ДВА ЧЕРНЯТИНА ОБЛАСТІ: чим живуть однойменні села

«ПАЛАЦ, ПИВЗАВОД, КОЛЕДЖ І НАРОДНИЙ ХОР – ВІЗИТКИ НАШОГО СЕЛА…»

– каже заступник голови Северинівської ОТГ Олександр Баніт

Погодьтеся, що не кожен населений пункт наділений такими соціально-виробничими родзинками. А Чернятину, що стоїть в  чарівному куточку Поділля на правому березі річки Рів, за шістнадцять кілометрів від Жмеринки, таки добряче поталанило. Все це, милістю Божою, – творіння рук майстровитих далеких предків і теперішніх трудолюбивих жителів села. Кожному з них відведена своя сторінка в багатій на події біографії поселення, що бере початок у XVII столітті.

Колишній голова сільської ради, учасник АТО, а нині – заступник голови Северинівської ОТГ Олександр Баніт каже: «Палац, пивзавод, коледж і народний хор – візитки нашого села…».

Народний хор

В оглядовій довідці, представленій заступником директора місцевого аграрного коледжу з виховної роботи Аркадієм Волкотрубом, читаємо: «На жаль, історія села досліджена недостатньо, а ті матеріали, що існують, не мають будь-якого документального підтвердження. Усі рукописні, друковані та графічні архівні документи були знищені вогнем у 1917 році. Їх відтворенням та пошуком нових значимих фактів займалася низка краєзнавців. Один з них М. П. Солоненко стверджував, що першими поселенцями села Чернятин були старообрядці, тобто розкольники.  Рятуючись від переслідувань і репресій російського царату, три століття тому вони з’явилися в наших краях, багатих на розкішну природу, родючу землю і рибну річку Рів. А свою назву село успадкувало від  прізвиська Черната…

У різні роки поселенням володіли князі Любомирський,  Домський, а згодом – Ігнатій Вітославський, який був нагороджений нимза заслуги перед польською короною…».

То, звичайно, було дуже давно. З тих минулих часів зберігся до наших днів без особливих змін великий палац-фортеця на 29 кімнат з банкетним залом, побудований паном Вітославським. Але його нащадки не зуміли тоді утримати маєток на плаву, і він пішов за вітром. Куплене на аукціоні помістя стало власністю графа Львова, пізніше – його онука Миколи, а згодом і правнука Олександра. Граф Львов увійшов і в сучасну історію села – на його честь назвали перейменовану центральну вулицю села.

З 1944 року у колишньому панському маєтку функціонує навчальний заклад з підготовки спеціалістів сільського господарства середньої ланки. Спочатку це був профільний технікум, який у грудні 2007 року перейменовано на Чернятинський коледж Вінницького національного аграрного університету.

Якщо ж притримуватися хронології подій, то наступним важливим об’єктом Чернятина вважається пивзавод. Його заснував німець п. Гартман 1885 року, який незабаром почав будувати  такий же в Проскурові, куди довго возив воду звідси, поки не знайшов схожу там. Чернятинське пиво відправляли до столу імператора в Санкт–Петербург, для цього спеціально передбачили зупинку для потяга.

Володимир Сас

 – У 1988 році наше пиво на дегустації в Києві зайняло друге місце в Україні, – розповідає директор ПрАТ «Чернятинське пиво» Володимир Сас. – Ми виробляли тоді дві тисячі тонн солоду пивоварного і п’ятсот тисяч дал пива, роботою було зайнято 86 працівників і вважалися одним з найбільших бюджетоутворюючих підприємств  Жмеринського району. В 2000 році розпочали чергову реконструкцію. Закупили імпортну лінію розливу пива та лінію розливу безалкогольних напоїв. Розширили асортимент – почали виробляти вісім найменувань безалкогольних напоїв, столову воду, квас, житній ферментований солод, карамельний ячмінний солод.  Розробили три сорти власного пива. За  темпами продажу живого пива в Україні, наше, «Граф Львов», було першим. Солод експортували в прибалтійські країни, Грузію, Молдову. Підвели газ до заводу та зробили реконструкцію котельні. Витратили на це більше одного мільйона доларів…

Але, на превеликий жаль, 6 березня 2012 року на заводі виникла пожежа в одному із складських приміщень, яка знищила більшу половину будівель. Спершу відновили солодовий цех і провели  реконструкцію  пивоварного виробництва. Через два роки зварили пробну партію пива і почали відвойовувати ринок збуту продукції. Через рік вже підписали договори на 80 відсотків виробничих потужностей по пиву. Та знову перепона – керівництво підприємства «Вінницяоблгаз» висунуло вимогу винести за межі нашої території вузол обліку споживання газу.

Ціна питання – 250 тисяч гривень. Вільних коштів у нас тоді не було. Якраз у цей період Прем’єр-міністром України призначили Володимира Гройсмана. Я написав йому листа з пропозиціями по покращенню умов ведення бізнесу. Серед інших питань запропонував  своє бачення зі створення держпідприємства з транспортування газу і передачу в його власність всіх газопроводів. У Фірташа, на мою думку, повинні були залишитись тільки будівлі, які він купив. Моїми пропозиціями, звичайно, знехтували, а через місяць заводу повністю перекрили постачання газу.

Наталія Романишена, Ірина Малярчук, Леся Шпіганєвич, Ольга Мельник та Лідія Присяжна

Подальші звертання у владні структури, крім обіцянок, нічого не  дали, аргументовані доводи щодо втрат бюджету тільки по акцизному збору 11.5 мільйона гривень в рік нікого не бентежили. Щоправда, говорити,  що за нас Кабмін забув – це неправда. Я отримав два повідомлення про перевірку – пожежниками  і екологами. Вони переконували мене, що завод, який стоїть – надзвичайно небезпечний. Виглядає дуже смішно, якби не було так сумно. Це можна зрівняти з господарем, в якого здохла корова, а він щодня вимагає у дружини гроші за здане молоко…

– Дуже прикро, що наш пивзавод стоїть, бо надходження від його діяльності не були б зайвими для сільської громади, і переживаю, щоб не пішов він під різак, – продовжує Олександр Баніт. – З жовтня 2016 року ми навчилися рахувати гроші, адже саме тоді відбулося злиття Чернятина із сусідньою Северинівкою. З висоти минулого часу хочу наголосити, що цей крок був виважено правильним. Для прикладу наведу таке прикметне порівняння. До об’єднання бюджет нашої сільради складав 360 тисяч гривень, яких не вистачало навіть на зарплату працівникам дитсадка, культури і сільської ради. Ми завжди були дотаційною громадою. Тепер же у спільний бюджет ОТГ надходить у середньому щороку по два мільйони гривень. Голова ОТГ Олександр Хрестюк разом з депутатами по-господарськи розпоряджається цими коштами. Зокрема, в чернятинському дитсадку «Суничка» провели утеплення приміщення і зробили внутрішній ремонт, у школу придбали дві інтерактивні дошки, підвели Інтернет, замінили на більш потужний котел обігріву, в людних місцях села встановили камери відеоспостереження…

Аркадій Волкотруб і Олександр Баніт

До сказаного хочу додати, що й до створення ОТГ ми в Чернятині не сиділи без корисних для громади справ. Насамперед нам вдалося залучити кошти з районного бюджету і обгородити бетонним парканом сільське кладовище, облаштувати сучасний ігровий майданчик біля дитсадка, зробити капремонт в медичній амбулаторії, налагодити проведення свята «Козацькі забави» і підтримувати самодіяльний аматорський народний хор, якому торік виповнилося сорок років. До речі, керівник хору Віктор Сольвар теж своєрідний бренд Чернятина. Він не лише талановитий музикант, але й досвідчений спеціаліст з копання криниць…

А рейтинг видатних земляків у Чернятині очолює Віталій Малюта, почесний громадянин села, колишній директор радгоспу-технікуму. За тридцять дев’ять років  перебування на посаді керівника він надзвичайно багато зробив не лише для навчального закладу, але й для місцевої громади. Це при ньому технікум заслужено визнавали «кузнею кадрів» плодово-ягідної системи області. У ті роки не було, мабуть, такого  господарства, де б не трудилися його високопрофесійні кадри.

Віталій Малюта

Закінчив з відзнакою коледж і Тарас Шпіганєвич, поступив на заочне відділення Вінницького національного аграрного університету, а у вересні 2013 року пішов на військову службу в ЗСУ за контрактом. Рівно через півроку юнак влився в ряди захисників України. Він пішов на війну, з якої вже не повернувся живим до батьків і родичів. У бою з бойовиками на кургані Савур-Могила в районі села Степанівка Донецької області старший солдат Шпіганєвич отримав вогнепальні поранення, від яких 4 серпня 2014 року помер у Головному військово-клінічному центрі Києва.

А йому було ледь-ледь двадцять…

Мама Тараса Леся Сергіївна завідує дитсадком у Чернятині, тато  Анатолій Петрович працює викладачем коледжу. І до цього часу вони не можуть змиритися з втратою сина, розраду знаходять в роботі, спілкуванні із односельцями й онуками Тимуром і Євою.

…Незвично тихо сьогодні на вулицях Чернятина – студентів немає, а місцеві жителі дотримуються карантинного режиму. Та попри це громада села живе своїми турботами – на плантаціях збирають врожай ягід, на левадах заготовляють сіно, у клубі проводиться ремонт, у дитсадку, школі та коледжі готуються до нового навчального періоду.

Віктор ЗЕЛЕНЮК

Жмеринський район

Фото автора

СЕЛО НА ЗЕМЛЯХ ОСОБЛИВО ЦІННОГО СТАТУСУ

Назва села – Чернятин Калинівського району

Населення – в межах 600 людей

Загальна площа – понад 3 тис. га

Рік заснування – 1790

Відстань від райцентру – 18 км

Соціальна інфраструктура – навчально-виховний комплекс (загальноосвітня школа І-ІІ ступенів та дошкільний заклад «Капітошка»),  2 ФАПи, поштове відділення, клуб, магазини.

Перша письмова згадка про Чернятин датується 1790 роком, звідси й починається офіційний літопис  невеликого мальовничого подільського села, розташованого на межі Калинівського та Козятинського районів. Ті ж офіційні письмові джерела стверджують, що  від самого початку заснування населений пункт був у володінні польського пана-воєводи Чернятинського (звідси й назва). Поблизу села знаходився малий хутір, що перебрав однойменну назву, але називався вже Малим Чернятином. Згодом розрослося два повноцінних, самостійних населених пункти, села Малий та Великий Чернятини. Але з їхньою залежністю було завершено під час пріснопам‘ятного  процесу оптимізації, відтоді і Великий, і Малий об‘єднали в одну адміністративну одиницю – Чернятин.

До речі, деякі краєзнавці стверджують, що топонім має інше історичне підґрунтя. Буцім неподалік цих країв простиралась ділянка Чумацького шляху, яким гнали на продаж чимало невільників різного національного  походження. Частині нещасних вдавалося втекти від поневолювачів, і вони залишилися жити на подільських  землях, заснувавши маленький хутір. А оскільки етнічно багато з них мали тюркське походження, то й візуально  відрізнялись від слов‘ян, про що залишився ентомологічний слід у назві. Ніхто не може довести чи спростувати припущення, яке скидається на легенду. Але саме існування її доводить пам‘ять про буремне минуле місцевості з великою кількістю навал, нашесть та зазіхань з боку іновірців та загарбників, чиї стежки так чи інакше не обминали цю глибинку.

Знову-таки, не всі погоджуються на визначення «глибинки» і згадують, що у не такому далекому минулому Чернятин був майже містечком, на пишний базар якого заздалегідь з‘їжджалися з усіх навколишніх сіл. Адже був він тоді Чернятинською волостю Бердичівського повіту Київської губернії. Попри історичні буревії та лихоліття, невеликий Чернятин вистояв під натиском обставин, тут досі живуть і працюють люди, вирощують хліб та плекають сади. З 11 січня 2018 року село входить до складу Новогребельської територіальної об‘єднаної громади.

Природа тут багатюща, щедра. І ліс, і річка, і більше десятка ставків, а головне – родючі українські чорноземи. Причому їхня виняткова родючість    визначена науковцями, і деякі із земель належать до «особливо цінних»! Про це нам розповів секретар Новогребельської ОТГ Іван Кравченко. Здавалося б, за таких умов процвітання не має права полишати ці краї, а люди повинні жити у достатку та триматися за рідне село.

– Ми завжди трималися міцної середини, але соціально-економічні катаклізми, що час від часу струшують країну, загальні демографічні процеси позначились для нас «не в плюс». Не можу сказати, що ми належимо до категорії зникаючих сіл, Боже борони! Але населення не молодшає, і, на жаль, помирає більше, ніж народжується. Але хіба так лише у Чернятині? – справедливо зауважує  староста Олександр Злотник. – Принаймні в нас є кому навчатись, є кому працювати… Є й обійстя, де вже не живуть люди, але садиби не шокують занедбаним виглядом, ми домовляємось зі спадкоємцями, щоб ті обкошували траву, іноді допомагаємо з цим самі… Нині в селі постійно мешкає приблизно 600 людей, а в роки найбільшого процвітання, коли колгосп міцно стояв на ногах, тут жило до двох тисяч населення… У школі навчалося до двохсот дітей.

Земельні паї в чернятинців орендують кілька господарств. Найбільше земель обробляють «Епіцентр», «Панський хутір» та  ТОВ «АгроУкраїна». Через те, що в людей є досить великий вибір, кому віддати землю в оренду, орендарі ведуть адекватну цінову політику, за пай дають до 14 тисяч гривень, не враховуючи сіна, безплатної оранки та підтримки у скрутних ситуаціях. Забезпечують теперішні сільгоспвиробники частину селян і роботою. Щоправда, за сучасних технологій сільгоспвиробництво не потребує великої кількості робочих рук. Тому дехто із чернятинців їздить на роботу до райцентру, дехто  – у Вінницю, а хтось шукає заробітків за кордоном. Однак переважна частина заробітчан залишає рідне село ненадовго і згодом повертається.

Чимала частина мешканців Чернятина, та, що при силі, виживає за рахунок підсобного господарства. Годують сад-город та власна худоба. Хтось вирощує свиней для харчування, хтось відгодовує бичків на продаж. Але молочне поголів‘я тримається в межах 100 голів. Не дуже велика череда, як для села з розкішними випасами…

– Випасати маємо де, але поголів‘я постійно скорочується через недолугу державну політику. Я маю на увазі мізерну заготівельну ціну на молоко. У нас у селі молоко приймають два молокозаводи – Хмільницький та Калинівський. Але хіба 4-4,50 – це ті гроші, які хочуть отримати селяни за літр високоякісного продукту? Тримати корову стає невигідно, накладно, а це ж непростий клопіт! – обурюється Олександр Васильович.  – Ось тому все менше та менше корівок у нашій череді.

Як не прикро, нині в Чернятині тваринництво поставлено на міцні «гальма», і худобу вирощують лише у підсобних господарствах. А колись у місцевому колгоспі утримували поголів‘я більше півтори тисячі, чи не єдиними в районі розвивали і вівчарство – на сьогодні унікальний для Поділля напрямок.

– Я вважаю, що для відродження тваринництва необхідне негайне втручання держави, село без цієї галузі в організованому вигляді довго не протягне! Як на мене, потрібно на рівні закону зобов‘язати агрохолдинги утримувати якесь мінімальне поголів‘я, яке має бути пропорційним до кількості орендованої землі. Це дасть і робочі місця, і поживу для землі. Адже надлишок мінеральних добрив, які активно використовують для інтенсифікації врожайності, дає ефект, але він короткотривалий – у результаті землі закислюються. Для підживи в грунт необхідно вносити й органіку! Інше питання, на яке не можна закривати очі: хто має слідкувати за дотриманням сівозміни? Як не допустити виснаження землі олійними культурами? Чому це питання кинули напризволяще? – ставить риторичні питання співрозмовник.

Люди живуть там, де є робота, а ще там, де тримають зв‘язок із цивілізацією. Попри територіальну віддаленість, соціальна інфраструктура в селі розвинена добре. До районного та обласного центру з Чернятина шість разів на день ходить рейсовий транспорт. Є тут поштове відділення, магазини,  працює школа І-II ступенів та дитячий садок. Щоправда, школярів щороку стає все менше. Нині  їх 35 на 15 вчителів. Ті з учнів, що продовжують освіту після дев‘ятого класу, їздять переважно у Дружелюбівську школу. Про оптимізацію школи (читай – закриття) поки що не йдеться.  Непогано забезпечені чернятинці і медичною допомогою. Особливо цікавим виглядає той факт, що тут одразу два (!) діючих ФАПи. На тлі інших сіл, де ФАпи безжально закриваються, це виглядає нечуваною розкішшю. Але явище має логічне пояснення: колись по ФАПу було у Малому та Великому Чернятині, люди звикли звертатися, де територіально ближче, а влада пішла назустріч: залишила все, як є, навіть після об‘єднання. Нині заклади фінансують з бюджету ОТГ.

А ось клуб, відремонтований декілька років тому, поки що обходиться без завідуючого. Повноцінно працює лише бібліотека. Справа в тому, що на посаду зав. клубом, за новими законодавчими вимогами, має претендувати лише людина з вищою профільною освітою.

– А де ж взяти молоду людину, що закінчила Київський інститут культури і прагне побудувати кар‘єру в Чернятині? – іронічно коментує цю ситуацію Іван Кравченко.

Але без культурних заходів селяни не залишились. Відбуваються тут і концерти, й урочистості. А фольклорні колективи приїжджають новогребельські.

Аби краще вирішувати  різноманітні соціально-побутові виклики, чернятинці два роки тому приєднались до складу Новогребельської ОТГ. Кілька освітлених вулиць, відремонтовані дороги – непоганий підсумок результатів децентралізації для невеликого села. Спростилось і чимало питань оформлення документів – багато з них тепер оформляють на місці, у старостаті. Наразі в Чернятині гостро стоїть проблема зникаючої води, і її вирішення не відкладають у довгий ящик.

– Ця проблема теж зовсім не місцева. І вона вже не тільки загальноукраїнська, а й загальносвітова. Ми однозначно будемо прокладати водогін, зараз готуємо документацію та шукаємо додаткові джерела фінансування. Треба протягнути десь 17 км водогону, – пояснює Олександр Васильович.  – Друге питання, яким постійно опікуємось, – створення нових робочих місць. Маємо покинуту олійню, два великих господарських двори. Є над чим працювати.

Сподіваємось, що темп позитивних зрушень, який взяв Чернятин після створення Новогребельської ОТГ, не уповільниться й після того, як село увійде до складу Калинівської ОТГ – згідно із затвердженим Перспективним планом. Хоча особливого піднесення у настроях місцевих цей факт не викликає, люди обурюються: нащо ж було затівати ту добровільність, якщо  згодом все одно роблять за рішенням «згори», і на правах якого «бідного брата» буде невеликий Чернятин з його представницьким мінімумом у великій громаді?

– А мені здається, що це певне «вигадування велосипеда», всі оці адмінреформи. Останні десятиліття не приносять процвітання українському селу, бо спочатку його варварськи пограбували, реформа сільського господарства була недолуга, і ми ніяк не можемо вибратися з тієї ями. Як згадаю, скільки техніки було в колгоспі, скільки сотень людей там працювало, яке величезне поголів‘я утримували, зрештою, наскільки більше людей жило в селі… – спогадами минулого ділиться  Володимир Дудник, який понад два десятиліття був головою сільради. – Наше найбільше багатство не лише землі, а й люди. Які трударі тут живуть, які ентузіасти! Знаєте, при всіх матеріальних благах зараз людям бракує одухотворення, піднесення, яке раніше панувало в настроях. Непрості роки були головування, я ніколи не корився бездумним вказівкам начальства, навіть «компромат» на мене шукали. Але газифікація села, відновлений будинок  культури, увічнення пам‘яті тисячі солдатів, що загинули при звільненні нашого села, побудовані дороги – це те, що залишилось нащадкам, за що не соромно подивитись односельцям у вічі.  А найбільше мені хочеться, щоб у цих реформах не забули про людину – чи то стареньку, чи то маленьку. Бо перша побудувала наш добробут, а друга буде це робити…

Юлія РАЗАНОВА

Калинівський район

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені