«Щоб минуле не стало між нами…»

Фотографія швидко згоріла. Олена почала виймати з раковини пухкий попіл, аби покласти його у сміттєве відро. Але в цей момент рипнули вхідні двері, гойднулася фіранка на вікні, раптовий протяг підхопив легкі чорні клапті, наче пух тополі, й розсипав їх по підлозі. Увійшла мама. Зрозуміла, зітхнула. «Дивись, не спали хату, – каже. – І серце собі не спали. Забудь».

У них із Віталієм було лише одне спільне фото на папері. Решта в телефоні, звідки Олена їх усі вже повидаляла. Знімки з концерту, на якому вперше зустрілися. Селфі з першого побачення, коли гуляли над Бугом. Поїздка в Софіївку, день народження, день Валентина, гості, квіти, знайомство з батьками… Усе це з натисканням кнопки летіло в небуття. У забуття. Олена вирішила, що досить уже ридати – Віталія просто потрібно якнайшвидше забути. І якось жити далі.

«Що він зробив, доню? Як він тебе образив? Зрадив? Сказав щось погане? Може, вдарив тебе?», – допитувалась мама. – «Здається, ще гірше. Він мені не повірив»…

* * *

Віталій був одружений недовго. Новоспечена дружина-красуня любила нічні клуби, шампанське і кольорові коктейлі. Іноді ходила на гулянки з чоловіком, а частіше з подругами. Бувало, що затримувалась майже до ранку і лишалась у подружок ночувати. Ну, бо «телефон розрядився, таксі викликати не могла»… Але одного разу якась «добра людина» надіслала Віталію фото, на якому його кохана обіймається з іншим. Та ще й так «по-дружньому» обіймається, що після побаченого Віталій обрав єдиний можливий для себе вихід – розлучення.

Тоді він теж видаляв з телефона й ноутбука фото- та відеоспогади про колишнє кохання та подружнє життя, переживав, брав більше роботи, щоб відволіктися і забути.

* * *

За кілька років Віталій та Олена познайомились на концерті відомого гурту. Як це часто трапляється: зустрілись випадково, але здавалося, що навіки. Стояли поруч, підспівували разом, фотографували і фотографувалися. Розговорилися, сподобались одне одному, обмінялись номерами телефонів і домовилися, що на такі концерти тепер будуть ходити разом.

Коли люди щойно зустрілись і закохались, вони багато розмовляють, розпитують, ніби досліджують одне одного, відкривають для себе партнера і розкривають перед ним свою душу. У період такої закоханості важко балансувати між бажанням прикрасити себе, аби сподобатися, і необхідністю «розкрити карти» та попередити: «Май на увазі, що зі мною буде непросто, бо маю такі й такі риси, бо пережив таке і сяке…». Приблизно так було і в Олени з Віталієм. Тепер, із висоти років, видно, що він перед тим занадто обпікся і тому «дмухав на холодну воду». А її не попередив…

* * *

Олена нікуди не ходила сама. Власне, вона була «домашньою» дівчиною і не любила пізні вечірки. До того ж, було приємно, що коханий сумує за нею, часто телефонує, чекає її після роботи. Разом вони ходили іноді ввечері до кав’ярні, на виставку чи на концерт, разом ходили до магазинів, удвох їздили на відпочинок, разом іноді гостювали в його чи в її батьків. Винаймали разом квартиру і фактично жили одним життям на двох. Звісно, все це на тлі численних обіцянок на зразок «ніколи не покину», «ніхто інший не потрібен», «ніколи не зраджу» і «любитиму вічно», які вони щодня повторювали одне одному.

Віталій аж наче захворів, коли Олена поїхала в село провідати хвору тітку, а він у цей час мусив лишатись на роботі. «Це ж лише на два дні», – посміхалась кохана. Він переживав, телефонував щогодини, запитував, як вона там, що нового і коли приїде. Але наступного дня після обіду Оленчин телефон перестав відповідати…

* * *

Коли на третій день Олена приїхала до міста і передзвонила з вокзалу, не відповідав уже Віталій. І його речей у квартирі вже не було. Вона писала йому в соцмережі, що тітку раптово поклали до лікарні, що треба було лишитися ще на один день, посидіти коло хворої, побігати по аптеках. А телефон… Так, він розрядився. А зарядний пристрій? Загубився десь у тітки в селі. На вокзалі купила новий. «Пробач, коханий, так вийшло. Так буває…».

Віталій кілька днів не відписував. А потім написав їй довгого листа про зраду своєї колишньої дружини, також про те, що йому «щастить на таких» і що «всі жінки однакові». Що повинна була відписати Олена? Хіба що: «Як знаєш, Віталику. Але ж я не винна, що твоя… (як її там?) щось колись зробила».

Так у закоханих іноді буває: він на неї образився, а вона образилась за те, що він образився. Він їй не вірив, а вона не могла повірити, що він може не вірити їй. Тепер Олена не брала слухавку і палила фотографію, а Віталій горів від ревнощів. Власне, від горя.

* * *

Він довго мовчав. Про щось думав, кудись їздив. А коли нарешті зрозумів, що не може жити без Олени, то не відповідала вже вона – ні на дзвінки, ні на електронні листи. Як у тій казці, де Журавель до Чаплі сватався: він приходить – вона відмовляє, вона приходить – ображено відмовляє він…

«Для Оленки стало страшним ударом, що ти запідозрив її у зраді», – сказала мама дівчини, відмовившись розповісти, де тепер живе її донька.

Віталій вирішив, що треба якось достукатися до Олени, якось вибачитися і спробувати її повернути. Але як? Вона, певно, заблокувала його номер телефону. Вона не те що не відписує, а навіть не читає його повідомлень, це видно в мережі… Лишався єдиний спосіб – концерт.

* * *

– Мені дуже треба потрапити на прийом до вашого керівника, – пролунав у слухавці схвильований чоловічий голос.

– Я його помічник. Спочатку розкажіть мені суть питання, а потім побачимо, як ми зможемо вам допомогти. Вам потрібна матеріальна допомога?

– Ні, моральна, – відповів Віталій. – Це дуже особисте питання. Не знаю, чи зручно телефоном…

– Я вас уважно слухаю.

– Справа в тому, що моя дівчина… Я її втратив. Я повинен їй сказати… Коротше, я прочитав, що ви плануєте концерт у нашому місті. Вона дуже любить цей гурт. І мені треба лише хвилину, щоб сказати їй зі сцени… Вибачитися і сказати, що я її дуже люблю. Навіть якщо вона не прийде, то потім все одно побачить відео в Інтернеті… Це дуже важливо!

– А, розумію. Як вас звуть? Підійдете до мене перед початком. Думаю, для такої справи ми знайдемо хвилинку, і музиканти не будуть проти.

* * *

Віталій довго думав, що їй сказати і як сказати. Навіть писав на листочку чернетку своєї промови: «Оленко, я дуже помилявся. Я дозволив моєму минулому стати поміж нами. Пробач мені за мій сумнів. Тепер я знаю, що ти зовсім інша. Ти єдина така на цілому світі…». Також він вирішив сказати зі сцени, що їздив до тітки, що знайшов там зарядку до телефона, що хоче тепер повернути цю зарядку Олені. І що Олену мріє повернути, бо кохає і жити не може без неї…

Він хвилювався, голос тремтів. Але сказав усе так, як запланував. Публіка аплодувала і навіть заспівала хором: «Оленко, пробач». Проте Олени в залі не було. Що ж, лишалась надія, що вона, де б не була, подивиться запис концерту…

* * *

– А я б не тікав, не мовчав би, не палив би фотографій, – сказав Манфред, беручи Олену за руку. – Знаєш, я ріс без батька, і в мене в дитинстві не було моделі подружніх стосунків. Тому після коледжу я рік ходив до психолога. Бо треба навчитись розмовляти, навчитись розуміти. Треба вміти довіряти.

– Давай послухаємо музику, – каже Олена. – У моєму рідному місті недавно був концерт дуже цікавого гурту. Я знайшла відеозапис. До речі, з цими піснями в мене дещо пов’язано… Але це вже в минулому.

– Сподіваюся, твоє минуле не стане поміж нами? – посміхнувся Манфред.

Юрій СЕГЕДА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені