Більше як пів віку вони разом …

Правду кажуть: любові всі віки підвладні. Хіба думали вони про роки, коли вперше зустрілися? Анатолій якраз демобілізувався з армії і вирішив піти в будинок культури. Не зміг втриматися, аби не відвести душу після армійської муштри у вальсах та польках під запальну музику сільських танців. Стрункий, у військовій формі Анатолій відразу впадав в око дівчатам. Але в той вечір його полонила лише одна.

–          Дивлюся, – згадує Анатолій Колісник, – стоїть невисока на зріст, худорлява чорнява дівчина. Ну я й не втримався, щоб не познайомитись. Потім додому провів. Та й так і полюбив свою Галину.

 Майже три роки вони зустрічалися, і одного разу Анатолій запропонував їй вийти за нього заміж. На той час обоє вже працювали в Піщанській школі-інтернаті для дітей-сиріт. Обоє вступили в 1963 році в Київський державний університет ім. Горького. Він почав викладати дітям математику, фізику, біологію, а Галина – українську мову та літературу.

А восени 1965 року батьки їм зіграли весілля. Три дні гуділо село, бо було більше 200 гостей. Тільки зі школи-інтернату було вісімдесят гостей. Такого весілля на той час ще не бачили в Піщанці. Пішли тоді жити молодята на квартиру і відразу ж взялися будувати собі хату на обійсті бабусі Ганни, батькової матері. Коли перейшли  в свою хату, а побудували за два роки, то зажили в ній в злагоді й любові.

Незабаром в них народився син – ото радості було! Олегом нарекли. Ріс він і наче батькам своїм ще і ще сили додавав. Гарним виріс, слухняним, роботящим. А коли пішов в армію, ще при Союзі, то попав в Афганістан, в саме пекло жахливої війни. Просили вони Бога, щоб повернувся додому живим їхній син. І Всевишній почув їхні слова. Тепер працює Олег інженером у Піщанському укртелекомі. Має гарну дружину і дочку Ольгу. Радіють Галина Кирилівна і Анатолій Іванович дочкою Альоною, яка працює бухгалтером, має сина Кирила, що навчається в школі-гімназії.

–          Хороші в нас діти, – з гордістю каже мій співрозмовник. – Така радість і допомога нам. Трохи, правда, ноги підводять, але нічого, вдвох собі якось раду даємо.

І справді, дають раду. У хаті, що на вулиці Шкільній в Піщанці, чисто, затишно, на плиті у каструлі щось булькає, обід вариться. Анатолій Іванович присів на стільці біля мене. Бідкається, що сьогодні ще не поголився, не знав, що гості в хаті будуть: «Зараз через цей карантин дома сиджу, а то раніше о сьомій ранку вже був поголений і спішив у центр селища, де мене чекають ветерани як голову районної організації ветеранів».

Багато і гарно говорить мій співрозмовник, часто сміється. І його дружина Галина Кирилівна слухає нас, щось підказує теж. Їх обох любо слухати, як говорять.

–          Ото, мало не забув, тобі, Галю, треба зараз ліки пити.

–          Наче я без тебе не пам’ятаю.

–          Та щоб ти без мене робила. Тобі все маю нагадати.

–          А я тобі, – і сміються обоє.

–          Анатоліє Івановичу, я бачу, що у вашої дружини очі болять.

–          Так, болять.  Цукровий діабет в неї. От і осліпла бідолаха на старості літ. Правда, спасибі головному лікарю райлікарні Людмилі Іванівні Березюк, в якої вона була до карантину на лікуванні. Добре вона і медперсонал віднеслися до хворої.

Галину Кирилівну Житкевич–Колісник в той час, коли вона працювала, за високі успіхи у навчанні дітей-сиріт було нагороджено Почесною грамотою президії Верховної Ради УРСР та медаллю «Ветеран праці». Кажуть, що це була учителька-легенда того часу.

В ошатному будинку по вулиці Шкільній у Піщанці живуть ці поважні двоє людей, двоє закоханих один в одного. Минають роки і десятиліття, а вони все удвох. Інакше свого буття не мислять. І в радості, і в горі, при здоров’ї чи  в хворобі – вони завжди разом. І поговорять, і послухають по телевізору, що в світі робиться.  Правда, тільки вона слухає, бо ж не бачить бідолашна. І дітей та онуків згадають. Так, день за днем і плине їх життя. Довге і гарне. Вони іншого не хочуть. Аби люди не забували їх.

–          Ой, спасибі ж вам, що навідались до нас і напишете в газету, – каже Галина Кирилівна.

–          Спасибі – то мало, – продовжує Анатолій Іванович. І не встиг я опом’ятатись, як він обхопив мене своїми руками і міцно потиснув руку. Скажу вам, люди добрі, що це рукостискання прекрасного здорового чоловіка.

Дай вам, Боже, любі Галина Кирилівна та Анатолій Іванович, і далі у здоров’ї, добрі, злагоді, любові жити й жити, один одному років додавати, плекаючи і оберігаючи створений вами острів любові і злагоди, якому вже йде 51-й рік. Мабуть, саме це додає сил і нанизує мов намисто, рік до року, десятиріччя до десятиріччя.

Знаю, що у вас мрія – до ста літ дотягнути разом. Це моє бажання вам теж, нехай  так і буде, бо ви цього заслуговуєте своїм учительськими нелегким трудом на благо рідної України. Ви діліть і далі навпіл завжди радості і болі, ідіть життям, як стиглим житнім полем, тримаючись за руки, як колись в  молодості.  З роси вам і з джерельної води!

Володимир Брендуляк

Піщанський район

На світлині: подружжя Колісників

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені