Імені Якова Гандзюка…

59-а окрема мотопіхотна бригада ЗСУ, що дислокується на Вінниччині, відтепер служитиме під ім’ям отамана бригади армії УНР, уродженця села Багринівці Літинського району Якова Гандзюка. Відповідний Указ було опубліковано на офіційному сайті Президента.

«З метою відновлення історичних традицій національного війська щодо назв військових частин, зразкове виконання поставлених завдань, високі показники в бойовій підготовці, а також з нагоди Дня піхоти 59 окремій мотопіхотній бригаді Сухопутних військ Збройних сил України присвоєно почесне найменування «імені Якова Гандзюка», – йдеться в документі.

До речі, сам Яків Григорович Гандзюк (21 березня 1873, с. Багринівці, Подільська губернія – 9 лютого 1918, Київ), особа більш ніж цікава. Розпад Російської імперії зустрів у званні полковника. За Тимчасового уряду був генерал-майором. За часів української Центральної Ради очолював бригаду армії УНР. Був надзвичайно хоробрим: неодноразово особисто із шаблею в руці підіймав полк в атаку. Під час служби в Російській імператорській армії двічі ставав Георгіївським кавалером. Брав участь у російсько-японській, Першій світовій та Першій радянсько-українській війнах.

Крім усього іншого, Яків Гандзюк мав величезний зріст – понад два метри. На той час це була велика рідкість, адже на початок ХХ століття середній зріст чоловіків не перевищував 1,65-1,7 метра. Будучи офіцером вищого рангу, мав небезпечну звичку координувати дії військ, стоячи на весь зріст. На запитання, чому він так легкодумно ризикує життям, відповів: «На війні буває така мить, коли просто необхідно ставити «ва-банк» своє життя, інакше переможцем буде противник».

Носив пишну бороду, за тогочасною модою по-особливому розчесану на два боки. Був неперевершеним майстром стрільби з револьвера: тричі вигравав офіцерські змагання, нагороджений цінним подарунком від імператора Миколи ІІ.

За час своєї військової кар’єри мав 9 поранень. Володів 5 іноземними мовами, багато читав, добре орієнтувався у політиці. Не терпів зверхнього ставлення до рядових солдатів, був надзвичайно суворим до себе та в усіх вимірах кришталево чесною людиною. Характер мав рішучий, а ще залізну волю та виняткове вміння впливати на людей.

Загинув Яків Гандзюк 9 лютого 1918 року. Він випадково потрапив у полон до «революційних матросів» полковника Муравйова. Того самого, що захопив Київ і влаштував там жорстокий терор, розстрілюючи мешканців за українську мову і книги, вишиті сорочки та портрети Шевченка у домівках. Тож полоненого спершу розстріляли, а потім по-звірячому добивали багнетами: пізніше на його тілі нарахували 12 колотих ран.

Похований Яків Гандзюк на території Свято-Михайлівського Видубицького монастиря.

І на завершення ще один промовистий факт. Раз ми вже завели мову про ті часи, то Літинський район дав Україні аж трьох героїв-борців, котрих, всіх трьох, звали Яковами. Вже знайомого нам Якова Гандзюка, а ще повстанських отаманів Якова Шепеля та Якова Гальчевського.

Словом, Вінниччина, а надто Літинщина, славна своїми уродженцями. І приємно, а головне, справедливо, що ім’я одного з них відтепер носитиме мотопіхотна бригада, сформована переважно із уродженців Поділля. Такими бійцями генерал Гандзюк міг би тільки гордитися.

Олег КРИВОНІС

Фото: Таким був генерал Яків Гандзюк >

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені