Люди їли людей, а окупанти відкопували “ворогів народу”…

Унікальні фото 1943 року вперше оприлюднив Центр історії Вінниці

Про це не можна забувати. Проте забувається. Бо живих свідків стає все менше. Тих, хто бачив і відчув, як Україну вбивали комуністи…

Сьогодні, 17 травня, у третю неділю травня Україна вшановує пам’ять жертв політичних репресій. Вінничани мають пам’ятати про «Великий терор». «Вінницька трагедія» – масове знищення мирного населення, що проводилося Вінницьким УНКВС у цей період. Більшість істориків погоджуються, що за період проведення масових репресивних акцій УНКВС по Вінницькій області було репресовано більше 20 000 громадян, з яких 13 475 розстріляно, за іншими даними – 16 806.

Джерела свідчать, що зазвичай страти відбувалися в оточеному автомобільними гаражами подвір’ї будинку НКВС по вул. Дзержинського (нині вул. Театральна). Після розстрілів тіла жертв відвозили до завчасно заготовлених могил: на території фруктового саду (сьогодні вул. Підлісна), на православному кладовищі (сьогодні – Хмельницьке шосе) та частині Центрального парку імені Горького. Місця таємних масових поховань називали «спецоб’єктами» НКВС і ретельно приховувалися радянською владою.

Від 24 червня до 26 серпня 1943 року в окупованій фашистами Вінниці розкопано у трьох місцях 91 масову могилу – 9432 трупи, у тому числі жіночих – 196. Найбільша кількість трупів в одній могилі складала 284. На старому цвинтарі (недалеко від церкви, що біля універмагу) масову могилу знайдено поруч з гробом давніше померлого і з почестями похованого комісара НКВС. У деяких ямах одяг був спалений, ймовірно, при закопуванні кидали сірники чи недокурки, у деяких – припускали самозапалення від хімічних процесів у могилах. Адже у деяких знаходили негашене вапно, можливо, ним посипали покійних, щоб вбити трупний сморід.

На підставі прикметних знаків на тілі, по одягу і документах ідентифіковано 679 трупів. Причиною смерті у більшості випадках були постріли у потилицю, у декого стріляли два, три і більше разів. У поодиноких випадках жертву добивали  сильними ударами в голову. Були й поховані живцем – у горлі і навіть у кишках знайдена земля.

Місцем розстрілу було подвір’я НКВС – перед гаражем, на місці для миття машин, де можна змивали сліди крові. Під час розстрілів гуділи мотори автомобілів, щоб заглушити постріли. Вночі убитих вивозили у “заборонені зони” – масові могили. Ймовірно, що тих, хто допомагав у закопуванні,  розстрілювали на місці могил, мабуть, така доля була і у тих, хто розстрілював, аби обмежити до мінімуму число свідків…   

Унікальні світлини 1943 року вперше опублікував «Центр історії Вінниці» на своїй сторінці у Фейсбук:  

«Зважаючи на характер рельєфу та рослинність, це локація так званого Фруктового саду – найбільшого місця поховання (нині це кладовище Підлісне). Переглянути фото можна за посиланням: https://bitly.su/Vinnytska_Trahediia_foto

🛑УВАГА: деякі фото мають віковий ценз 18+, містять зображення жертв насильницької смерті та можуть шокувати! 🔴

Зауважимо, що ці фото зберігаються в архіві Організації оборони чотирьох свобід України (Organization for the Defense of Four Freedoms for Ukraine) у Нью-Йорку, США, а нам у користування їх люб’язно надали Володимир Бірчак та Центр Досліджень Визвольного Руху, за що їм висловлюємо щиру подяку».

Сьогодні, у третю неділю травня, ми традиційно вшановуємо пам'ять жертв політичних репресій. Терор та репресії…

Опубліковано Центр історії Вінниці Неділя, 17 травня 2020 р.

Людські тіні їхали у Вінницю упізнавати своїх рідних, яких забрало НКВС

Не лише мор голодом є для вінничан страшною датою. “Пеклом на землі” назвали вбивчу акцію комуністичного режиму у Вінниці, коли жертвами стали десятки тисяч людей. Те, що відбувалося у нашому місті у 37-му та 38-му роках знають не всі городяни. Як і про викриття народовбивства, яке розкрито фактично фашистами у 1943 році, коли Вінниця була окупованою. Отоді невелике провінційне місто стало символом замучених мільйонів і центром паломництва українців з різних областей. Вони шукали у масових могилах своїх близьких – “ворогів народу”, яких після доносу назавжди забирав “чорний ворон” НКВС…

“…16 липня 1943-го року  ще перед полуднем потяг зупинився на станції Вінниця. Люди з клунками повиходили з вагонів і широким бульваром Коцюбинського, по сильно обставленому військовою сторожею дерев’яному мосту через Буг і далі Українським проспектом посувалися мовчки. Ніхто не говорив, ніхто не розглядався, так і видно було, що крім клунків у них куди більший тягар на душі. У продовженні Українського проспекту починається Літинське шосе (нині – Хмельницьке шосе. – Авт.), і туди спрямовують свої кроки ці живі людські тіні. На цьому шосе у трьох місцях: так званому “Парку культури і відпочинку” з правого боку, на старому цвинтарі по протилежному боці та в овочевому саду у деякій віддалені відкрили масові могили, і з них витягають перегнилі вже трупи людей із пов’язаними за спиною дротом і мотузками руками, з дірками від куль у потилиці. Цих трупів сотні й тисячі. Щораз віднаходять нові могили, наповнені трупами. Страшний, прямо нестерпний трупячий сопух огорнув, здається, ціле місто, а за ним всю Україну…”

Так описував у своїй книзі “Пам’ятаймо про Вінницю” очевидець тих подій Антін Драган – учасник судово-медичних досліджень. Відкриття масових могил “стягувало” людей, які шукали звістки про заарештованих рідних. Розповідали, що, підходячи до ям, люди зривали у ровах пахучі трави і тримали їх біля носа. Не всі витримували дійти до місця розкопин, а деякі сідали у рів, ніби не знаючи, що робити далі – йти чи вертатися.    

“Якщо був коли у світі образ нужди і розпачу, то це тут, – пише Антін Драган. – Мабуть, у кожного тряслись руки й ноги, коли доходив до місця розкопин… Підійшли до першої купи трупів, і нагло одна старенька жінка відірвалася від гурту, відкинула свій клунок і з окриком підстріленої птиці, впала на першого з них.  Труп розлізся під її руками, а люди піднесли старушку й напівживу поклали на траві поблизу. Опритомнівши, жінка оповідала, що сама з Чернігівщини. Їй три ночі підряд снився заарештований у 1939-му році син, просячи піти до Вінниці й розпитати за нього. Вона була цілий тиждень в дорозі. І тепер тут. Труп свого сина пізнала по одягу і по частково ампутованій лівій руці…”

Німці створили у місті судово-лікарську комісію за участю міжнародних спеціалістів

Історія викриття могил починається 24 травня 43-го року. Хтось, копаючи у парку, натрапив на перегнилий труп із шматками напівзогнилого одягу. Про це повідомили поліцію, яка й дала доручення шукати далі… Відкопали одного, другого… Після 200-го трупу німецькі власті зацікавились справою і створили окрему судово-лікарську комісію, що забрала на себе повноваження керувати подальшими розкопинами. Також були запрошені спеціалісти міжнародної комісії з країн німецьких сателітів і нейтральних,  закордонних кореспондентів.

Самі розкопини проводили в’язні місцевої тюрми. Вони із землі викопували гори перегнилих трупів, розкладали їх рядами на землі. Верхніх у ямі подавали з рук до рук і складали на траві подалі. Трупи, які були глибше, діставали на мотузках: обперізували труп упоперек і витягали. Іноді тіла розвалювалися… Після проведення судмедекспертизи та ідентифікації покійних вдруге хоронили у присутності народу та єпископа Григорія…

Як пише Антін Драган, відав він про ці похорони. Помер тодішній єпископ Вінницький преосвященний Григорій 1985 року в Чикаго. Про його роль у похованні та збереженні пам’яті  жертв комуністичного голокосту є згадка у статті “Єпископ  Вінницький”. Зокрема, слова отця Григорія на 19-тих похоронах закатованих жертв:

“… Перед вами зараз лежать 960 святих мученицьких останків, приготованих до похоронів. А погляньте на ці довжелезні братські могили! У цих могилах спочиває 8479 синів і дочок України, яких ми поклали у ці почесні братські могили…”

А на перетягнутих між деревами мотузках і дротах був розвішаний одяг, який відкопували разом з убитими “ворогами народу”. Люди впізнавали рідних по вишитій сорочці чи по інших ознаках. Але через деякий час одяг почав зникати – той, щоб продати, ночами крали, а потім, виправши, продавали на базарі. Лише після того, як на деревах поприбивали перестороги, що “за крадіж речей з місця розкопин судитиме надзвичайний суд і винних очікуватиме найтяжча кара”, речі менше стали зникати.   

“Поміж рядами трупів та поміж розвішаним одягом блукали, як примари, гуртами та одинцем люди, шукаючи посмертної вістки від рідних, – згадує Антін Драган. – Часто траплялось, що над трупом чи шматком одягу розносився проймаючий душу грозою крик розпачу. Це хтось пізнав небіжчика або знайшов якийсь знак по ньому серед одягу. Ті, що втратили рідних і мали причини сподіватися, що вони тут серед трупів, з виразом неймовірного болю схилялися над кожним трупом  і в обтягненому почорнілою шкірою черепі намагалися впізнати дороге їм лице.

Найтрагічніший образ творили трупи жінок, що у більшості  були цілком голі. Добрі душі бодай по смерті  прикривали їх сором якоюсь старою лахою. Траплялося, що хтось із відвідувачів зривав у траві скромну польову квітку  і клав на груди цих мучениць і мучеників, що тисячами видовбували зі сирої землі. А люди стояли над могилами, тихо шептали молитви, обтирали сльози, і тільки час від часу з чийогось, задавленого спазмами жалю й болю, горла виривався страшний проклін катам. Справді бо: розкрилася земля і показалося пекло!”

Та на цьому пекло не скінчилося. На початку 44-го року у Вінниці на місце фашистської влади повернулася радянська. 23 березня того ж року було оголошення – усі жителі міста мають пройти спеціальну перевірку. Із паспортами городян чекали у центральному парку. За словами очевидців, зібралося кілька тисяч людей – заплакані жінки передчували нове лихо. Комісар Рапопорт, показуючи на порожні ями, що залишилось після розкопин масових могил розстріляних у 37-38-х роках, запитав: “Що тут сталося?” Люди мовчали. “Мовчите, зрадники батьківщини! Розповідайте, прислужники німецької пропаганди, хто з вас находив тут родичів?” Сміливців не було. Тоді комісар наказав війську оточити натовп, а сам поїхав. У молитві і страшному напруженні вінничани провели той день. Під вечір приїхав комісар. Із списком. Він викликав за прізвищами близько ста жінок. Ті, хто шукали у цих ямах близьких, самі стояли на краю могил… Їх теж розстріляли, як “ворогів революції та зрадників батьківщини”. А тих, хто залишився, погнали проти ночі по Хмельницькому шосе: “Маєте на фронті спокутувати свою провину перед батьківщиною”. Вони загинули біля Летичева, Меджибожа і Кам’янець-Подільського…

Згодом на місці перезахоронень за розпорядженням міської влади у тому ж 44-му році було зведено пам’ятник з написам: “Тут поховані жертви німецького терору за часів окупації 1941-1944 років”…

«Церква на кістках… і на карантині»

– Ніхто сьогодні до нас сюди молитись не приходив, – розповідає про цьогорічне вшанування митрополит Вінницький і Барський Православної Церкви України Роман (Балащук). Він є й настоятелем храму на Підлісному кладовищі.

Владика Роман біля храму на кістках

– До нас і до карантину мало ходили, а тепер взагалі: два місяці сам в церкві співаю і сам за дяка… У нашій церкві шлюб не хочуть брати. Бо на цвинтарі стоїть, на кістках… Місце важке. Кругом кістки… Прорвало трубу в храмі, вода пішла, то й там кістки були… Торік нас відрізали в централізованого опалення. Будували стадіон біля Палацу дітей і юнацтва та й відрізали… Тут теплотраса стара і кожного року проривало. Кладовище – копати в цих кістках ніхто не хоче. Хто там знає, де труба проходить?… А кістки ми перехоронили…

Чи сьогодні згадував репресованих? Щодня згадуємо їх у молитві. Але в неділю за померлих вголос не моляться – у суботню службу. В Бога всі живі…

Підготувала Оксана ПУСТОВІТ

«Вінниччина» писала про історію репресованої Лідії Постоловської. Вона, як решта, їхали на розкопані могили у Вінницю зі всієї України. Їхали з надією знайти бодай якусь відповідь на те, де знайти своїх рідних. Лідія Іванівна разом із свекрухою пішла туди і… побачила серед викопаного дві сорочки свого чоловіка Толі…

Про це напишуть у липневому номері газети «Вінницькі вісті», яка виходила за сприяння «нової» влади: серед упізнаних родичів під номером 73 – Постоловський і речі, які впізнала дружина. А після звільнення Вінниці радянська влада розправлялася з тими, хто ходив на німецькі розкопки шукати «ворогів народу». Люди просто щезали…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені