Гніванська катастрофа і забуті герої, які виграли двобій з некерованою армадою металу

7 червня минуло 29 років з маловідомого широкому загалу факту страшної аварії на залізничній станції Гнівань. Про неї тоді не надто поширювали інформацію населенню, а до сьогодні – майже забули. Хоча є ще люди, у яких лише при згадці про ті події знову дибки стає волосся на голові, бо вони – свідки жахливої катастрофи, яка могла перетворити розмірені будні Гнівані на «чорну п’ятницю» в історії залізничного транспорту України.

Автору вдалося розшукати і поспілкуватися із залізничниками, причетними до порятунку життя сотень людей. З погляду минулих років й нині вражає їх відточеність дій у нестандартній ситуації та захоплює висока самопожертва в ім’я виконання професійного обов’язку. Це – далеко не банальний набір слів, бо за ними – по достоїнству не оцінений й до тепер героїчний подвиг Зінаїди Петрівни Ковальської, Володимира Івановича Савченка, Володимира Миколайовича Клоноза…

На відрізку залізниці в районі вокзалу станції Гнівань сьогодні вже ніщо не нагадує про тодішню груду покрученого металу впереміжку з вугіллям, а лише з правого боку при коліях стоїть скромний маленький гранітний обеліск з фотографією Володимира Клоноза і викарбуваними словами «Отдал жизнь, спасая сотни других жизней». Йому було тільки двадцять дев’ять років від роду. Кажуть, що мама Володі півтори доби, поки розбирали завали, не відходила від рятувальників, все сподіваючись, що якимось дивним чином він залишиться неушкодженим. Ні, дива не сталося, згорьованій матері віддали для похорону фрагменти пошматованого тіла сина…

Це була єдина жертва з можливих сотень інших.

А події того рокового 7 червня 1991 року розвивалися так стрімко і напористо, ніби кінець світу наближався. Відомо, що о 6 годині 05 хвилин на станцію Жмеринка Південно-Західної залізниці прибув вантажний потяг, який складався із 42-х, за іншими даними 44-х вагонів, завантажених кам’яним вугіллям. Як було згодом встановлено розслідуванням, чергова по станції Жмеринка В.А. Кіряєва дала вказівку сигналісту станції Жмеринка М. К. Мазуру закріпити склад трьома гальмівними башмаками. Проте сигналіст цей наказ чомусь проігнорував. Що ж до пневматичної гальмівної системи складу, то вона мала витікання повітря, отож гальмівне зусилля колодок потроху зменшувалося.

Треба сказати, що колія від Жмеринки в напрямку Вінниці має ухил в сторону долини Південного Бугу. Отож розгальмовані вагони із вугіллям самовільно помалу рушили з місця, що вчасно побачила чергова по станції Жмеринка В. А. Кіряєва, яка через дві хвилини повідомила про це своїй колезі по станції Браїлів. Відстань між Браїловом та Жмеринкою – сім кілометрів. Але, на жаль, Кіряєва розгубилася й чомусь забула, що на станції Жмеринка є вловлюючий тупик – інцидент міг закінчитися просто сходом із рейок групи вагонів на малій швидкості.

Але вже о сьомій ранку склад некерованих вагонів із вугіллям на великій швидкості промчав через станцію Браїлів, персонал якої був безсилий щось вдіяти. Черговій по станції О. В. Козловській залишалося лише поінформувати диспетчера Жмеринського відділення М.П. Пажетнова про неординарну ситуацію. Після цього спрацювала система оповіщення, і сигнал біди отримали диспетчери станцій Гнівань, Тюшки та Вінниця.

– Хоч вже пройшло стільки років, але не минає і дня, аби я не згадувала про те жахіття, – каже Зінаїда Ковальська. – Я й до сьогодні працюю черговою по станції Гнівань, а тоді, після аварії, не могла спокійно спати два місяці, зривалася вночі, комусь спросоння давала команди. Це були страшні миттєвості мого життя…

Мені по спецзв’язку надійшло повідомлення, що з Браїлова в наш бік біжить некерований склад вагонів з вугіллям. Точної їх кількості не казали, а я й не допитувалася, бо на зайві розмови не було часу, відлік йшов не на хвилини, а на секунди… На якусь мить мене скував жах – у цей самий момент по цій же колії з Вінниці в напрямку Жмеринки рухався швидкий потяг №9 Москва – Белград. Він минув нашу станцію і на малій швидкості виходив на запрограмований режим руху. Блискавкою вдарила думка – фатальне зіткнення  неминуче…

Я негайно зв’язалася з локомотивною бригадою «дев’ятки» і просила-благала машиністів застосувати екстрене гальмування і заднім ходом повернутися на станцію Гнівань за маршрутний світлофор на першу колію. Мені вистачило п’ятнадцяти секунд, щоб перерізати ножем грубу капронову нитку опломбованого пульту керування стрілочних переводів і зробити перевід на другу головну колію, на якій планувала «перехопити» некерований склад… А вугільні вагони уже розривали свідомість страшним гуркотом. Потім спеціалісти скажуть, що швидкість у них була більше ста шістдесяти кілометрів на годину при допустимих на тій ділянці руху сорока. Завдяки професіоналізму локомотивної бригади електровоза ЧС8 (машиніста В.Н. Руднєва і його помічника, депо Київ-Пасажирський) за півтори хвилини потяг №9 у зворотному напрямку заднім ходом пройшов близько двох кілометрів і зупинився на станційній платформі…

До аварії залишалися лічені миті. Диспетчер Жмеринського відділення М.П. Пажетнов і чергова по станції Гнівань З.П. Ковальська приймають сміливе рішення – зупиняти некерований склад у Гнівані, бо «перехоплення» в Тюшках було занадто ризикованим. Що могло б статися, якби потяг із вугіллям дійшов до станції Вінниця, навіть страшно уявити… А ще кажуть, що були розрахунки спеціалістів можливого зіткнення некерованого складу з «дев’яткою», яке припадало якраз на залізничний міст через Південний Буг. Жах!

Так, мабуть, Богу було угодно, щоб того ранку на станції Гнівань знаходився маневровий локомотив ЧМЕ3-2805 (локомотивне депо «Жмеринка») з вісьмома вагонами залізобетонних шпал і опор – продукцією місцевого заводу залізобетонних виробів. Цей склад, яким керував машиніст Володимир Савченко, оперативно вирішили направити на зустріч некерованим вагонам.

– У той момент я чув тільки одну Зіну Ковальську, її схвильований і твердий голос, – згадує Володимир Іванович. – Стисло пояснила обстановку і відкрила сигнал на чотирнадцяту колію, щоб я підвіз складача вагонів Володю Клоноза, аби той виставив гальмівні башмаки на другій колії. Кожен башмак важив по сім кілограмів. З цим вантажем він зіскочив з тепловоза і помчав, навздогін я ще встиг крикнути йому, щоб швидко повертався, а в цей момент буквально перед моїми очима вигулькнув перший вагон-таран, який не вписався на величезній швидкості у стрілку і пішов під укіс. Якась нечувана сила, що йшла із глибини душі, підштовхнула на порятунок… Долі секунди відділяли мене від миті, коли мій локомотив разом з вагонами перемішався з грудою металу… Довкола ревіло, скреготало, свистіло, вагони рвало, як картонні коробки, я біг, а по спині і голові товкли шматки вугілля. Я був за крок від видимої смерті.

Це було о сьомій нуль дев’ять. Утворився величезний завал, що по інерції рухався вперед, змітаючи все довкола на своєму шляху. Катастрофа тривала не більше півтори хвилини. Вона знищила триста метрів колій, п’ятсот метрів контактних мереж, п’ять стрілкових переводів. Був розчавлений маневровий тепловоз ЧМЕ3-2805 і всі вантажні вагони з вугіллям та залізобетонними конструкціями.

Кажуть, що у багатьох пасажирів потягу №9 Москва – Белград сталися нервові зриви та істерики від побаченого. Але пасажири були врятовані!

«Цивільним» керівником штабу з ліквідації наслідків катастрофи від Тиврівського району був тоді заступник голови райвиконкому Юрій Крамар. Він згадує: «Людям із слабкими нервами не можна було дивитися на результати аварії. Висота понівечених залізних нагромаджень сягала п’ятиповерхового будинку. Із свого боку ми організували чотири бригади по шість робітників, які цілодобово займалися порізкою металу, а розчищали завали воїни одного з підрозділів Вінниці. Для них ми налагодили безкоштовне харчування і проживання в гуртожитку гніванської автоколони…».

І насамкінець, про вшанування залізничників-рятувальників. Вони тоді, безперечно, виконували свій професійний обов’язок не заради нагород, але коли на високому рівні пообіцяли відзначити Зінаїду Ковальську «Жигулем», то вона зраділа. Але змушена була «вибивати» машину аж через два роки у тодішнього начальника Південно-Західної залізниці Бориса Олійника. І то, замість «Жигулів» дали їй «Волинця». А Володимиру Савченку відверто сказали: «Ти уже маєш знак «Почесний залізничник», то з тебе вистачить – радій, що залишився живим…».

На календарі був червень 1991 року. Наближалася катастрофа більшого масштабу – розвал Союзу. Мабуть, не нагородами переймалися тоді владні чиновники. Але подвиг не має терміну давності. То може хоч зараз Україна заслужено віддячить героям!?

Віктор Зеленюк

1 коментар до “Гніванська катастрофа і забуті герої, які виграли двобій з некерованою армадою металу

  • 22.06.2020 о 14:05
    Permalink

    Витягла з мереж всі інформації про Гніванську катастрофу.Вже втретє перечитую…Серце завмерло,бо відчуває себе там,присутньою…Та перечитую по кілька разів кожну строчку текста про про героічні дії,подвиз трьох рятувальників-Зінаїди Ковальської, Володимира Савченко і,тепер покійного,Володимира Клоноза. Володі Клонозу-вічна пам’ять у наших серцях(хто знав і хто прочитав),а З.П.Ковальській і В.І.Савченку—низький мій уклін, моя шана і моя молитва за їх многії-премногії роки щасливого життя на цьому світі за той ранок,коли вони свідомо рятували життя сотні незнайомих,не думаючи про своє. Вони всі троє достойні найвищих нагород .Починаймо збір підписів,відправляймо нашій улюбленій газеті,яка донесла нам інформацію про героїчну звитягу цих людей. і допоможе “вибити” нагороди.

    Відповідь

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені