лежав акуратний згорточок євро. Дідько б тебе ухопив! Та вона ж сама їх туди позавчора поклала! Бо здалося, в аптечці надійніше!.. …

Вночі Нінка довго крутилася з боку на бік. В голові товклися спогади. Ось вона, тридцятирічна, вгинаючись від болю, точиться по дорозі, ще не знаючи, що в неї апендицит, що потрібна операція… А тут Нілка зі своїм на «Москвичеві»… Це вони тоді її в район до лікарні, а потім супчики возили, за двадцять кілометрів… А дівчатка, Оленка з Наталкою, у Шурки жили, всі два тижні, бо хіба той п’яниця дав би їм ради… А Тамарка… На ній хазяйство було – щодня ходила до Нінки додому, годувала худобу та й Петрові їжу приносила… А як вони толокою хати будували… Як бараболю разом копали… З жартами, з піснею… А як гуляли колись… Новий рік, Перше травня… Ніяких тоді майонезів, вінегрет, мундирка, тюлька… А було весело, було сердечно… Заснула Нінка лише на світанні. А вранці, застеливши ліжко й похапцем прочитавши ранкові молитви, побігла до Нілки. Щоб запросити в гості, на вечерю. Вона влаштує інше свято, і хай цього разу отець Андрій спробує не прийти…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені