У Лівії – до і під час війни

Після закінчення Вінницького медичного інституту уродженець сусідньої Хмельниччини Яків Стецюк тривалий час працював лікарем-дерматовенерологом. Найдовше – в Іллінецькій райлікарні. Саме на рубежі тисячоліть поїхав на заробітки до очолюваної Муаммаром Каддафі Лівії, а якщо офіційно – до Великої Лівійської Народної Арабської Соціалістичної Джамахірії. Будучи у відпустці після кількох років роботи, він дав інтерв’ю нашій газеті «Там, де сниться… сало, коли поруч повзають скорпіони», опубліковане 2 жовтня 2002-го. Всього ж чоловік попрацював у тій країні понад півтора десятиліття, став свідком початку війни в ній. На щастя, вдалося вирватися звідтіля, повернутися на колишнє місце роботи, заспокоїтися й проаналізувати пережите…

З ним бесідує наш кореспондент.

– Якове Павловичу, пригадайте, як ви приїхали до тієї пустелі на півночі Африки. Перші плюси й мінуси, що впали в око.

– Хай не складеться в когось думка, що мені хочеться вихваляти колишній диктаторський режим, але коли я порівнював медицину Лівії й України, то наша держава здебільшого програвала. Чи не єдиною нашою відчутною перевагою залишалась незрівнянно вища кваліфікація медпрацівників. Але як вона у нас оплачувалась (та й досі оплачується), ні для кого не є таємницею. Про якісь «презенти» в охороні здоров’я там ніхто й не думав ні з пацієнтів, ні з персоналу. У державному закладі все робилося без жодної затраченої копійки, тому медицина в мирний час була доступною всім без винятку. А в приватному закладі – все за чітко встановлену суму. Саме в такому я і працював.

Держава на цю галузь фінансів не шкодувала, оснащувала сучасним обладнанням. Від’їздила, наприклад, «швидка допомога» пару років, і, незалежно від технічного стану, її неодмінно замінювали на нову.

– Де ж бралися кошти на тому піску й камінні?

– Мене це теж дивувало. Щодо працьовитості, то, скажу прямо, тамтешнє населення українцям дуже поступається. Нафти й газу видобувалось небагато, хоча запаси їх там величезні, туризму – майже не було, оазиси – лише поодинокі. Тому країна переважно на привозних продуктах. Але вона виділяла відчутні дотації на борошно, макарони, рис, цукор, інші важливі продукти. Скажімо, той же цукор у переводі на гривні коштував у рази дешевше, ніж у нас.

Висновок напрошується один. Незважаючи на диктаторство Каддафі і надзвичайну замкнутість країни від навколишнього світу, там не було подібних до наших олігархів, які безбожно обдирали б народ. А якщо якийсь чиновник десь прокрався, то розплата була надто жорстокою. Мені випало бути свідком, як одному банкіру після виявлених зловживань під наркозом ампутували праву кисть і ліву ступню, після чого його забрали до в’язниці. Притому таку «операцію» наші лікарі відмовились робити, то приїздили лівійські – із столиці країни Тріполі. Тому хоч там переважають великі сім’ї і, повторюсь, люди великою працьовитістю не відзначаються, практично ніхто не бідував. Кажу в минулому часі, бо нині там війна, а де війна, там – великі біди. Але наразі повернемось до минулого.

Неподалік оазисів вирощували овець, кіз, віслюків, верблюдів і навіть корів, але в літній сезон вигоряння утримувати їх дуже важко, тому й дорогим виходить м’ясо. А ось курятина завдяки птахофабрикам була найдешевшою. Ми ще з одним лікарем на неї переважно й налягали, наймаючи будинок з надвірними спорудами, нерідко купували живою і певний час утримували, щоб вона нагадувала собою домашню.

– Знаю, що ви рибалка, а більшість населення Лівії живе вздовж узбережжя Середземного моря.

– Тут мені не поталанило. Місто Гар’ян, в якому я працював, за дев’яносто кілометрів углиб території від Тріполі. Та узагалі там риби ловлять мало, а улюблених наших оселедців не засолюють. Нам доводилось робити це самим. Щоправда, в одному з оазисів було озеро, в яке, напевне, птахи принесли рамчастих коропів, карасів, плітку… Туди і їздив на риболовлю.

– Були на лівійських весіллях, ювілеях?

– Якщо чесно, то дуже нудні заходи. Зранку збираються чоловіки в одній частині будинку або навіть кварталу, а жінки – в іншій. Лежимо, під боками – подушечки, п’ємо чай і балакаємо ні про що. Там хлопець не одружувався, поки пів кіло коштовних прикрас своїй судженій не припас, але весілля убогі. На обід разом з пляшкою води, фанти або кока-коли кожному дають на вибір кускусі або базін. Тобто щось схоже на ячмінну кашу із юшкою та шматком баранини або зварені великі кулі з борошна грубого помелу в гострому соусі. І загалом їхня кухня дуже гостра. Аж під вечір вони можуть потанцювати під свої бубни. Чоловіки окремо, а жінки окремо.

– У чому ще там жорстокі порядки?

– Наприклад, «сухий» закон. Незалежно від громадянства, можна було загриміти на тривалі строки ув’язнення що за алкоголь, що за «наркоту». Та й самі традиції в народі якісь, з нашого погляду, навіть дикунські. Офіційно лівієць міг мати водночас аж чотири жінки. Але й досі брати можуть убити сестру, запідозривши її в «несанкціонованих статевих зв’язках». Тобто «змивається кров’ю» ганьба родини, через яку всі від неї відвертаються.

– За такої ситуації у вас як у венеролога, напевне, роботи було небагато?

– А й справді! За перших два з половиною роки лише двічі довелось мати справу саме з такими болячками. Та й то у чоловіків, які приїхали з інших країн. Щоденно я лікував хіба що шкіряні хвороби.

– Як подолали мовний бар’єр?

– Це було дуже важко, бо ще із школи вивчав французьку мову, а документація там велася англійською. Що стосувалося арабської, то довелось завести особисті записнички. Тобто в уже доволі зрілому віці мені випало одночасно вивчати дві мови. Втім з обома завданнями впорався.

– Якщо згадати заголовок вашого першого інтерв’ю нашій газеті, то, будь ласка, коротенько про сало і скорпіонів.

– Я тоді говорив, що лівійці ставляться до нашого сала приблизно так, як ми – до улюблених французами жаб. А воно там справді іноді нам снилось. Якось я спробував провезти після відпустки трохи сала і ковбаси із його наявністю, то мав неабиякий клопіт.

Що ж стосується сусідства із смертельно небезпечними скорпіонами, то їх доводилось постійно остерігатись. Щоразу перед тим, як вступити в тапочки, навіть спросоння, не забували потрусити ними. Втім у нас був котик Кефалік, який тих скорпіонів ловив. Якось на подвір’ї він навіть уполював метрову змію одразу ж після її намагання проковтнути горобця. Така птиця, виявляється, теж там водиться.

– А тепер про найсерйозніше. Яка причина виникнення в тій країні війни?

– Частина племен підтримувала Каддафі, а частина – ненавиділа, хоча виступати проти нього боялась. Найбільше примаскованих його ворогів було в регіоні поблизу другої столиці країни – Бенгазі. Будучи противниками диктатур та побоюючись намірів створення на базі Лівії щось на кшталт «Сполучених Штатів Африки», також втрутились американці, пославшись на нібито наявність у тій країні хімічної зброї. Відомо, що попередній президент США Барак Обама назвав це однією з найбільших помилок його президентства. Свої інтереси для втручання були і у французів та принца Саудівської Аравії, якого Каддафі особисто образив. А араби дуже добре пам’ятають як добро, так і зло. З цієї ж причини тут ще й додалися задавнені міжплемінні конфлікти.

Звісно, й Росія не могла за звичкою не всунути туди свого носа. Ось дещо з останніх повідомлень: саме наші північно-східні сусіди закидають Лівію фальшивою валютою, видрукуваною… «Госзнаком». А ще, як відомо, вони відкрито залізли в Сирію, а тепер агітують тамтешню молодь воювати в Лівії на боці найманців Халіфи Хафтара. Хто він такий? Був у команді Каддафі, але прокрався, йому вдалося втекти… На таких і робить ставку Росія, а куди вона влізла, там безлад забезпечений надовго. До того ж, частина мусульманських країн підтримує визнаний у світі лівійський уряд національної згоди, а частина – все того ж Хафтара. Електроенергію там подають уже лише 4-5 годин на добу, на автозаправках – часті сутички, а з велетенського водогону, прокладеного в часи Каддафі до столиці від підземних озер теж, схоже, пуття не буде. Щодо державного забезпечення медицини, то його як такого вже немає.

Просвітку не видно ні в чому. При всіх певних мінусах диктатора його влада надійно контролювала не лише свою країну, а й значний шматок узбережжя Середземного моря щодо мігрантів. Тепер і з центру Африки через Лівію шукачі кращої долі хлинули в Європу. Після знищення того лідера тривале двовладдя пошматованої держави обернулося чи не найбільшою анархією. Де вистачає росіян, там вистачає й алкоголізму. А ще – наркоманія, бандитизм! На руках у людей – море зброї. На наше щастя, закладів охорони здоров’я вони здебільшого не чіпали в той час, як навіть школи могли громити. Але чимало моїх колег-іноземців постраждали. Знаю щонайменше про шістьох, у кого при переїзді населених пунктів відібрали не лише автомашини, а й практично все, що було з собою.

– Як же вам особисто вдалося вирватися з того пекла?

– Мені довелося півроку очікувати розрахунку. Притому нестабільність фінансової системи призвела до того, що не отримав навіть половини заробленого. А останні п’ять днів я прожив у дружньому до мене племені за 40 кілометрів від Гар’яна. Як вирвався туди?

На той час мешкав у гуртожитку для лікарів біля госпіталю. Звідтіля було видно бандитів, які за нами спостерігали і, можливо, мали інформацію, хто з нас збирається від’їжджати. Все-таки мені вдалося однієї ночі непомітно перенести валізи до помешкання, де проживала сім’я лікарів. А потім зателефонував у плем’я, з яким здавна підтримував гарні стосунки, і попросив друга Бельгу приїхати за мною у п’ятницю, в день молитви, якомога раніше. Із свого помешкання я вийшов, навіть не вимикаючи світло. Забравши речі, приліг на заднє сидіння машини того лівійця. Таким чином нам і вдалося прослизнути КПП, які є при в’їзді й виїзді з кожного населеного пункту. Той же молодий чоловік без пригод доставив мене і в аеропорт у день відльоту. Прощаючись напередодні, тамтешні друзі буквально плакали, наголошуючи, що тепер без українських лікарів кваліфікованої медичної допомоги вже не буде.

Звичайно, за ситуацією в Лівії слідкую уважно і щиро переживаю за її людей, які у вирішальні моменти так вдячно оцінили мою роботу на них.

– Звісно, поїхати туди вже немає можливостей, але чи є бажання?

– Так, є. Тому якось узяв дітей та й подалися в турпоїздку до сусіднього Тунісу. Згадувана друга столиця Лівії Бенгазі – за кілька десятків кілометрів від кордону з Єгиптом. А ось Тріполі – з протилежного боку, на захід, також недалеко від кордону з Тунісом. Обстановка в ньому дозволила нам гарно провести час, а мені – принесла задоволення поспілкуватися нелегкою арабською мовою, що за роки стала близькою і незабутньою.

Спілкувався Микола КАВУН

Фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені