«Янголи добра» і на карантині літають

Регіональний конкурс «Благодійна Вінниччина-2019» оголосив переможців

Про них можна знімати кіно. Кожен має свою історію віри в добро… За них моляться чужі люди. Так платять їм за любов, яку вони дарують… Благодійник – це не професія. Цьому не вчать. Ніби так просто, але роблять це чомусь одиниці… Вони могли жити, як і всі. Але не можуть. Збирають сотні тисяч на лікування незнайомої людини, везуть дитячі малюнки на війну, ліплять пиріжки із одинокою бабцею в будинку престарілих, знаходять слова для онкохворої маленької лисої дитини… Їм теж болить. Вони теж плачуть. Себе не жаліють… І вони заслуговують, щоб і про них – доброчинців, волонтерів – згадували вголос…

Коронавірус вніс зміни у життя, але не змінив цінності добра. Попри карантин організатори конкурсу «Благодійна Вінниччина-2019» днями оголосили переможців та лауреатів. Цьогоріч церемонія нагородження відбудеться наприкінці червня.

  • 116 заявок у семи номінаціях – таким є результат активності вінничан за минулий конкурсний рік, – розповідає газеті «Вінниччина» незмінний організатор регіонального конкурсу «Благодійна Вінниччина» Дмитро Костирко. – Вінничани продовжують залишатися на лідируючих позиціях. Я особисто вдячний кожному, хто подав заяву на участь. Переконаний, що приз – бурштинова статуетка янгола – принесе переможцям ще більше натхнення на добрі справи. Окремо хочу подякувати і тим, хто цього року не отримав нагороду. Ваша праця не залишається непоміченою, ви – Герої для тих, кому допомагаєте. Так тримати й надалі.

Дякую членам Оргкомітету регіонального етапу конкурсу за підтримку та участь в організації конкурсу: Олені Костирко, Оксані Пустовіт, Андрію Сіраку, Діані Мороз, Ірині Борзовій, Ларисі Білозір, а також харизматичному ведучому Дмитру Байлюку. Окрема подяка голові департаменту інформаційної діяльності та комунікації з громадськістю Світлані Василюк.

5-й конкурс «Благодійна Вінниччина-2019» має своїх переможців:  

Регіональна благодійність:

1 місце – Благодійний фонд «Подільська громада»

2 місце – Благодійний фонд «Волонтер-1»

3 місце – Громадська організація «Українське об’єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО у Вінницькій області»

Місцева благодійність:

1 місце – Благодійний Фонд «Вінниця – комфортне та безпечне місто»

2 місце – Дитяча школа танцю «Шахіна» та ГО «Творче покоління»

3 місце – Ретритний центр PIROGOVO (Інна Дорохіна)

Добро починається з тебе:

1 місце – Навчально-виховний комплекс: загальноосвітня школа І-ІІ ступенів – ліцей №7 Вінницької міської ради

2 місце – Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №33 Вінницької міської ради

3 місце – Державний навчальний заклад «Центр професійно-технічної освіти № 1 м. Вінниці»

Благодійність у соціальній сфері:

1 місце – Вінницька обласна правозахисна організація «Джерело надії»

2 місце – Благодійна організація «БФ Я ДОПОМАГАЮ ДІТЯМ»

3 місце – Вінницька міська організація соціального розвитку та становлення окремих малозахищених категорій молоді «Паросток»

Благодійність неурядового сектора:

1 місце – Громадська організація «Соціальний центр МХП»

2 місце – Волонтерська група «Заради майбутнього»

3 місце – Всеукраїнська спілка учасників бойових дії в АТО “Побратими України” у Вінницькій обл.

Благодійність бізнесу:

1 місце – ТОВ «Хмільницьке» агропромхолдингу «Астарта-Київ»

2 місце – Корпоративний фонд Української пожежно-страхової компанії

3 місце – ТОВ «Чотири лапи Україна»

Благодійник року:

1 місце – Струсевич Петро

2 місце – Кочубей Яна

3 місце – Подолянчук Діана

(цитати – можна окремо зверстати кожного)

Дмитро Костирко, організатор конкурсу «Благодійна Вінниччина»

  • Учасники конкурсу – це приклади того, що хтось має брати на себе відповідальність за чуже щастя. Хтось каже: «Роби добро і мовчи про це». Це хороша позиція для того суспільства, де благодійність уже на високому рівні. Але у нашій країні треба робити гарні справи і голосно говорити про це – слід формувати цінність благодійності. Тобто творити добро – це має стати трендом. Щоб популяризувати все те, що робили та продовжують робити сьогодні наші волонтери, існує «Благодійна Вінниччина». Вклад таких людей – колосальний. Хочеться, щоб і вони засяяли – їх побачили люди і вклонились. Так, вони не роблять добро заради нагород чи подяк. Але, повірте, кожному хочеться, аби йому подякували і побачили те, чим він займається. Бо будь-яка діяльність має свій сенс. Кожен хоче розуміти, що є зворотний зв’язок.

Діана Мороз, благодійниця:

  • Не раз спостерігала, як волонтери сьогодні роблять добру справу, а завтра уже самі  лежать в лікарні під крапельницею. Емоційно не витримують, і все це переходить на фізичний стан. Я мовчу про витрачені власні кошти і всі можливі ресурси, щоб здійснити задумане.  І от коли є такий конкурс, де в одному місці збираються люди з однаковим покликанням, то розумієш – ти не одна така. Загалом, людей, які займаються подібними справа, не так і багато. Нужденних – дуже багато, а тих, хто готовий рятувати чиєсь життя і творити добро комусь, то насправді їх дуже мало. Нести в маси добро – непросто, я в цьому впевнилась. Так, велика кількість людей підтримує, але є ті, хто спробує знайти в цьому якийсь «підвох»: «Щось тут не те…» Тому дуже правильно, що цей конкурс аполітичний – не подаються депутати, бо у них своя роль у благодійництві.

…Так, можна зібрати кошти, віддати і піти. А якщо не відчують людського тепла і співчуття? Тому я перейшла на рівень конкурсів і великих благодійних проєктів. Наприклад, «12 битв за життя» – 12 реальних історій хворих дітей, якими ми перемкнули свідомість на позитив. Ми намагалися зробити усе, щоб у них виросли крила. І я знаю, що це у мене вийшло завдяки «Благодійній Вінниччині» – мої минулі перемоги зобов’язують нести відповідальність. Тобто бурштиновий янгол – статуетка переможця – не просто іграшка потішити самолюбство. У мене вдома янголів уже п’ять. Це велика відповідальність на подальші роки. Людина, яка отримала таку відзнаку, має нести це довгий період часу.

Ольга Череватова, засновниця центру «Дім Мама»:

На Фейсбуці Катя зізнається під фотографією з Ольгою: «Я в тот момент только молилась, чтобы  ты меня приютила, чтобы не забрали мою Верочку…») 

– Гроші – це добре, але це не все… Кілька років тому у нашому центрі «Дім Мама» була матуся Катерина Жигалова… Коли їй було 16 років, лягла під фуру – не хотіла жити. Сім’я була неблагополучна, мама нею не займалась, батька не було… А у неї була перша любов, нещаслива. Єдиний вихід бачила у фурі… Гарна здорова дівчина – з руками і ногами, сама себе зробила інвалідом… Вона об’їздила всі фонди, поки не потрапила до нас. Була Катя і на «Говорить Україна», і на «Битві екстрасенсів»… Всім писала із проханням допомогти зробити операцію – заміну тазостегнового суглоба, а це 90 тисяч гривень. Для неї нереальна сума. Так склалося в житті, що всі лікарі казали, що у неї ніколи не буде діток.  Але Бог послав їй донечку – Вірочку. І коли вона була вагітна на восьмому місяці, мене попросили допомогти підтримати її. Уявіть: вагітна, інвалід, без підтримки рідних… У неї хотіли забрати дитину у дитячий будинок одразу після народження… Після трьох місяців, як Катя прожила у нас в центрі, я вирішила допомогти цій матусі – почали збирати кошти на операцію. Дитину підгузками і харчуванням на рік можемо забезпечити, але що вона – інвалід  – робитиме з маленькою донечкою? Гроші на операцію зібрали… Довгою була реабілітація. За  час, поки вона була у лікарні, то інші матусі доглядали її доцю – п’ятимісячну Вірочку. Катину Віру в життя… Так от до чого я веду: тепер вони разом – у них все добре. Після операції живе у Луцьку, у неї є чоловік, у нього є квартира  … І Катя – ходить. Вона бігає! А якби вона не потрапила до нас в центр? Якби люди не зібрали кошти?.. У неї був один варіант – дитину б  забрали у дитячий будинок. Чесно скажу, Катя – перша, кому я збирала гроші на операцію. Це ж не тисяча гривень, а давали вінничани – хто скільки міг…

Світлана Василюк, директор департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю ОДА

  • У жодному класифікаторі професій ви не знайдете «благодійник». За таку роботу не платять заробітну плату. Це поклик душі людини, яка інтереси суспільства ставить  вище, ніж власні. Заради добра, заради допомоги іншим живе людина. Змінюється Україна, змінюється світ навколо неї, ми стаємо іншими і розуміємо, що благодійність повинна стати для кожного сенсом життя. Маємо знати, що такий рух є, – Україна стає добрішою. Благодійники могли ж цим не займатися і жити собі, як кожен з нас живе, але у них є мета – зробити когось щасливішим.  Війна навчила нас ділитися…


Андрій Сірак – військовий волонтер

  • Останнім часом благодійники не хочуть виводити свої прізвища у площину піару. Це показник. Та заслужена подяка має бути публічною, бо країна має знати своїх героїв, незалежно від прізвищ, посад  і регалій. А саме «Благодійна Вінниччина» показує тих, хто робить цей світ добрішим, а нашу армію сильнішою…

Інколи буває, що наші бійці за півроку, за сім місяців – до року перебуваючи на передовій, хочуть бачити рідні обличчя, малюнки дітей, а, здавалося б, банальне… Якось відвідали 59-у бригаду, у складі якої три батальйони, серед яких є вінницький – дев’ятий (він переріс у батальйон територіальної  оборони), і було так цікаво спостерігати, коли ми привезли допомогу. А це більше 20 тонн. Так от, коли хлопці розвантажували воду, як вони ділили між собою «Барчанку» і «Регіну». Це шедевр був! Вони міняли один в одного: «Я тобі даю дві  пляшки за одну», бо це з його рідного району… А яблука, а дитячі малюнки – то взагалі! У кожному приміщенні, у кожному бліндажі поруч із іконою, фотографією друзів обов’язково  має бути дитячий малюнок. Це те, що гріє душу на Сході України… І є  маса людей, які роблять якісь фантастичні речі – і там, і тут…

Одного літа були з колегами на евакуації поранених. Щороку стараємося з’їздити  на місяць – на ротацію. Цього разу так склалося, що хлопчина, який з нами їздив раніше, за сімейними обставинами не зміг поїхати. І визвався третьокурсник Вінницького медуніверситету – Руслан Дяков. Я не можу сказати, що це якийсь суперпрофесіонал – це студент, який сказав: «Я буду. Я зможу». На момент розподілення нас до певного підрозділу нашу бригаду ще одним студентом – чотирикурсником із Запоріжжя – Олександром Клопотієм. Я і Андрій Нечепорук працювали у зв’язці з цими хлопцями. Їм усього по 22 роки, а вони робили справжні дива – рятували життя. Тихенько, без пафосу… Було дві ситуації, коли рахунок із смертю йшов на хвилини і секунди. Була травматична ампутація двох кінцівок – мінер наступив на ворожу міну. Хлопці зробили чудо! За 22 хвилини ми передали уже стабільного важкохворого, якого прийняли на борт із тиском 40 на 0, а віддали 110 на 60. Це сталося о першій годині дня, а о сьомій годині вечора пораненого прооперували у лікарні імені Мечникова. Боєць  з позивним  «Квасоля» вижив, вдалось зберегти другу ногу. Переказував вітання цим студентам… Це коли у непростій ситуації прості люди роблять якісь чудеса… Добро переможе!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені