«Я фартовий по життю»

Про романтичний вчинок Андрія Щербацького восени минулого року гомоніла чи не вся Вінниця. Саме тоді на день міста на очах у тисячі глядачів молодий чоловік наважився освідчитися своїй коханій і провернув усе феєрично й у повній таємниці від майбутньої нареченої. Процес ускладнювало те, що хлопець вже давно прикутий до інвалідного візка, втім це не заважає йому вести насичений подіями спосіб життя: мріяти, радіти кожному новому дню та будувати грандіозні плани на майбутнє.

– Свою складну травму я отримав за п’ять днів до повноліття під час відпочинку на рибалці, – почав розповідь Андрій. – З юних років це хобі було моїм улюбленим дозвіллям. На риболовлі я міг знаходитися по кілька днів, не перериваючись навіть на сон. У перервах втомлений і виснажений міг ще й піти поплавати, і одного разу таке моє рішення стало фатальним: я зламав шию. Сьогодні хочу висловити безмежну вдячність своїм батькам, адже вони робили все можливе і навіть неможливе, аби підняти мене на ноги. На жаль, чуда не сталося, але я одразу вирішив, що не робитиму з цього трагедії, навчуся жити і пристосовуватися до «нового» себе.

Лише через рік хлопчина почав самостійно давати собі раду: робив бутерброди, смажив яєчню, їздив на ринок і понад усе прагнув не стати тягарем для рідних. Поступово Андрій все частіше влаштовував кулінарні експерименти на кухні: навчився готувати млинці, трубочки з начинкою, зрази і навіть пекти торти. Свої перші навики в куховарській справі хлопець здобув самостійно і в дуже ранньому віці. Каже, що батьки багато працювали, і йому доводилося глядіти меншу сестру, тож посмажити картоплю, зробити салат чи спекти «шарлотку» з яблуками для батьків і сестри не складало для нього жодних проблем.

 – Я жалкую лише за одним: що не можу вранці встати на риболовлю і пробігтися босоніж по ранковій росі, як колись робив це малим. І ще певних незручностей додає те, що не можу дотягнутися до предметів, які знаходяться на висоті (хоча нещодавно самостійно зробив ремонт на  балконі), – ностальгує Андрій. – Нині для мене не існує жодних проблем для повноцінного життя в суспільстві. Я можу вільно подорожувати: в підтримку різних проєктів літав у Норвегію, Великобританію. Певно, я фортовий по життю, адже мене обирали для участі в різних закордонних заходах, хоча я й не знав англійської мови (я а це, між іншим, було основною умовою для поїздок) та ніколи не танцював.

– Одного дня до реабілітаційного центру «Гармонії» приїхали продюсери театралізованих танцювальних постановок, які шукали кандидатури для інтернаціонального колективу. Дівчата з «Гармонії» запропонували й мені прийняти участь у кастингу, втім я спочатку відмовився. Займаючись все життя спортом, вважав себе просто не придатним для танців. Яке ж було моє здивування, коли з семи достойних кандидатів обрали лише одного мене. Чимось моя скромна персона їм таки приглянулася. У підсумку з України відібрали шість людей (найбільше), а решту танцюристів віднайшли в Грузії, Вірменії та Азербайджані.

Згодом всіх обраних зібрали в Києві, де цілий місяць майбутня трупа інтенсивно навчалася хореографічним постановкам та театральній майстерності.  Ретельно підготувавшись, ми вирушили у світове турне. Танцівникам за кордоном забезпечили безкоштовне харчування, проживання та навіть видавали добові на поточні витрати.

Андрій Щербацький має декілька освіт: автомеханіка, пожежника, оператора комп’ютерного набору та юриста. Останніх п’ять років він працював диспетчером в службі перевезення «Гармонії», нині ж перекваліфікувався на інструктора з соціальної адаптації. Він може з легкістю зробити ремонт у квартирі (стяжку стін, покласти кахель), відмінно грає у настільний теніс та є трикратним чемпіоном України зі спортивної риболовлі. Андрій не лише бере участь у змаганнях, а й організовує їх на професійному рівні.  Й досі для хлопця найкращий релакс: побути на самоті з вудочкою у руках.

Повернімося до особистого життя нашого героя. Свою обраницю Людмилу, яка теж на візку, він знав задовго до освідчення: пара зустрічалася сім років. Були й романтичні побачення, й прогулянки під зорями і чітке розуміння, що це твоя людина, і саме з нею хочеться прожити життя та разом зістаритися.

– Моя Люда дуже особлива дівчина, тож і пропозицію їй хотілося зробити нестандартно, – зізнається Андрій. – Того пам’ятного дня вона навіть не знала, що я знаходжуся в місті, бо напередодні я поїхав до столиці на репетиції нашого танцювального колективу. Знайомство з Іриною Борзовою допомогло мені отримати погодження на участь у концертній програмі, яку організатори запланували на день міста. Без підтримки пані Ірини нічого б цього не відбулося, тож я безмежно вдячний їй за співучасть.

Хлопець, готуючись до освідчення, повідомив родичам Людмили та своїм друзям, аби ті приїхали на свято, під приводом подивитися концерт. До ключового моменту Андрій ховався то за лаштунками, то за спинами поліціянтів, щоб передчасно не потрапити на очі нареченій. Конспірація вдалася, але ті дві години очікувань хлопець запам’ятає на все життя. Нерви здавали, хвилювання переповнювало, а хвилини очікування здавалися нескінченними. Втім, щасливий фінал і «так» від любої його серцю дівчини звели напругу нанівець.

Нині в їхній молодій родині все добре. Обов’язки по господарству діляться порівну: хто має вільний час, той і готує та прибирає. Єдине, чого не любить робити Андрій, то це мити посуд, жартує, що в раковині втопилася його чоловіча гідність.

Молодята мають одну спільну мрію: придбати автомобіль і вважають його наявність за необхідність, а не розкіш. Андрій впевнений, що це лише питання часу і паралельно здобуває новий фах дизайнера, аби швидше заробити на «необхідну мрію».

Вікторія МЕЛЬНИК �

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені