Як союзники зустрічались у Вінниці

Договір між УНР та Польщею про спільне протистояння більшовицькій навалі було підписано у квітні 1920 р. у Варшаві. А менш ніж за місяць Петлюра вітав Пілсудського у Вінниці.

Завдяки тій угоді очільник Української Народної Республіки Симон Петлюра сподівався зберегти незалежну Україну хоча б у тих межах, у яких дозволяли тодішні обставини. Питанням життя чи смерті для УНР було здобуття підтримки держав Антанти і об’єднання зусиль із Польщею для боротьби проти головної загрози – більшовицької Росії. Але заради цього довелось обирати «менше зло» і йти на великі поступки.

Здіслав Грохольський з дружиною та донькою

За Варшавською угодою, яку називали союзом між Петлюрою і Пілсудським, УНР мусила визнати кордон із Польщею по річці Збруч та відмовитися (певно, була надія, що тимчасово) від значних етнічних українських територій – Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини. Такий крок уряду Симона Петлюри негативно оцінювали і деякі його соратники, і значна частина українського населення згаданих земель.

Угода містила політичну та військову складові. Польща та Україна визнавали одна одну як незалежні держави, гарантували дотримання прав поляків в Україні та українців у Польщі, також домовилися спільно воювати проти більшовиків та інших ворогів і не укладати угод, які могли б нашкодити державі-партнеру.

«Тільки нечесний демагог може дозволити говорити собі про те, що «Петлюра продав» Галичину, Волинь і так далі. Петлюра, якщо говорити правду, несе на собі відповідальність за історичні «гріхи» і недоліки української неорганізованості, малокультурності і несприятливих обставин в житті української нації… Шлях до української державності лежить через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність утвердиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, лише тоді можна думати реально про об’єднання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика – це мрії, нереальні комбінації, які приведуть до того, що ніякої України не буде… Я переконаний, що вірність обраної мною лінії підтвердить історія». Так пояснював свої дії Симон Петлюра в еміграції у 1926 р., після того як УНР таки впала під натиском «ленінців», а західноукраїнські землі ще лишались у складі Польщі.

Але повернімось до весни 1920-го. Той міждержавний договір було підписано 21 квітня міністрами закордонних справ, а 16 травня відбулась особиста зустріч лідерів України та Польщі – у Вінниці, яка на той час була тимчасовою столицею УНР. Лише за 10 днів до цього українсько-польські війська визволили Київ, вийшли на лінію Біла Церква – Тараща – Сквира – Липовець – Немирів – Брацлав – Вапнярка – Яруга…

Нагородження юних любителів історії

Спогад про ту вікопомну зустріч залишив очевидець – тодішній відомий вінничанин, громадський і політичний діяч Здзіслав Грохольський, власник П’ятничанського маєтку. Якщо все буде гаразд і відступить пандемія, то повне видання його спогадів у перекладі на українську буде презентоване у Вінниці восени за участі авторового онука Генрика Грохольського. Наразі ж фрагменти тексту опублікувала у «Фейсбуку» спільнота «Центр історії Вінниці».

«…Тоді прийшла новина, що 16 травня о 9 годині ранку Глава держави (Юзеф Пілсудський) приїде поїздом з Києва до Вінниці. Для обговорення деталей урочистого прийому Петлюра запросив мене на конференцію і відразу ж на її початку звернувся до мене за дозволом взяти з п’ятничанського Чорного лісу матеріали на тріумфальну арку, яку українці мали намір побудувати. У такий важливий момент не хотілося згадувати, що відповідно до українського універсалу і маєток, і ліси, як усуспільнені, мені вже не належали. Звичайно, я «дозволив», давши розпорядження одночасно привезти також матеріали на польську тріумфальну арку.

…Не встиг я обрати місце для обох арок, як до мене звернулися зі скромним проханням, щоб я не встановлював польську арку біля православного собору, бо польське населення може скористатися з урочистого моменту і з присутності польських військ, щоб відібрати свій домініканський костьол, в якому міститься православний собор. Я розумів, що свого Главу держави поляки повинні вітати першими, а українців влаштує, якщо зустрінуть його в самому центрі міста. І я вирішив: польська арка стоятиме на острові, ніби ще в передмісті, а українська – у парадній частині самого міста, між покапуцинським кляштором і ратушею. Це моє рішення було охоче прийнято.

Одразу після привітання українською стороною Глава держави відвідає покапуцинський парафіяльний костьол, а вже потім буде прийнятий в ратуші на офіційній церемонії, що включатиме всі національності. Крім того, було вирішено, що Головний Отаман Української Народної Республіки разом зі мною, польським комісаром Землі Подільської, поїдуть разом на машині на вокзал, де на пероні будуть шикуватися дві почесні роти – польська і українська – а також два оркестри для виконання обох національних гімнів.

…День 16-го травня 1920 року – для Вінниці та Поділля історичний день – був хмарним і дощовим. На пероні поряд зі мною справді стояв Головний Отаман УНР, але коли на вокзал прибував заповнений польським військом потяг Юзефа Пілсудського і його красива, сильна постать в дверях вагона-салону, стоячи і салютуючи, зближалася до нас при звуках гімну «Єшче Польска нє згінела», то я сам з найглибшим почуттям радісного хвилювання, з почуттям сповненої після поневіряння надії на звільнення і вже безперечне возз’єднання з Польщею, від імені всіх кресових поляків і від свого власного імені вітав Главу найяснішої Речі Посполитої. Цим почуттям я міг дати вже неподільний і прямий вираз, проте тільки під тріумфальною аркою у шанців колишнього польського замку, на острові на Бузі серед незліченного тлуму польського народу.

Я прибув туди першим, обганяючи на своїй машині машину, якою їхали Глава держави і Петлюра. З машини вийшов, на кілька кроків перед аркою, Юзеф Пілсудський і підійшов до мене, а коли, на мій знак, стихли громові звідусіль вівати, він вислухав мою промову і в мовчазній подяці сердечно потиснув мою руку. Проїхавши потім разом з Петлюрою під тріумфальною аркою під чергові, прямо-таки ураганні схвальні вигуки натовпу, він попрямував туди, де на нього чекали – але вже в другій черзі – українські овації. Від української тріумфальної арки Глава держави вирушив до парафіяльного костьолу і ввійшов до нього з невідступним Петлюрою – біля костельних дверей його зустрів ксьондз-канонік Левинський, пастор і декан, після чого він вислухав месу.

Вінниця-місто зустрічала його урочистою церемонією в Білому залі ратуші. Серед промов усіх етнічних груп мешканців Вінниці не могло бракувати польського голосу: заздалегідь підготовлену і узгоджену зі мною прекрасну промову виголосив пан Вацлав Гжибовський. Урочистості в ратуші завершилися спокійною і сильною промовою Глави держави. Я приготував для нього постій в розташованій на високому скелястому березі Бугу віллі доктора Новинського, і ми знову зустрілися на офіційному обіді, який він організував для Петлюри і його міністрів. Довгі столи були розставлені «в підкову», із зовнішнього боку якої середнє місце займав Глава держави, маючи навпроти себе отамана Петлюру. Ліворуч від Глави держави сидів український міністр внутрішніх справ Левицький, і я поруч з ним.

У якийсь момент під час обіду, відповідаючи на нарікання отамана Петлюри – з приводу різних перешкод і труднощів, – Глава держави, підвівшись, висловився досить різко, що війна не забава, що багнети ранять, але той, хто хоче досягти своєї мети, має бути готовим до будь-яких труднощів, і закінчив, випивши за здоров’я Отамана Петлюри, який, в свою чергу, підняв келих на честь Юзефа Пілсудського, союзника і захисника України…

Увечері я проводжав, разом з Петлюрою, на залізницю Главу держави і попрощався з ним в його вагоні-салоні. Він поїхав, здається, прямо до Варшави, де військові проголосили його першим маршалком Польщі як переможця з-під Києва…», – писав З. Грохольський.

На жаль, уже за місяць після цієї зустрічі стало зрозуміло, що більшовики перемагають. І Польщі згодом довелося домовлятися з Радянською Росією та визнавати УРСР…

* * *

Звісно, є різні погляди на ті події, але польсько-українську угоду 1920 р. більшість істориків у наших країнах трактують позитивно та вважають важливим спільним кроком у виборюванні незалежності обох держав. Нещодавно з нагоди 100-річчя підписання угоди між Юзефом Пілсудським та Симоном Петлюрою Генеральне консульство Республіки Польща у Вінниці та газета «Слово польське» у співпраці з відділом Інституту національної пам’яті Польщі (м. Жешув) та Центром історії Вінниці оголосили творчий конкурс для дітей та молоді під назвою «Sojusznicy 1920/Союзники 1920». Мета конкурсу – вшанування пам’яті та пошук цікавих і невідомих фактів про спільну боротьбу солдатів Української Народної Республіки та Війська Польського з більшовиками, також поширення інформації про значення та наслідки тієї угоди.

У конкурсі взяли участь понад 40 учасників з усієї України, які надсилали малюнки, розповіді про вояків, вірші, фото й описи пам’ятних місць, твори у формі листів до тогочасних керівників УНР та Польщі… Днями відбулось нагородження юних конкурсантів. Так, у категорії дошкільнят І місце виборола Марійка Губень із Новограда-Волинського з композицією «Україна і Польща: дружба заради майбутнього», ІІ місце посіла Аня Мозолюк із Кам’янця-Подільського, а ІІІ здобув маленький вінничанин Марек Войціцький із малюнком «Друзі».

Серед школярів І місце розділили Влад Жильніков з віршем «Trudne drogi» та Ірина Кирилова з розповіддю «Битинський Микола Оверкович», ІІ місце – Софія Марценюк з роботою «За нашу і вашу свободу» та Кирило Кучер з історичним нарисом, а III місце виборола робота вінничанки Лізи Мазур. Серед найстарших І місце посіли робота Наталії Манзуренко «Петлюра. Боротьба в еміграції» i проєкт поштової марки Юрія Козака; II місце – родинна історія Олега Овчарука на тлі подій 1920 р. («Вінниччина: Липовець, Оратів. Батьківщина наших героїв»); на III місці – презентація Сергія Ладана «Історична екскурсія Вінницею 1919-1920 рр. маршрутом вінницького трамваю».

Частина переможців змогла прибути до Вінниці, де призи їм вручив Генеральний консул Республіки Польща у Вінниці Дамян Цярцінський. Решта лауреатів отримали нагороди поштою.

Юрій СЕГЕДА

На фото: С. Петлюра та Ю.Пілсудський на вокзалі у Вінниці

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені