Головний урок життя – навчитися жити по совісті

Новий Закон про освіту, ухвалений восени 2017-го, передбачає, що директорів шкіл призначатимуть через конкурс. Не знати, як зараз, але тоді, у 2018 році, Василь Авраменко, мабуть, був наймолодшим директором загальноосвітньої школи не тільки у Липовецькому районі, але й у всій області. Зрозуміло, що змінити щось кардинально за два роки практично неможливо, а ось задати новий алгоритм у навчальному процесі, розставити правильні акценти йому вдалося. Свідченням цього є зростаюче бажання батьків навчати своїх дітей саме у Липовецькій ЗОШ І-ІІІ ст. ім. В.Липківського. Більше того, хто раніше з різних причин її покинув, сьогодні повертаються у рідні пенати.

В освітянські будні випускник Вінницького педуніверситету (інститут фізичного виховання і спорту) поринув у 2011 році. Тоді свій перший педагогічний досвід молодий спеціаліст отримував у середній школі в селі Сиваківці. Згодом кілька років вчителював у Турбівській ЗОШ №2, а 29 січня 2015 року його призвали в армію. Вірніше, він сам зробив цей вибір, бо йшов, як доброволець. Це була четверта хвиля мобілізації. Через рік  звільнився і знову повернувся у Турбівську школу.

– У 2018 році хтось побачив у мені якусь перспективу, – пригадує Василь Авраменко. – Словом, я подав документи на конкурс по цьому навчальному закладу і став переможцем. З 2018 року працюю на посаді директора Липовецької ЗОШ №1.

Очевидно, цю перспективу бачили ті, хто знав цього чоловіка зблизька, його характер, здатність наполегливо йти до мети, організаторські здібності, вміння згуртувати навколо себе однодумців і «заряджати» їх своїми ідеями. Завдяки усьому цьому спортивно-масова робота і патріотичне виховання молоді набирає в Липовецькому районі все більших обертів.

– Наскільки відомо, у Липовці діє досить потужний спортивний клуб, і саме ви стояли біля його витоків.

– Наш спортивний клуб створювався ще у Сиваківцях, – розповідає Василь Петрович. – Спочатку це був звичайний гурток «Гладіатор», адже в інституті я займався єдиноборствами (дзюдо, самбо, рукопашний бій), це моя така спеціальність.  Сільська рада надала приміщення, батьки дітей допомогли привести його у порядок. Так у Сиваківцях з’явився спортзал. Потім почали споруджувати спортзал у Турбові. Відтак в районі було вже два осередки для занять ударними видами спорту, тож почали проводити ще й змагання. Словом, нас побачили.  Після цього у 2014 році такий же спортивний осередок запропонували відкрити у Липовці. На той час ми себе гарно проявили – у 2013 році брали участь у чемпіонаті України з рукопашного бою і вперше привезли в район призерів.

– На той час ми активно займалися волонтерством усім клубом разом із батьками, – продовжує Василь Авраменко. – Тоді, в 14-му році батьки стільки зносили всілякої допомоги, що усе те насилу вміщувалось у «Газелі». Це було все – від грошей, які збирались через батьківські комітети під розписку й суворо обліковувались, до різноманітних продуктів харчування й речей, що могли знадобитися в польових умовах для спорудження укриття, бліндажів та окопів – коси, сокири, бензопили і таке інше. Ми тоді цього не афішували, бо, як відомо, добрі справи не потребують реклами, вони самі за себе говорять.  Але з іншого боку, добрі справи спонукають інших людей теж на добрі вчинки, тому про це мають знати. На жаль, цей момент ми упустили.

Хоч і подав чоловік документи під час третьої хвилі мобілізації як доброволець, проте через певні обставини  до війська тоді не потрапив. Каже, що не міг спокійно спостерігати події на Сході – Савур-могила, Луганський аеропорт… Тож поставив собі за мету будь-що бути  на передовій. Це сталось у січні 2015 року. Відтак усі заняття й тренування у секціях взяв на себе його колишній учень, на той час вже досвідчений  і провідний спортсмен – майстер спорту з ушу. Після демобілізації у 2016 році тренер знову влився у спортивно-масову роботу. За допомогою місцевого підприємця Романа Чубатюка створили нову секцію. Торік клуб, як громадська організація, переміг в обласному конкурсі, завдяки чому у Турбові з’явився новий спортивний зал. За допомогою батьків та спонсорів  приміщення приводять у належний стан.

– Зроблено вже багато, але роботи ще вистачає, – каже Василь Петрович. – На прикладі цього я вкотре переконався, що коли люди об’єднуються навіть з протилежними політичними поглядами, але з однією метою зробити щось корисне у громаді, тоді результат гарантований. Хотілося б подякувати через газету небайдужим однодумцям, котрі надали допомогу. Це Юрій Повх, В’ячеслав Завальнюк, Олександр Черниш, сільський голова Василь Завальнюк. А на татамі (спеціальні мати) кошти збирали вже усім миром, адже воно дуже дороге, і застелити ними потрібно площу майже 80 «квадратів». То долучились підприємці Липовця й Оратова, батьки, небайдужі люди. Обійшлися вони у 44 тис. грн. Самотужки клуб не впорався б.

– Наскільки попередній досвід допомагає на нинішній директорській посаді?

– Не буду говорити про клімат, який тут був раніше, скажу тільки, що застав чудовий колектив професіоналів, які добре знають свою справу, люблять дітей і віддаються їм сповна, – ділиться враженнями директор школи. – Це, мабуть, найцінніший капітал у кожному навчальному закладі. Тому що ані ремонти, ані навчальна база не цінуються так, як злагоджений колектив. Це я зрозумів, працюючи уже два роки на керівній посаді. Коли такий колектив є, будуть і ремонти, буде все. Тому з цим мені пощастило.

За цих два роки ми за допомогою і районної ради, і колишнього депутата Верховної Ради зробили  багато чого в школі у покращенні саме матеріально-технічної бази. Якщо кількома словами: придбано та встановлено електроплити у харчоблоці, морозильну камеру, стільці, парти, 2 мультимедійні комплекси, газовий котел, споруджено дитячий майданчик, проведено ремонт спортзалів, каналізації, внутрішніх вбиралень, у туристичній залі, огороджено територію школи від річки, оновлено фойє, перекрито дах. Не буду детально на цьому зупинятися. Звичайно, хочеться зробити ще більше, до цього спонукають і амбіції, й бачення перспектив, але ми теж розуміємо, що в умовах обмеженого фінансування рухатись доводиться поетапно крок за кроком. Головне, щоб цей рух був. Планів багато. Ми їздимо по навчальних закладах області, бачимо ремонти й оздоблення. Звичайно, усе це радує око, і нам теж хочеться зробити так само, адже  це сприяє тому, щоб дитина хотіла іти в школу. Щоб зацікавити учня, сучасна школа має бути альтернативою усім цим гаджетам, мобільним телефонам, соціальним мережам, завдяки яким дитина фактично відгороджується від навколишнього світу і живе у віртуальному.

Спільним здобутком, вважаю, чудовий аматорський співочий колектив учителів «Мрія». Це чи не єдиний такий у район. Є дівчата, які виступають на обласному й республіканському рівні – зокрема, Владислава Смаляна, учениця 11 класу, яка брала участь у телевізійному проєкті «Голос. Діти» (4 сезон), володарка гран-прі Всеукраїнського фестивалю – конкурсу мистецтв «Сяйво ПервоЦвітів». Це й Анастасія Пархонюк. Маємо чудову волейбольну команду, непогані досягнення з футболу. Результативною є робота з обдарованими учнями, їх участь у різноманітних конкурсах та предметних олімпіадах. Так, у 2018-2019 навчальному році учні школи змагались у Міжнародному математичному конкурсі «Кенгуру – 2019», «Гринвіч 2018», «Майстер усного рахунку», математичній інтелектуальній грі «Занзібар», в 33-му Міжнародному чемпіонаті з роз’язування логічних математичних задач (33 учасники, 15 з них – обласний етап, 2 – всеукраїнський). У цьому ж переліку й участь у ІХ Міжнародному мовно-літературному конкурсі учнівської і студентської молоді ім. Тараса Шевченка (3 переможці ІІ етапу), ХХ Міжнародному конкурсі з української мови ім. Петра Яцика (3 переможці ІІ етапу). Досить плідною є участь учнів та вчителів, що їх готують, у предметних олімпіадах.

Маємо талановитих дітей-спортсменів з ряду єдиноборств. Це чемпіони України з рукопашного бою, України і Європи з ушу саньда, призери чемпіонату Європи і світу з універсального бою. Вони є членами збірних команд України з цих видів спорту.

Величезні плани були і на цей рік, але пандемія їх перекреслила. Спілкуючись у соціальних мережах, наші учні щоразу висловлювали свої почуття до школи, що скучили за навчанням і друзями, вчителями. І це теж свідчення того, наскільки школа стала їм близькою й рідною, необхідною у їхньому житті. Тому прагнемо, щоб було якнайбільше гуртків та секцій, тоді більше часу учні проводитимуть серед друзів і менше – з гаджетами.

Багато що вдалося досягнути і завдяки спонсорській допомозі місцевих підприємців. Так, спорудження спортивного майданчика – це заслуга Тамари Рянічевої. Хтось допоміг обгородити територію, а хтось – провести ремонти – Шмигун Дмитро, Костянтин Щарінський, Василь Соляр , Роман Чубатюк, голови батьківських комітетів та всі активні батьки. Не стоять осторонь і вчителі, котрі за необхідності також долучаються до фізичної праці.

Директор каже, що в цій школі є якась жилка патріотизму, вболівання за спільну справу, прагнення зробити і свій вклад.

– Це вже мій третій навчальний заклад, тому з власного досвіду знаю, що кожна школа має свою, властиву тільки їй душу. А душа кожної школи залежить від педагогічного колективу, дітей і процесів, які там відбуваються. Є живий творчий вогник – значить душа молода і завзята.

– Ви педагог за освітою і покликанням, навчаєте і виховуєте своїх та чужих дітей. А яким особисто для вас є найголовніший урок життя?

– Це – армія. Я не дуже люблю говорити на цю тему. Скажу лиш одне – на той момент вчинити по-іншому я не міг. Якось ухилитися від служби з моїм характером, темпераментом, світоглядом. Служив у 134 піхотному батальйоні, виконував завдання, які ставило керівництво. Чимось хвалитися не буду, просто ніс службу, як інші. Зате отримав справжніх друзів на усе подальше життя. Армійські друзі – це особлива каста людей, які пройшли усі випробування разом з тобою. Там було усе просто й зрозуміло – де чорне, а де – біле, що перед тобою ворог, якого необхідно знищити. Ставши спиною до спини з другом, ти знаєш, що позаду у тебе все нормально. У цивільному житті все набагато складніше. Тому більшість учасників цієї війни трішки ностальгують за тією дружбою та відданістю. У моєму житті це був один із найважчих і страшних років, але разом з тим один із найбільш правдивих, чесних і пізнавальних. Це – як урок на все життя: навчитися жити по-совісті.

Юрій ЧОРНИЙ

Липовецький район

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені