Старожил, що пише історію села

Більшість людей поважного віку, що розміняли восьмий чи дев’ятий десяток життя, перебирають у пам’яті події та факти, згадують обличчя рідних та близьких, сумують за молодістю та з останніх сил опираються болячкам та немочі. Своїм багатим життєвим досвідом та розповідями про історичні події, свідками яких були, діляться лише з найближчими. Якщо такі залишились… Ментальність нашу важко змінити, як не скасувати невблаганність часу та природи: чим більше років, тим менша включеність у суспільне життя. Хоча трапляються і винятки. Приміром, 91-річний  Олександр Степанович Кушніренко з Тиврівщини нині переймається тим, щоб зберегти автентичну назву рідного села.

Йдеться про Латанці, які у далекому 1958 році, під час чергової хвилі оптимізації та укрупнень, включили до адміністративного складу с.Тростянець. Пенсіонер  не просто вболіває за збереження цінних історичних фактів, а навіть дописує наукову працю про рідне село з безцінними спогадами односельців. Мемуари так і називаються «Короткий нарис історії  с.Латанці».

– В нашому районі багато населених пунктів, які за розмірами та кількістю населення значно менші, ніж Латанці. Але за ними зберегли історичну назву: це і Гута-Шершнівська, і Марківка, і Федорівка, і багато-багато інших. А ось моїм рідним селом чомусь так розпорядились, що ми вже більше пів століття усі ніби Тростянець. Тим часом видатний український поет Кесар Андрійчук родом саме з наших Латанець. Саме з цього села розпочалась і легендарна партизанська діяльність підпільника Юхима  Посвятенка. І наступним поколінням варто  про це пам’ятати, – переконує  Олександр Степанович. – Звісно, з Тростянцем ми пов’язані нерозривно, але…

Історія села давня і славна. Археологічні розвідки свідчать, що люди селились тут з давніх-давен, а перша письмова згадка датується 1652 роком. У свою чергу, Латанці стали продовженням попереднього поселення – села Грабки, яке було розташоване в сусідньому лісовому урочищі поблизу монастиря, який існував в ХVІІ-ХVІІІ століттях. А після пожежі в Грабках люди були змушені освоювати нові території – і на новому місці оселялись родинними осередками, відвойовуючи в лісу невеликі ділянки – «латки». Звідси й назва. З місцевим українським населенням давно і міцно перепліталися нащадки польських шляхтичів та їхньої челяді, що володіли цими землями до часів Хмельниччини. Надзвичайну мальовничість села, що потопає в оточенні зелених лісів, згадують навіть в «Трудах Подільського єпархіального історико-статичного комітету» за 1901 рік, де село визначено як виключно сприятливе для садівництва. Квітучі, родючі сади справді на багато десятиліть стали візитівкою Латанець. Вони годували людей, були опорою для господарств. Стародавні сорти груш та слив в декого і досі зберігаються на місцевих садибах.

Увічнити спогади для нащадків, зібрати факти та експонати про далеку і не дуже далеку минувшину місцеві  мешканці вирішили ще наприкінці 70-х років. До ініціативної групи, що виступила засновниками музею історії села, який розташували в будинку культури, входив і  Олександр Кушніренко. Багато зусиль до створення музею доклав і нині покійний вчитель історії Федір Бабій. В експозиції можуть похизуватися унікальними експонатами: залишками кам’яних знарядь праці, датованими 3-4 століттям до н.е., наконечниками для сохи (наральниками) від плуга 14-15 ст. тощо.

– Наше село рік за роком, століття за століттям проживало історичний відрізок  того чи іншого часу.  І не зникало, відновлювалось з попелу! Тут живуть працьовиті, добрі та енергійні люди. Заглиблюючись в історичне минуле, багато чого довідався, багато чому здивувався. Але, на мій погляд, найбільший розквіт, підйом ми відчули у другій половині ХХ століття, коли 47 років  сільськогосподарське підприємство очолював  Герой Соціалістичної Праці Віктор Біліченко. Разом з цим видатним чоловіком на керівній посаді в колгоспі 25 років пропрацював і я. Так приємно згадувати, що розквіт колгоспу означав і розквіт, додатковий благоустрій села. Побудований дитячий садочок, будинок культури, готель, зрештою! В якому селі і для кого зараз будують готелі? – справедливо зауважує наш співрозмовник.

Щоб це післявоєнне благополуччя могли відродити, багатьом довелося покласти життя. І тим, хто тут народився, і тим, хто прийшов визволителем з інших куточків країни. Страшні, запеклі бої точилися в Латанцях у січні 1944 року, за кілька місяців до визволення Вінниччини від загарбника – німецька армія втратила в цьому бою не менше 300 солдатів.  Тоді над підмогу фашисти з Вінниці викликали авіацію – земля розривалась від снарядів.  У двох братських могилах вічний спокій знайшли 56 солдатів. А доля 25 латанчан, арештованих в січні 44-го року як партизанів, залишилась невідомою і досі.

Олександру Кушніренку, синові фронтовика, що не вернувся з поля бою, усі життєві гаразди та звершення довелося виборювати самотужки, авторитетом, працелюбністю, наполегливістю. Багато років Олександр Степанович був головою колгоспу в сусідній Марківці, але найкращими роками життя вважає ті, коли працював у рідному господарстві, серед земляків. Вийшовши на пенсію, не полишав громадської роботи. Життя дарувало і моменти щастя, і випробування, хвилини непоправних втрат. Перша дружина, з якою виховав двох доньок, залишила цей світ передчасно – у 58 років. У тому самому віці пішла у небуття і одна з доньок… Зарадити душевним ранам допомогло друге одруження, радість від успіхів онуків та правнуків. Попри вельми поважний вік, нині Олександр Степанович ніжно опікується жінкою, що слабує.  Звісно,  до них навідуються рідні, які турбуються про їх теплу старість, але дати раду у щоденних необхідних потребах і собі, і жінці Олександр Кушніренко  ще може. Донька та онуки суворо забороняють дідусеві обробляти город, і «масштабних» робіт він вже не веде, але де там втриматися! Із сумом констатує, що вже років з вісім не тримає корови…    Секрет довголіття не приховує:

– Курити я майже не курив – покинув у молодості, до чарки байдужий, в їжі невибагливий! А головне – я не зациклювався на побутових, дрібних речах, більше цікавився значущим, суспільним, – поділився Олександр Степанович.  

Погодьтесь, така філософія на сьогодні – рідкість.

Юлія РАЗАНОВА

Тиврівський район

Фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені