Знайомтесь: Калинівка

На берегах тихоплинної річки Жерді за 26 кілометрів на північ від обласного центру на залізничній та автомобільній магістралях розташувалось невелике мальовниче місто – Калинівка. Люди на цих теренах селилися ще за сивої давнини. Так, поблизу села Гущинці виявлено поселення черняхівської культури, рештки стародавніх земляних укріплень – городища – збереглись неподалік Черепашинців та Бережан.

Нині Калинівський район є одним із найбільших в області. Рельєф Калинівщини – хвиляста рівнина, яку перетинають ріки Південний Буг, Десна, Згар та їхні притоки. Район, як і вся область, розташований у лісостеповій зоні, відомий покладами граніту, торфу, цегельно-черепичної глини, пісків.

Площа району – 1090 км², населення – понад 57 500 осіб (за оцінкою станом на початок 2018 року). До речі, на 1981 рік, коли було видано книжку-путівник В. Загалила та М. Запорожця «Калинівка», автори вказували на її сторінках, що в районі «у 54 населених пунктах, які підпорядковані міській та 26 сільським радам народних депутатів, проживають понад 76 тисяч чоловік».

Від калинових витоків

Що стосується Калинівки, то часом її заснування історики вважають початок XVIII ст., хоча перша письмова згадка про це поселення датується 1774 роком. Тоді, за даними «Географічно-статистичного словника Російської імперії», в Калинівці налічувалось 44 двори, в яких жило 143 душі чоловічого та жіночого населення.

Народні легенди пов’язують назву міста з калиною, що росла на берегах річки. Але історичні джерела вказують і на більш реалістичну версію: Калинівку названо на честь спольщеного шляхетського роду Калиновських, який володів тутешніми землями. Так, Марцін Калиновський був каштеляном у Кам’янці-Подільському, а його син Людвік – старостою у Вінниці… Пізніше, до речі, місцевими поміщиками стали Холоневські, які сприяли побудові залізничних станцій.

Майже на століття раніше, ніж Калинівку, (у 1635-1645 рр.) шляхтич Станіслав Варшицький заснував Варшицю, яка нині є передмістям райцентру. Це село, що розкинулось на іншому березі Жерді, в певний період належало до Мало-Чернятинської волості Бердичівського повіту Київської губернії. У 1900 р. воно налічувало 897 мешканців у 157 дворах, у селі була церква, каплиця, церковно-парафіяльна школа, вітряк, кузня, соломорізка… Як окрема адміністративна одиниця Варшиця існувала до 1923 року.

Станом на 1885 р. у містечку Калинівка – центрі Калинівської волості Вінницького повіту Подільської губернії – мешкало вже 920 осіб, налічувалось 143 двори, існували православна церква, синагога, 6 гостинних дворів, гостинний дім, 28 лавок, цегельний завод, раз на два тижні відбувались базари.

Перепис 1897 р. показав, що кількість жителів зросла до 2558 осіб (1265 чоловічої статі та 1293 жіночої), з яких 1448 були православної віри, 1052 – юдейської, також близько півсотні католиків.

На землях Калинівського краю вирували військові протистояння між Річчю Посполитою, українським козацтвом та Російською імперією, у тутешньому Чорному лісі бував Устим Кармалюк зі своїм загоном.

У 1871 р. через Калинівку по щойно прокладеній залізниці Київ – Одеса промчав перший паровоз. Це зумовило значний розвиток тодішнього селища. За короткий час воно розбудувалось і незабаром було віднесено до розряду містечок. У кінці 70-х років XIX ст. тут з’являється низка підприємств, серед яких цукровий та винокурний заводи.

Через терни та війни

У 1919-1920 роках теренами краю пролягли шляхи Першого зимового походу армії УНР. Влада в Калинівці кілька разів змінювалась, проте після поразки незалежної України у 1921 р. тут, як і в усій Україні, крім західних областей, утвердилась радянська влада.

У 1923 р. Калинівка стала адміністративним центром новоствореного Калинівського району.

Після примусових колективізації та експропріації зерна у краї розпочався штучний голод. Як зазначають історики, найбільше його жертв було в селах району – Дружелюбівці, Черепашинцях, Радівці (майже по 300 осіб). І саме в розпал голодомору, в 1933 році, місцеве комуністичне керівництво радісно звітувало, що «в Калинівці засвітилися перші лампочки Ілліча».

Також у 30-х роках минулого століття в місті збудовано універмаг, дитячий садок, комбінат побу­тових послуг. У 1936-му звели кінотеатр, роком пізніше – лікарню.

А за кілька років наступне лихо – Друга світова війна. Уже в перші її дні гітлерівська авіація активно бомбила станцію і сам населений пункт. У книзі «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні» читаємо, що на початку липня 1941 р. на станцію Калинівка ворожі літаки скинули близько 200 бомб. Головною метою нацистів було розбомбити ешелони з боєприпасами, але мужні залізничники змогли відвести в безпечне місце більше тисячі вагонів.

Німці вдерлися в Калинівку 22 липня 1941-го. В центрі селища вони влаштували гетто, на околиці – табір для військовополонених та «неблагонадійних». Лише за рік тут розстріляли понад 2000 осіб. Чимало калинівчан пішли на фронт, також у тилу ворога діяло партизанське підпілля, основними активістами якого були П. Кугай, М. Архипович, В. Мессарош, родина Волинців, розвідниця Н. Шморгун. У лютому 1943 р. на базі калинівських підпільних організацій у Чорному лісі сформувався партизанський загін. Також на теренах району проти коричневих і червоних військ боролися загони УПА-Південь під проводом Омеляна Грабця…

Радянські війська вибили гітлерівців із Калинівки та навколишніх сіл у березні 1944 року.

Почалась мирна розбудова

До 1979 р. Калинівка була селищем міського типу, після чого Верховна Рада УРСР надала їй статус міста районного підпорядкування. Звісно, район був переважно аграрним, 40 років тому в ньому налічувалось 22 колгоспи, радгосп та дослідно-селекційна станція. Проте в Калинівці розвинулось також промислове виробництво.

Серед провідних і найдавніших підприємств міста – машинобудівний завод. Його біографія почалась майже півтора століття тому, коли на околиці містечка було збудовано цукровий завод, а при ньому допоміжні майстерні. У 1934 р. на базі колишнього цукрозаводу створили машинно-тракторну майстерню, колектив якої займався ремонтом і виготовленням устаткування для цукрових заводів, ремонтом тракторів, сіялок, молотарок та інших сільгоспзнарядь.

У 1945 р. підприємство підпорядковують Вінницькому цукротресту і перейменовують на Калинівську паровозоремонтну майстерню. При ній почали зводити багатоквартирні житлові будинки, збудували свердловину питної води, звели Будинок культури. Із 1955 р. це вже Калинівський ремонтно-механічний завод з виробництва і ремонту обладнання для цукрової промисловості. Згодом Калинівський завод першим у країні освоїв серійний випуск буртоукладальних машин для цукрового буряківництва і постачав їх на всі цукрозаводи Радянського Союзу та до країн соцтабору.

У 1966 р. на Виставці досягнень народного господарства у Москві калинівська буртоукладальна машина відзначена дипломом другого ступеня, 17 працівників заводу нагороджені золотими, срібними та бронзовими медалями. «Більше двох тисяч робітників і близько 400 інженерно-техніч­них працівників щоранку поспішають через заводську прохідну до своїх робочих місць», – читаємо у згаданому путівнику за 1981 рік…

Не пасли задніх і Калинівський експериментальний завод деревних матеріалів, що постачав продукцію для меблевих комбінатів; ремонтно-механічний завод, автоколона, МТС, головне підпри­ємство швейного об’єднання «Подолянка», яке також мало філії в інших районах і навіть у сусідніх областях; Калинівське кар’єроуправління, районне об’єднання «Сільгоспхімія», консервний завод тощо.

Не дарма Калинівку вважали і столицею республіканської моди. Як кузню кадрів для «Подолянки» та інших підприємств легкої промисловості у 1970 р. в місті організували технологічний технікум, який готував спеціалістів швейного виробництва та бухгалтерів. А з 1983 року в технікумі відкрита спеціальність «Моделювання та конструювання верхнього жіночого одягу».

Неподалік Будинку піонерів наприкінці 70-х років зведено медичне містечко (районна лікарня). На місці пустиря виросли просторі корпуси лікарні на 615 ліжок, поліклініка на 600 відвідувань з лабораторіями та діагностичними кабінетами. До речі, у 1976 р. медиків району відвідували колеги з соціалі­стичних країн у рамках делегація Всесвітньої організації охорони здоров’я. Гості тоді оглянули ЦРЛ, амбулаторію Уладово-Люлинецької дослідної станції та Антонопільський ФАП.

І села, наче діаманти

Не вистачить газетної площі, аби хоча б стисло розповісти про всі мальовничі села району, про їхню історію, життя та міцні зв’язки з Калинівкою.

Дружелюбівка вже 5 років крокує пліч-о-пліч із Калинівкою у складі об’єднаної громади. У давнину це село мало назву Курава. Серед його видатних уродженців – письменник Віктор Тимчук.

Корделівка пишається, зокрема, своїм цукровим заводом – одним із найстаріших бурякопереробних підприємств на Поділлі. Так, на чавунні плитах, які корделівськими цукроварами використовувались як преси, було вибито рік їх виготовлення: 1840-й.

Радівка (у давнину – Софіївка) славиться агропідприємством. Це був потужний колгосп, який протягом тривалого часу очолював і зберіг від руйнування Герой України Анатолій Пачевський. До речі, родом із Радівки також аграрій та Герой України Іван Боримський.

Люлинці розташовані за 30 км від районного центру. З цим селом пов’язане ім’я письменниці Галини Вігурської та професора-селекціонера Альозія Розвадовського.

Із селами Уладівське, Люлинці та Вишневе (Жовтневе) пов’язана діяльність Уладово-Люлинецької дослідної станції – своєрідного полігону з упровадження передового досвіду в рослинництві. Ця станція найстаріша на Україні, заснована у 1888 р. Понад півстоліття нею керував відомий селекціонер Л. Семполовський, якого називають «батьком селекції цукрових буря­ків». Робота вченого дозволила відмовитися від імпорту насіння цієї культури.

Хомутинці відомі в Україні та за її межами, адже в цьому селі народився відомий поет Степан Руданський, автор веселих співомовок та ліричних творів. У Хомутинцях діє музей Руданського, також щороку тут і в Калинівці відбувається Всеукраїнське свято гумору та сатири імені Степана Руданського.

Черепашинці – стародавнє село, літописи зга­дують про нього з XV століття. У радянські часи тут діяли цегельний завод, птахофабрика, тваринницький комплекс. Туристичними принадами села є давні земляні вали, руїни ставки Герінга та мальовниче озеро.

Пиків, що за 25 км від Калинівки, згадується в архівному записі 1596 р., коли жителі села приєдналися до повсталих козаків під керівництвом Наливайка. Тут працював батько М. Коцюбинського, а наприкінці минулого століття село було знане потужним цехом рибокомбінату.

Іванів (колись Янів), як і Пиків, Мізяків та Гущинці, належить до найдавніших поселень історичної Брацлавщини. У великому поміщицькому палаці тут розташовується школа-інтернат, село також відоме щебеневим заводом, гранітним кар’єром, лісництвом та озерами. Тут народились видатні письменники, серед яких польськомовний поет С. Мишка-Холоневський та український сатирик О. Чорногуз.

Гущинці знані своїм училищем, що готує механізаторські кадри для сільського господарства. До речі, за брежнєвських часів разом із місцевою молоддю тут навчались і студенти з Монголії…

Окремої статті варта багатюща природа Калинівщини – одного з найбільш заліснених районів області. А розповіді про працьовитих жителів краю «потягнуть» не на одну цікаву книгу.

Підготував Юрій СЕГЕДА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені