Подвиг рядового Чвалюка

Ця традиція започаткувалась в цій сім’ї ще 26 років тому, відразу по смерті глави великого роду Чвалюків з Піщанки Трохима Тихоновича. Його діти, а їх в сім’ї шість: Ніна, Василь, Тетяна, Дмитро, Галина, іще був живий старший син Микола, і їхні онуки вирішили, щоб кожної весни після Пасхи, на поминальний день, збиратися у батьківській хаті по вулиці Толстого в Піщанці. Бо цей день був для їхнього батька – фронтовика, який пройшов всю війну з початку до закінчення – найбільшим святом. Він пройшов на війні крізь вогонь і воду, вижив усім смертям на зло й повернувся до рідної хати в Піщанці, де його чекала рідна мати.

Ця картина і справді вражаюча, в цей поминальний день біля покійного фронтовикового Чвалюкового обійстя цілий автопарк збирається. По номерах легковиків можна визначити, де заякорилися діти, внуки, правнуки Трохима Тихоновича і Ольги Костянтинівни. Київ, Вінниця, Бершадь, Одеса, Пітер, Тюмень, Піщанка. Звісно, що найперше вони всі гуртом йдуть на кладовище, до впорядкованих могил батька, матері, родичів, які відійшли в потойбічний світ. А потім йдуть до рідної батьківської хати, накривають столи на подвір’ї під виноградом, де звучать тости за здоров’я і за упокій тих, хто помер, та спогади, спогади…

Скільки живу й спілкуюся з ветеранами війни, ніколи не писав про Трохима Чвалюка і все тільки тому, що він не хотів слави. Завжди мені говорив: «Та ти пиши краще про інших». Тому й не вникав я в його фронтове життя. А він жив і працював багато років на одній і тій же вулиці, що я з сім’єю мешкаю. Він не тільки мій сусід був, а й родич. І ось, коли він помер, 26 років тому, після важкої хвороби, я вирішив про нього, відважного червоноармійця, кавалера двох орденів Червоної Зірки, Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, Слави ІІІ ступеня, медалі «За бойові заслуги», а також чотирнадцяти медалей розповісти читачам «Вінниччини», як формувався вольовий характер Трохима Чвалюка, який зміг перемогти жорстоку війну над німецько-фашистськими загарбниками і вийти з неї переможцем.

Народився він 5 травня 1923 року в селищі Піщанка в багатодітній бідній селянській родині, де було четверо дітей. Довелося йому пережити з родиною важкий, голодний 1933 рік.

– Страшенно хотілося їсти, а ще більше спати, – не раз говорив мені, коли був живий. Одного разу син запитав матір про школу, і вона сумно мовила:

– Школа тобі, Трохиме, хліба не дасть.

І все-таки він в тому голодному році ходив до школи, навіть закінчив чотири класи, може вчився би далі, але стався з ним такий випадок. На великій перерві його однолітки побачили на підвіконні в директора школи в пачці халву, і похапцем всі почали її ламати і їсти, а Трохим, що надійшов після всього, тільки визбирав крихти халви. І тут його одного побачив директор. Саме за халву в той голодний рік, Трохима виключили з школи. Хоч як він плакав, доводив свою непричетність, але той і слухати не хотів. І пішов тоді Трохим пасти худобу в колгосп, де давали кусень хліба і миску баланди. А в 1939 році навіть заробив трохи пшениці за свій труд. Це була велика підмога для сім’ї.

22 червня 1941 року Трохим Чвалюк зустрів біля худоби в полі. І вже 5 липня разом з іншими сільськими хлопцями проводжала його мати Марфина з меншим братом Василем, сестрами Олею та Пелагією біля військкомату в Піщанці. Людей було дуже багато, зі всього району призвали і відправляли хлопців 1923 року народження в тил – це був резерв радянської армії.

– Трохиме, синочку! Візьми оцей хрестик, що я тобі даю і заховай його в кишені, завжди щоб він був з тобою. Це твій буде святий оберіг, ангел-хранитель. Бережи його завжди, – благала мати, коли його проводжали за село.

Десь під Первомайськом Миколаївської області налетіла ворожа авіація. Хлопці, а їх було більше 200 чоловік, розбіглися по пшеничному полю. Німецькі штурмовики з 50-метрової висоти «прасували» цих обеззброєних юнаків, посипаючи їх авіабомбами та поливаючи свинцем з великокаліберних кулеметів. Коли все стихло, то підрахували, що залишилося лише 50 хлопців. Дехто повернувся назад додому, як і ті старші, що супроводжували їх, а він, Трохим Чвалюк, пішов далі, на схід. Коли прибули в село Поравне в Луганській області, то там йшли жнива. Довелося брати участь і йому з хлопцями у жнивах. Працювали і на оборонних об’єктах, бо фронт все ближче підходив. Копали протитанкові рови, робили загороджувальну систему. Зранку і до вечора всі трудилися, не розгиналися. На руках в багатьох були мозолі. А фронт наближався. Тому Трохима і всіх інших хлопців призвали в армію необстріляних і ненавчених. У багатьох великих і малих боях брав участь Трохим Чвалюк. Скільки ж за цей трагічний час на наших землях і Європи полягло й покалічено його побратимів по зброї! А Трохим Тихонович був контужений, два рази поранений. Але Бог дав йому життя, хоча не раз бачив смертельні поєдинки з ворогом. Біля нього вибухали бомби, артилерійські снаряди, протитанкові міни, свистіли над головою кулі ворожих кулеметів. Тож недаремно про таких, як Трохим Чвалюк, кажуть, що він у сорочці народився!

Про свою фронтову епопею не любив він розповідати. І все ж таки про одну із запеклих сутичок на території Білорусії згадав, як ще був живий, і я все занотував у свій записник.

Болотиста місцевість, ліси, що густо вкрили територію Білорусії, не давали змоги нашим військам просуватися вперед у літній період. Тому різали хвойні дерева і прокладали дорогу по болотах, де фашисти не чекали нашого нападу. Коли вийшли з болота, то вдарили по ворогові. Але німці, отямившись, пішли в психічну атаку. З-за пагорба, що за пів кілометра, виринула їхня піхота.

– Не стріляти, – пролунало солдатськими рядами владне командирське слово.

Підпустили ворога ближче. Німці наближалися, горланили пісень, не перестаючи стріляти з автоматів. І тоді вдарили наші кулемети, автомати. Як снопи падали на землю фашисти. Але десятка два з них майже добігли до окопів, і тоді в хід пішли гранати. Першу атаку відбили. Та вороги шаленіли, незважаючи на великі втрати, вперто наступали ще декілька разів. Нелегко було б стрілецькому полку полковника Ковальова, якби не «катюші», з недалекого тилу вони вдарили термітними снарядами, яскравими смолоскипами палали фашистські танки, а піхота кинулась панічно відступати, залишаючи вбитими та пораненими дві третини своїх вояків.

Запеклі бої зав’язалися тоді на всій території Білорусії. 43 танкова бригада відбивала атаки біля соснового лісу. Десь надвечір вороги почали обстрілювати передній край з мінометів. Довкола й біля окопів одна за одною вибухали міни. Якась з них вцілила у віковічну сосну. З неї посипались осколки і гілля, що накрили окоп. За допомогою побратимів Трохим Чвалюк виліз із «зеленого полону». Його було поранено у правий бік і контужено. Санітар допоміг йому вибратися з поля бою.

Одного разу командир батальйону викликав до себе групу розвідників, в якій був і Трохим Чвалюк, і сказав:

– Ми вам доручаємо дуже відповідальне завдання. Ваш успіх – тільки неочікуваність для ворога, але продумана. Ваш зв’язок з нами – очі і вуха танкової бригади, а для вас зв’язок з нами – єдина допомога. Але більше розраховуйте на себе.

Вночі група розвідників в кількості двадцяти солдатів відрізала шлях Вітебськ-Бешкеновичі для відступаючої дивізії СС «Адольф Гітлер». Швидко зайняли білоруське село Куков’ячено і відбили кілька жорстоких атак есесівців. У цьому бою рядовий Чвалюк знищив шість есесівських солдатів і був поранений.

Трохим Чвалюк воював відважно під час боїв у районах Росейней, Теураге, Витонен на території Литви. Так, з 6 по 24 жовтня 1944 року він перебував у групі розвідників, і тримав зв’язок з передовими танками 143 танкової бригади полковника Ковальова. Там він сам розвідав таємні підходи німецьких десантників, які проникли на невеличкий латвійський хутір. Про це повідомив розвідникам і автоматним вогнем ця ворожа група фашистів була знищена, де сам Чвалюк ліквідував трьох німецьких солдатів. За цей подвиг його було нагороджено орденом «Слави ІІІ ступеня».

Рядового Чвалюка на фронті всі поважали. Він був високий, кремезний, надзвичайно спокійний, мовчазний. Ніколи ні з ким не сперечався, незважаючи ні на що.

– Йому, що не доручиш, – зробить, – говорили про нього бійці. З першого дня війни багато пройшов фронтових доріг. А йому було тоді ще тільки 20 років. Багато горя бачив за час війни. Мужнім був, витриманим солдатом.

У медсанбаті йому видалили осколок, який засів між ребрами. Кілька місяців лікувався у госпіталі. А четвертого травня 1945 року разом з іншими фронтовиками знову вирушив на фронт, де й довідався, що фашистська Німеччина капітулювала.

Закінчилася війна. Поверталися солдати до рідних домівок. Трохим Чвалюк разом із своєю частиною ще буквально вибивали з лісів та боліт фашистів, що засіли там і не хотіли здаватися.

А золотої осені 47-го Трохим Чвалюк з бойовими нагородами повернувся додому, в рідну Піщанку. Його радо зустріла мати, брат і сестра. Місяць набирався сил після фронтових доріг, а потім пішов працювати на причіпний грейдер у райшляхвідділ, потім його призначили їздовим в міліцію. Така тоді була посада, бо транспорту не вистачало, і гужовий транспорт їздив куди потрібно.

І завжди він любив людям допомогти, чим тільки можна. Тому й залишилася про нього добра пам’ять у людей, як про хорошу, порядну людину. Односельці дивилися на його нагороди на День Перемоги, коли він одягав свій святковий піджак, і говорили: «Трохиме, ти справжній герой».

Його син Дмитро Трохимович навів у розмові зі мною сімейну статистику. Шість дітей є у великій родині Чвалюків, дванадцять онуків і двадцять два правнуки. І всі вони на поминальний день після Пасхи з’їжджаються до батьківської хати в Піщанці.

Володимир БРЕНДУЛЯК

На світлині: колишній фронтовик Трохим Чвалюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені