Подільська миска: прадавній декор і сакральний орнамент

Провідний майстер гончарного мистецтва Вікторія Ніколаєва вже кілька років працює над відтворенням старовинних зразків подільської кераміки. Усе розмаїття гончарних традицій різнобарвного Поділля іноді сконцентроване у цілком прозаїчних речах. Зокрема, у мисках. Як не дивно, старовинні вжиткові речі іноді розповідають про історію регіону не менше, ніж друковані джерела. Народні вподобання, історичні запозичення, культурні віянні, географічні особливості місцевості та навіть етнічний склад привносять штрихи та відтінки, складають пістряву картину неповторності. Гончарство багато років тому стало справою життя відомої мисткині. Вивчення, занурення у народні витоки традиційних ремесел спонукають Вікторію Володимирівну зберегти побачене та вивчене для нащадків. «Мені зараз у першу чергу цікаво відтворити все це і зберегти. Це величезний пласт культури, багатющий спадок», – пояснює нинішній етап творчості пані Ніколаєва. Оскільки гончарів, що отримали знання у спадок, можна перелічити по пальцях, за деякими зразками доводиться навідуватися до музеїв, звірятися з науковими монографіями, спілкуватися з однодумцями в Інтернеті. Ось така декоративна археологія. На цю тему ми і поспілкувались із майстринею в сьогоднішньому інтерв’ю.

– Вікторіє Володимирівно, над чим ви працюєте нині?

– Нещодавно я закінчила відписувати шаргородську колекцію. Знаєте, релігійність, яка панувала в цій місцевості, позначилась навіть на оздобленні вжиткових речей. Не забуваймо, що там багато століть співіснувало православ’я, католицизм та іудаїзм. Сакральність в орнаментах позначилась дуже сильно. Якщо брати усім відомі вироби бубнівської школи, то там тло чи не винятково руде, теракотове. А в Шаргородському районі миски всередині оздоблювались білим кольором. І вже на ньому йшли узори; є писанки, квіточки, які повторюють по колу, а є елементи центральні, які не мають ритмічного повторення. Кольорова гама цікава: самі контури малюнків чорні, переважають коричневі та зеленкуваті барви – це окис міді (майстри виготовляли його самостійно). Іноді у своїх роботах до цих технологій вдаюся і я. Нині ж займаюся барською керамікою.

– Колись там був дуже потужний гончарний осередок, до революції розвивалося навіть промислове виробництво, але потім цей напрямок занепав…

– Так, і це дуже прикро – наше завдання відродити, відновити, вивчити і виписати все втрачене, потроху цим займаються в районі. Але немає спадкових гончарів, які б несли місцеві традиції. А колись була ціла вулиця гончарів, і вони були далеко не любителями і не аматорами – їздили вчитися ремеслу професійно. У Косові з них багато вчилися, приміром, легендарний Павло Сомайлович. Саме він привніс у барську кераміку дуже цікавий напрямок – сюжетна миска, це таке запозичення звідти, і колористику певну привніс. Дуже багато мисок із сакральними знаками. І, звісно, – пташка на білому тлі, їхнє упізнаване, «фірмове». Хоча дехто плутає її з іншою школою, що бере початок зі Смотрича. І там ніби пташка на гілочці – але вона інша!

– Що вас зачіпає як художника, яка візуальна традиція? Що вам більше до вподоби серед усього розмаїття?

– Ви знаєте, в кожному осередку, де побувала, завжди бачила миску чи баньку, від якої перехоплювало подих! У бережанських мисках мене вражає контраст: чорне тло і білий малюнок, виглядає вишукано і сучасно. Хоча там елементи достатньо старовинні. Барська кераміка мене приваблює самобутністю.

– Я так розумію, у вашому домашньому побуті переважає посуд в етнічному стилі?

– Скажу більше: здебільшого він власного виробництв. Знаєте, коли захопилась цією справою, жила за тим принципом, що й більшість ремісників, тобто залишала собі вибраковану продукцію. Але з часом моя думка змінилась, і тепер навіть залишаю найкращі свої витвори! Попри автентичність вигляду, цей посуд має цілком сучасні характеристики, приміром, зовсім не боїться посудомийної машини. У його безпечності я впевнена на 100 відсотків, адже знаю, з яких матеріалів роблю, дуже прискіплива до якості сировини, вона в мене без жодних отруйних пластифікаторів, полива теж нейтральна – при контакті з їжею, нагріванні не виділяє токсичних речовин. Деякі поливи, що їх використовують при виробництві кераміки, можуть бути дуже красивими, але їх не можна використовувати для посуду . Стосовно безпечності та екологічного глиняного посуду можна читати лекції, але я не буду нікого переконувати, що це найліпший варіант для приготування та прийому їжі: я просто ним користуюсь. Естетичний бік справи, привабливість теж відіграють не останню роль для стану нашого здоров’я, для затишку в родині.

– Окрім власних виробів, маєте і колекцію старовинних мисок?

– Звичайно. Щось купую, щось дарують. Відтоді, як захопилась цією тематикою, знайомі та друзі часто обдаровують мене не тільки старими мисками, а й навіть черепками та уламками (знають, що я ласа до таких артефактів). Будь-який фрагмент з візерунком для мене є цінним. Для когось це потріскані, щерблені тарілки, а для мене – цінні раритети, зв’язок з минулим, подих давнини. Велику колекцію подарував мені Володимир Козюк. До речі, недовговічність керамічного посуду напряму пов’язана з температурою обпалу. Раніше на дровах не завжди вдавалось досягнути необхідної високої температури, щоб кераміка взяла свій гарт. У сучасній електричній печі, якою я користуюсь, вже вдається досягнути цілком промислових градусів – вона розпалюється до 1200оС.

– Напевне, не раз і не два вам доводилось спростовувати поширену думку, що гончарство – зовсім не жіноча справа…

– Так, певна дискримінація (як не прикро і не дивно!) присутня. Але такі закиди я пояснюю творчими ревнощами. Звісно, хтось починає аргументувати, що історично гончарами були переважно чоловіки. Погоджуюся в тому моменті, що вони здавна брали на себе важку, фізичну частину праці. Видобути глину, впоратися з механічним гончарним колом – справа не з легких! Але щодо декорування, розпису – не було ніколи гендерних упереджень! Там, де краса, – там завжди поруч жінка! До всього, технічні досягнення, те саме гончарне коло з електричним приводом у рази полегшують фізичний бік праці, і тепер не треба ніякого надзвичайного фізичного потенціалу, щоб займатися цією справою. Та й у давні часи, до речі, гончарство ніколи не було справою одноосібників. Завжди кооперувалися кілька майстрів, кілька людей – у когось обладнували піч, хтось відповідав за сировину, інші – за продаж, здібні до малювання, естетично обдаровані займались декоруванням. Жінки завжди займались декором, оздобленням, художньою стороною справи.

– Ви зможете вирізнити подільську кераміку, орнаменталістику з-поміж інших українських напрямків, і чим наша візуальна традиція цікава та особлива в загальноукраїнському контексті?

– Однозначно вирізню вироби наших майстрів, із нашої місцевості. Нам є, чим пишатися, тому що маємо багатющу традицію гончарного мистецтва, і не те, що власний почерк, а кілька потужних, автентичних осередків із самобутніми розписами. Маємо різноманітність в одному просторі. Напевне, різноманіття, зумовлене гармонійним сусідством різних культур, сильно нас вирізняє. І знаєте, цікаво спостерігати, як прадавнє, ще трипільське, з часом починає переплітатися з більш сучасними культурними явищами – релігійною тематикою зокрема. Причому ця релігійність, сакральність набуває народного прочитання в доброму сенсі. Виходить такий собі філософський наїв. Він теплий, щирий, дарує тепло. Водночас різні осередки за багато століть не втратили власного почерку. І своєю автентичністю вони просто безцінні.

Юлія РАЗАНОВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені