Магія індійського танцю Сергія Журавльова

Реакція на виступи відомого вінницького хореографа, гуру індійського танцю Сергія Журавльова завжди однакова – захоплення і … «недовіра». Сумнів у глядача один: невже цей екзотичний артист, який так досконало виконує узор індійського танцю і гіпнотизує своїм мистецтвом, справді наш співвітчизник? Навіть складний грим не приховує його слов’янського походження, але магія рухів твердить інше – перед нами маестро, що сягнув і вершин, і глибин давнього мистецтва. Свою дитячу мрію він зумів перетворити на справу життя, і сама доля благоволила йому за наполегливість. Сьогодні інтерес до індійської культури не перебуває на гребені хвилі, потроху вщухла цікавість і до вивчення танцю, але запит на цей культурний код не зник. Кому їх передає у спадок Сергій Журавльов, як творчо реалізується сьогодні і як переживає тимчасову творчу паузу під час карантину – у нашому сьогоднішньому інтерв’ю.

Сергію Геннадійовичу, чим ви зараз займаєтесь, ви викладаєте?

– Я працюю в будинку культури в Гнівані режисером-постановником. Зараз немає великої кількості бажаючих займатися індійською класикою – складною, стародавньою, адже це вимогливе мистецтво. Я працюю не лише як режисер, а й як артист, беру участь у різних постановах, виступах. Повністю від хореографічної роботи я теж не відмовився, але веду зараз трішки інший напрямок. Зараз чимало молоді захоплюється східним танцем, арабським. Але я «доповнюю» все це й індійськими рухами, ми робимо своєрідну адаптацію, такий Боллівуд під східну музику. Ось така еклектика. Насправді знайти тих, хто буде вивчати класичний індійський танець, не так вже й просто. Це вузька цільова аудиторія – у великому місті не завжди знайдеться 10 учнів, це вимогливе мистецтво, що потребує занурення та самовіддачі. Людина має жити цим мистецтвом, надихатися ним і підкорятися йому.

– Чи мріяли вивчати танець саме в Індії?

– Чесно кажучи, навіть не сподівався, ця мрія мені видавалась фантастичною – виховуючи трьох дітей, розумів, що матеріально ніяк не потягну таку поїздку, тим більше, в мене немає коштів брати якісь уроки. Але в моєму житті сталося диво. Рок за роком, самотужки, з різних джерел я прискіпливо вивчав мистецтво індійського танцю, створив колектив, виступав і соло на різних концертах та фестивалях. Почали нас запрошувати і в тому числі на фестивалі при посольстві Індії – кілька років поспіль ми виборювали лише перше місце. Приміром, тільки нашому колективу «Сурсангам» дозволили брати участь у концерті в київському театрі оперети разом з індійським зірками, які там гастролювали. І ось у 2004 році працівники посольства запропонували мені здобути хореографічну освіту в Делі! За рахунок державного гранту від індійського уряду. Я навчався в інституті музики і танцю Ганаша Натьялая, про що маю диплом. Ми вивчали класичну школу танцю бхаратанатьям. Я навчався за прискореною програмою, але отримав з рук Президента цього інституту – відомої у світі танцівниці Сароджі Вайдьянатхан – диплом за повноцінний кількарічний курс. А коли присутні студенти спитали, чому так, то вона відповіла: «Бо він заслужив!»

Це була єдина ваша подорож до цієї країни?

– Вдруге я побував у Делі у 2017 році. У нашої вчительки, пані Вайдьянатхан був 80-річний ювілей, і з цієї нагоди організували великий концерт-марафон. Я брав в ньому участь, всього від України було 6 чоловік. Танцювальний марафон тривав 27 годин 30 хвилин, і все нон-стопом. Це занесено в Книгу рекордів Індії та Азії.

Яке враження справила справжня Індія під час першого візиту?

– Я відчув… шок! І культурний, і соціальний, і ментальний. Це була зовсім не казка, а жахіття. По-перше, дуже загазоване повітря, переповнене незвичними запахами, спека, якісь комарі, комахи, ящірки, павуки. Море галасливих людей, жебраки, каліки, дивні персонажі, хтось справляє нужду просто на вулиці. Одним словом, хаос, нерозбериха і убогість, які сусідствують з розкішшю храмів та палаців, готелів та казково вбраних жінок вищої верстви. Крайні прояви бідності та розкоші сплавились там воєдино дивним чином: нещасні, що все життя проводять у нетрях, навіть не нарікають на свою долю: вони вірять, що мають відбути свою карму у цьому житті, а в наступному все буде краще. Звісно, я жив у цивілізованих умовах, спілкувався з людьми мистецтва та культури, вишуканою публікою, виступав у концерт-холах, відвідував музеї. А більшість часу займався хореографією, вокалом, інструментами – теорією та практикою, тому часу на суєту і занурення у суспільство не залишалося. Я навчився бачити гарне і по-філософськи ставитися до їхніх негараздів.

З хореографічної точки зору чим унікальний індійський танець?

– Скажу навіть не своїми словами, а висловлю спільну думку хореографів: індійська хореографія – найскладніша у світі, попри те, що є гарні і складні танці багатьох народів світу, дуже захоплюючі. Але я маю з чим порівнювати. Індійська хореографія має таку структуру, коли і руки, і ноги виконують одночасно різні, окремі танці, але узгоджуються в єдиному малюнку, музичному потоці. Виконання рухів вимагає дуже великого математичного розрахунку, геометричного малюнку і чіткої ритміки, степ-роботи ніг. Іноді кілограмове оздоблення з мідних чи латунних бубонців на ногах без музичного супроводу можуть створити окрему музичну композицію.

Чи можна сказати, що захоплення індійськими танцями має гарний вплив не лише на пластику, фізичний стан, а й оздоровлює?

– Однозначно. У мене був період в житті, коли захворів, і ні лікарі, ні таблетки мені не допомагали. Тоді повернувся до індійської хореографії, яку тимчасово закинув, і сталося диво: танцював я за зачиненими дверима, у себе вдома. За дві місяці одужав та повністю відновився.

У нас наважуються на такі танці виключно жінки?

– Так, у нас чоловіки соромляться такої хореографії, у нас чоловіки розуміють спорт. Але це такий спорт, такі фізичні навантаження, що ніякі тренажерні зали не зрівняються. Зрозуміло, що це не притаманно нашій культурі, ментальності. В Індії ж 50% танцівників – виключно чоловіки. Вважається, що мистецтво танцю вийшло від богів чоловічого роду – Шива, Крішна. В індійському танці жіноча та чоловіча енергія створюють нерозривне ціле.

– Чи є у вас вподобання в індійській кухні?

– Я знайомий з їхньою кулінарною традицією, навіть багато років готував страви для індійської діаспори, студентів. Дещо припало до смаку і мені, але не все. «Наші» індійці полюбляють національні пиріжки самоси, я їх смажив часто. Солодощі під назвою латту і парфі – це молочні солодощі, схожі на ірис, з горіхами. Я особисто люблю пір’яні, це така страва, схожа на плов, і овочеве гостреньке рагу, яке називається сабджі. Це час від часу готую, іноді. Але нашу національну кухню ні на що не проміняю, вона найсмачніша. Тому в пріоритеті у мене голубці, вареники та борщ.

Як часто шиєте костюми?

– Раніше часто шив, багато привіз з Індії, всю атрибутику, біжутерію, яка дуже дорога, я привіз звідти. Вона канонізована, кожна деталь невипадкова, все підпорядковується правилам. Все, що стосується рук, зап’ясткіа, налокітників – все описано в давньоіндійських трактатах для танцюристів.

– А що тоді табу для танцюриста, які заборони існують?

– Приміром, якщо на ногах вже є браслети, бубонці для танцю – ти в жодному разі не маєш права взутися! Кидати їх не можна, в туалет ходити в них не можна. У нас це складніше виконувати – адже в нас буває зима…

Чи не прикро вам, що коло ваших однодумців, послідовників та вихованців звужується?

– Дуже прикро та сумно, це констатують всі мої колеги в Україні, які свого часу теж вчилися в Індії, нас чоловік з десять професійних вчителів та танцюристів. До речі, якщо в 90-х роках під час конкурсів мене судило журі, то зараз я головний суддя цих фестивалів – не лише українських, а й міжнародних. Талановиті виконавці є, але індійською класикою  захоплюються все менше, переважно зараз танцюють в естрадно-кіношному жанрі. В мене є учні, деякі з інших міст. Ми займаємось і в онлайн-режимі, дехто приїжджає на стажування, дехто просить поставити один танець, але досконало. Мої учні в різних країнах мешкають та займаються творчістю. Окрім України, Білорусі, Росії, це й США, Ліван, Ізраїль.

А як часто особисто вас зараз запрошують виступати, а не судити?

– В рік як суддя я відвідую фестивалі рази чотири, а виступаю зараз не дуже часто. Якщо недавно це були і великі сцени, і корпоративи, весілля, різні урочистості, хтось хотів бачити цю екзотику, то зараз інтерес не такий великий. Звичайно, завжди запрошують на виступи під час культурних заходів у посольстві Індії.

– Які захоплення ще маєте?

– Дуже цікавлюся нашою автентикою, співами та хореографією, граю на кількох народних музичних інструментах. У Гнівані веду фольклорний колектив «Живослав». Ми відшуковуємо та виконуємо стародавні, побутові пісні, не оброблені та не зачеплені цивілізацією. А під час карантину я згадав, що я спадковий в’язальник оренбурзьких пухових хусток (це не жарти, мої бабусі та тітоньки, родом з Уралу, передали чимало секретів майстерності в юнацькі роки). У непрості 90-ті, коли треба було виживати, я навіть сім’ю завдяки цьому утримував. А тепер коли вдома були два місяці, все згадав, і певний час присвячую і цій творчості…

Юлія РАЗАНОВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені