Нульовий

Без світла. Без зубів… Сашко. Крайня хата на селі… 

Крайня хата на хуторі Коржів, Немирівській район. Офіційно там «нуль» жителів. Але живуть… Сашко так живе. Без світла, без зубів… У 39 років.

Зате прекрасний вигляд з порогу хати. Річка Буг, її пороги… Вона так близько, що влітку пропалює.

– Вологість велика… Рибу ловлю. А це раків ловив тай ногу підвернув, з паличкою ходжу…

 – Де ти народився?

– Тут, народився, в цій хаті – у бабусі. Мама з Вінниці, «городська». Батько звідси.

– Один в сім’ї?

– Сестра була. Померла. Від водки… Шість чи сім років тому. Батько помер. У нього епілепсія була, приступ…

У мами від другого шлюбу діти є. Вона живе в сусідньому селі.

– А ти бухаєш?

– Аякже…

– За що живеш? Зараз рибу зловиш, а зимою?

– Мама допомагає. А то восени в охороні працював – на яблуках, в Могильові.

– Хату закриваєш?

– Та тут всі знають! Ніхто не полізе.

– У тебе на  дзеркалі фото з армії. Служив?

– Так. В Гайсині, потім в Гнівані… Всі армійські друзі тепер на заробтках, в польшу… А на фото це 2000 рік: я вже дембель .

– Чому в тебе нема сім’ї?

– Якось так…

– Любив когось?

– Все було в житті…

– А тебе любили?

– З армії прийшов гуляти хотілось, якось не думав…

– Діти є?

– Нема.

– А зараз когось любиш?

– Та… Неважно.

– Зубів нема в тебе, а лише 39. Коли востаннє ходив до стоматолога?

– Ще в «воєнкоматі». Дев’ять класів закінчив, потім армія. В кар’єрі робив, в Москву їздив – робив на «стройці», тоді було легше, зараз криза ця.

– Якусь допомогу на карантині приносять?

– Ні.

– В хаті в тебе одягу багато…

– Дядько в мене є – двоюрідний брат батька, допомагає мені.

– Випрати треба, приготувати їсти…

– Сам все роблю. «Стіраю» на камінцях он в річці. Пити воду джерельну беру.

– Трохи страшно самому тут?

– Так здається. Це незвично.

– Але ж без цивілізації. Скільки років без світла?

– Чотири роки, п’ятий… На АТО почали дьоргати, гнати…

– Тебе не забирали в АТО?

– Ні, хребет пошкоджений… Кар’єр… А тоді відрізали від світла. Не заплатив…

Війна без лампочки

– Тобто скільки йде війна – стільки ти без світла?

– Так… Мобілки в мене не приживаються, а бритву заряджаю у сусіда – вона на акумуляторі.

– А хто президент знаєш?

– Зеленський. В мами постійно газети беру, читаю. Вона на пенсії. Зимувати їжджу до неї.

– А де ти голосуєш?

– В Коржівці.

– Що ти собі готуєш їсти?

– Що Бог дасть…

– А пожежу ти зробив, у тій іншій частині хати?

– Де?! Там почало диміти. Я вже третій рік у цій кімнаті.

– Але в тій частині в кутку під закопченим чорним павутинням ікона висить. Молишся? Віриш в Бога?

– Вірю. В собі вірю…

– А знаєш історію дзеркала, яке висить в твоїй кімнаті, таке мутне від старості?

– Старе… Дивлюсь в нього, коли бриюсь… Батько в тій старій хаті, що поруч, народився. Ця новіша. Бабуся тут жила. А ту частину з старою хатою продали, купили з Гайсина.

– Ти спілкуєшся з цим хлопцем, якого найняли доглядати?

– Так.

– Бо можна ж самому здичавіти. Город є? Картоплю садиш?

– Он моя. Скільки мені треба.

– Скільки соток в тебе?

– Навіть не скажу: п’ять чи шість?…

– Пай маєш?

– Та щось добивався і нічого ніхто не може сказати. Ходив в сільраду Коржівки, я там прописаний, тут як земля…

– Але ж маски в тебе точно нема – на карантині кудись ходити?

– Та я далеко й не ходжу.

– А до тебе?

– То рибаки приїжджають, то друзі з Вінниці на рибалку – на спінінг, на вудки.

– Сашко – твій тезка по-сусідству казав, що другий рік тут. Теж сам, без сім’ї – на роботі тут. На ньому гуси, кури, качки, кози… Собака є. А в тебе навіть собаки нема.

– Нащо? Я привик сам.

– В хаті лежать книги, ти читаєш? На підвіконні – Нечуй Левицький, Симонов «Живые и мертвые»…

– Коли скучно, то «Бандитський Петербург» читав. А то батькові книги, я більше газети читаю. 

– Змінити життя – переїхати звідси була думка?

– Була. Це короновірус, роботу всен одно знайшов би. В україні. В польщу ті, що їздтли, кажуть, що вже не так як раніше, дурять наших. Думав, на осінь знову на яблука.

– Яка сума грошей найбільша, яка найбільша?

– Не знаю.

– Про що мрієш?

– Сім’ю мати.

– А мама що каже? Жаліє чи дорікає?

– Не дорікає.

– А ти себе жаліє?

-…. (мовчить, але сльози на очах)

– Плачеш часто?

– А чого плакати?

– Сам розумієш, думаю, що люди тебе жаліють. Не ображає?

– Ні. Це ж мій вибір.

– Тобі лише 39. Все можеш змінити.

– Так. Але не виходить поки. Тікати звідси треба…

Не треба його засуджувати або жаліти. Це його життя. У Сашка є перевага над усім – він добрий. Не злиться на долю. В його бутті найдорожчими є… сигарети. Але годинник стоїть. Час зупинився в цій хаті. На краю села. На краю цивілізації. Недалеко від вас – у Немирівському районі.

Оксана ПУСТОВІТ Фото Андрія КІКОТЯ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені