«Я вже давно не рахую свої поїздки на війну»

Неля Куцак психолог – психотерапевт, волонтерка та неймовірно хоробра жінка, яка не веде облік своїх поїздок в зону ООС, а просто якісно робить свою роботу, не вважаючи її чимось надприродним. Живе за покликом душі та має велике добре серце, яке однаково відкрите для дітей, літніх людей та військових.

Її перша освіта – дошкільне навчання, деякий час вона працювала в дитячих садочках, але з часом зрозуміла, що її більше цікавить глибинне вивчення людської особистості. Від мрій перейшла до дій. Закінчила бакалаврат та магістратуру за фахом психолога, опанувала метод «позитивної» психотерапії та здобула ступінь консультанта. Нині вінничанка має приватну практику та займається психотерапією та консультуванням.

З початком війни психологиня працювала на волонтерських засадах в госпіталі з ветеранами, на полігонах, в учбових центрах та в зоні бойових дій. Практикувала в складі «Християнської служби порятунку», волонтерської благодійної організації, куди входять медики, капелани, психологи. Вони створюють мобільні групи для допомоги в зоні бойових дій, особливо в «червоній», вразливим категоріям населення.

–  Ми допомагаємо не лише психологічно, але й діємо як гуманітарна місія. Передаємо нужденним продукти харчування, ліки, але й це для них не  найголовніше. Важливіше, що люди, які потрапили в складні життєві обставини, відчувають нашу турботу, психологічну підтримку та співчуття, – розповідає про свою роботу пані Неля.

– Деякі населені пункти в зоні бойових дій поділили на умовні території («червону», «сіру»), за ними закріпили «вуличкомів», які володіли інформацією про кількісний склад місцевого населення. Саме до них ми, в складі місії, зверталися за допомогою в наданні списків з переліком людей, які потребували допомоги найбільше, – каже волонтерка. – Я входила до підрозділу цивільно-військового співробітництва. Ми обов’язково носимо військову форму, аби люди розуміли, яку сторону конфлікту представляємо й що не варто нас боятися. Місцеве населення на Сході України дуже доброзичливе, хоча так було не завжди. Колись вони з пересторогою ставилися до гостей з вільної України, більше вивчали, мовчали і придивлялися до нових людей. Нині ж запрошують до себе в гості, показують понівечені будинки, розповідають про переживання та страхи, намагаються пригостити тим, чим багаті: чаєм, супом, яблуками зі свого садка.

У селах Опитне, Кам’янка, Піски люди живуть на межі бойових дій, з ними поруч постійно перебувають військові. Коли Неля Куцак вперше туди потрапила, то була шокована розрухою, яка там панувала. Добротні нові будинки, як згадка колишнього достатку його мешканців, нині зруйновані снарядами та зрикошетені, наче сито, автоматними чергами. Там залишилися самі пенсіонери, які не мають можливості виїхати звідтіля та сподіватися прихистку на вільній території. В Опитному залишилося всього два десятки людей, і лише одна родина з трьох осіб непенсійного віку. Діри в приватних будинках вони латають плівкою, а ті, хто проживав у квартирах, взагалі перебралися жити до підвалів без світла та води. Готують їжу поодинокі мешканці розбомблених сіл на дворі або на одному газовому балоні варять борщ для всіх.

Попри те, що місцеві постійно перебувають у закритій зоні, вони призвичаїлися, але не звикли до війни, не втрачають надію на мир і сподіваються його дочекатися. Вони не можуть залишити територію, побачитися з рідними або запросити їх до себе – напружена військова обстановка не сприяє відвідинам.

На початку збройного конфлікту постраждалі в зоні АТО з осторогою ставилися до військових і волонтерів, вважаючи, що ті приїздять до них лише попіаритися. Місцеві розмовляли лише російською і висловлювалися «аля пропагандист Соловйов». Згодом побачили, що українська сторона нічого не вимагає, а лише віддає, і контакт потроху налагодився. Люди намагаються говорити з нами українською мовою, співають народних пісень,  і потепління в стосунках дуже помітне.

В Авдіївці не транслюється українське новинне телебачення, лише розважальні телеканали. Бойовики навмисне глушать сигнал з вишок, аби російські пропагандисти й надалі забивали голови людей сепаратистським сміттям. Пресу з вільної України вони отримують від військових регулярно, і таким чином відслідковують події на непідконтрольній бойовикам території. У селах немає магазинів, аптек, лікарів, а за медичною допомогою місцеві звертаються до українських бійців, адже в кожному штабі завжди є медпрацівник. Пенсію жителі розбомблених сіл отримують з України. Раз на місяць «Християнська служба порятунку»,  у супроводі військових, власним транспортом відвозить людей до міста, де ті отримують пенсійні виплати.

– Коли вперше приїхала у Троїцьке, то здивувалася повній тиші в сільській школі. Дивувало, що діти, навіть першачки, говорять впівголоса, а все тому, що їхній слух «заточений» на пролітаючий снаряд. Вони мають добре чути, аби залишитися живими. В Авдіївці я вперше усвідомила, що таке обстріли. Мене більше злякали не самі вибухи, а крики і плач дітей. Черговим випробуванням на міцність для мене стало розбирання завалів після того, як бойовики розбомбили будинок мирних жителів. Мертві тіла я вже не застала, але кров від вбитих і страждання тих, хто знав загиблих, нікого не могли залишити байдужим. Тоді прийшло розуміння, що війна – це не тільки страх, це ще й вбивця, – ділиться роздумами волонтерка.

– Через епідемію поїздки на Схід України заборонили. Втім, влітку ми знову збираємося до підопічних в «червону» зону. Поїдемо в Кам’янку до дітей. Будемо проводити терапевтичні зустрічі, гратися і підбадьорювати малих. Ті дітлахи, кому 4-6 років, не пам’ятають, як це жити без війни. Вони знають, де підвали аби сховатися від пострілів, що робити, як у небі свистить міна – і це для них норма життя. Натомість «діти війни» не вміють бути безтурботними, радіти життю, вони дуже швидко дорослішають. Терапія їм дуже потрібна, і я бачу відчутний прогрес від нашої роботи, – переконує психологиня.

  Довгий час Неля Куцак була головою в організації «Релігійна місія Карітас-Спес-Вінниця», на інтернет-сторінках благодійної спільноти час від часу давався клич для збору коштів необхідних на поїздку. І завжди потрібна сума була зібрана вчасно (кошти жертвували прості вінничани, прихожани церкви, підприємці).

– З військовими я працювала в окопах, у землянках, на постах, в бліндажах, у штабах. Допомагала й родинам військових, комунікуючи з ними вже на мирній території. Психологам, які працюють у військових частинах, напевно, важче працювати з бійцями, ніж мені. До таких, як я, більше довіри. Приїхала, допомогла і поїхала. Мені не потрібно звітувати перед керівництвом, я не напишу негативних характеристик, не призначатиму тестів. Моя місія – вислухати і не розповсюджуватися про почуте. Буває, бійці дають мій телефон своїм рідним, аби  я пояснила, що з ними відбувається, та навчила сім’ю, як їм поводитися в тій чи іншій ситуації, – каже вінничанка. – Бійці неодноразово перевіряли мене на професіоналізм, аналізували, оцінювали з «кам’яним» обличчям мої відповіді, але якщо «фейс контроль» пройдений успішно, тоді починалася справжня робота. У зоні діє негласне правило «Нікому не довіряй і довіряй лише перевіреним». Якщо ти знаєш цей постулат, то тебе буде допущено до світу військових.

У мирному житті жінка допомагає людям з вирішенням їхніх циклічних проблем, які заважають розвиватися особистості та рухатися вперед. Буває так, що клієнт постійно «наступає на ті ж самі граблі», її робота полягає в тому, щоб направити людину до самостійного вирішення  проблеми, що турбує. І це, вважає психологиня, найкращий метод терапії: не вказівки, а самоаналіз.

Не маючи можливості їздити до зони ООС під час епідемії коронавірусу, пані Неля разом із однодумцями забезпечували провізією вінницькі родини, самотніх та «літніх» людей, доставляючи їм пакунки з найнеобхіднішими речами. За словами нашої героїні, їхній оперативній роботі дуже допомогла кейтерінгова фірма «Надія Смакота», яка у стислі терміни організувала кухню для малозабезпечених на час карантину.

– Головне, щоб було бажання робити добро, і тоді можна «гори звернути». У нашій Вінниці живуть щирі, щедрі та доброзичливі люди, які готові прийти на допомогу, і мені щедро щастить на такі знайомства, – підсумовує волонтерка.

Вікторія МЕЛЬНИК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені