Північні «ворота»

Якщо в Махнівці Козятинського району повернути з вінницько-столичної автотраси в бік Хмельниччини шляхом Біла Церква – Кременець, то на границі із Житомирщиною крайнім селом праворуч у нашій області буде Тернівка. Такий собі один з «північних полюсів» Вінниччини, в якому з давніх часів полюбляють вислів «Бог високо, а цар далеко!».

Втім коли в’їжджаєш до Тернівки, впадає в око, що вона мало чим відрізняється від інших подільських поселень. Село як село. Але раптом ліворуч каскад садиб обривається й відкривається чудова панорама, від якої машинально натискуєш два педалі і хапаєшся за фотоапарат. Нижче зеленого килиму широкого й протяжного схилу виблискує на сонці срібна підкова великого ставу, який у селі здавна так і називають – Великий. Біля різнобарвних авто й наметів під вербами порядкують відпочивальники. Хтось ловить засмагу, а хтось – рибу.

– Звідкіля вони і чи не заважають вам? – привітавшись, запитую жінку, що саме напуває припнуте теля на випасі.

– Переважно з Бердичева, – каже Ольга Костюк. – Бо від нас до нього в рази ближче, ніж до Козятина. А поводяться вони по-різному. Хтось – дуже культурно, а хтось накидає целофану з недоїдками – тільки пильнуй, щоб худоба не проковтнула, бо біда може бути.

Депутатом районної ради з тернівчан обрана завідувачка фельдшерського пункту Тетяна Свіргун, яка родом із Житомирської області, але проживає тут уже тридцятий рік. Саме від неї дізнався, що за це село в роки другої світової війни полягла величезна кількість бійців. Звісно, українців і росіян найбільше, але, якщо судити за прізвищами, то багато й грузинів. Загиблих було стільки, що коли у повоєнні роки робили перепоховання із сіл до райцентрів, Тернівка отримала виняток. На сільському кладовищі – велика братська могила, відповідного розміру й монумент.

– А створив його світлої пам’яті мій сусід Платон Никифорович Мельничук, – розповідає співбесідниця. – Самоучка, але дуже талановитий скульптор і художник. На його рахунку – до десятка пам’ятників й по інших селах. А ще односельці мають у своїх домівках написані ним натюрморти й пейзажі. Зберігаються його твори і в обласному краєзнавчому музеї.

Звісно, бути в Тернівці й не відвідати той меморіал, я не міг. Беремо квіти і їдемо до братської могили.

– Поки в селі працювала школа, здебільшого учні й педагоги доглядали тут усе, – говорить Тетяна Володимирівна. – А нині, коли дітей возять навчатися до Юрівки, як бачите, біля пам’ятника не завжди належний стан.

Вириваючи бур’янини, вона радить звернутися до вчительки історії вже колишньої Тернівської школи Раїси Мельничук. Разом із своїми слідопитами їй вдалося встановити чимало імен полеглих бійців і командирів. Та й узагалі вона краще інших знає історію села, хоча із зникненням школи вже мешкає в Житомирі.

До Раїси Олексіївни додзвонився, і ось що вона розповіла:

– Фридрів, так здавна й аж до повоєнних років називалося тутешнє місто, а потім село, засновано 1680 року. Нині в ньому трохи більше чотирьохсот жителів, хоча за переписом 1897 року було 1086 православних і 514 римо-католиків. Ці цифри підтверджують розповіді старожилів про те, що поселення складалося з двох частин – української і польської. Друга з них називалася Домбалівкою. Під час розкопок знаходили багато цікавого, аж до римських монет. Ми з школярами досліджували походження назв урочищ Безодня, Казенний Яр та інших. Цікаво, що Полісся ніби й поруч, але і рідне, і навколишні села виглядають переважно степовими.

Під час голодомору тут пропало 817 чоловік – удвічі більше, ніж нині всього проживає. А в роки другої світової, за деякими даними, визволення села обійшлося ціною у 1780 (!) людських життів. Втім офіційна радянська статистика визнавала «лише» 266 полеглих визволителів, з яких відомими залишились близько сотні. Чому ж так багато невідомих? Раїса Олексіївна схиляється до думки тих дослідників, хто вважає: зібраних польовими військкоматами призовників з числа місцевих погнали під кулі навіть не зареєстрованими. Молоді люди були приреченими: вороги їм стріляли у груди, а чи стріляли у спини свої, ще належить встановити.

Та й про мудрість радянських командирів говорити не доводиться. З низинної Обухівки (де також щонайменше сотні похованих бійців) на підвищений Фридрів визволителі пішли «в лоб». Фашисти ж розмістили на крайніх дахах кулеметні гнізда, а патронів у них завжди вистачало. Підпустивши близько, викосили практично всіх. А тепер уявімо, що на пам’ятнику викарбували всіх загиблих. За українськими прізвищами не було б видно ні російських, ні кавказьких…

У селі народилась легенда, що його назвали Тернівкою на честь загиблого командира Тернова, але ніхто з приїжджих фронтовиків свого часу не підтверджував наявність такого прізвища серед офіцерів у підрозділах. Цілком можливо, назва просто «взята із стелі».

Залишаємо це святе місце і вирішили провідати Ніну Федорівну – вдову колишнього завгара місцевого колгоспу Олексія Раб’юка, про якого наша газета двічі розповідала на сторінці «Зцілитель». Чим він прославився? На відміну від більшості завжди заклопотаних сільських жителів, щоранку знаходив можливість ретельно чистити зуби. До того ж, очевидно, мав таку генетику в цьому відношенні, що і не втратив жодного з них упродовж 89 років життя, і вони в нього навіть ніколи не боліли.

А ще 24 січня 2004 року в спецвипуску нашої газети «Земля. Садиба. Господар» під заголовком «Пшениця на городі» йшлося про те, як Олексій Степанович та його односельці вирощували на присадибних ділянках цю культуру. Нині тим уже нікого не здивуєш, а шістнадцять з половиною років тому це виглядало новаторством. Ті пожовтілі газетки Ніна Раб’юк зберігає як дорогі реліквії і дала нам їх почитати.

І на завершення я запитав її, чи могло загинути під селом 1780 воїнів? Відповіла, як і личить колишньому секретарю сільради: судячи з розповідей старшого брата, який брав участь у похованнях, то могло, але оскільки сама вона всіх масштабів розгрому не бачила, то стверджувати не може. А ще додала, що на території колгоспу тоді захоронили чоловік шість німців. Отака історія.

Прошу коротко прокоментувати побачене й почуте в Тернівці сільського голову Василя Блащука.

– Наш ставок – громадського користування, керує ним спілка, – сказав він. – Але оскільки порядку там мало, а сміття багато, доведеться, очевидно, відправити його в оренду.

Село віддалене в наш час не може бути перспективним. Ще 2014 року в мене народилась донька – відтоді новонароджених не було. Тому радісних подій мало, доводиться думати, як хоча б сумні по-людськи зробити. Місцевий фермер Олександр Нечипорук відремонтував приміщення спорожнілої кілька років тому школи, де вже зручно робити поминальні обіди. Що ж стосується основного орендаря наших паїв – ТОВ «АТК», то воно нам допомагає насамперед з ремонтом шляхів як у селі, так і до нього. Отак і живемо.

          Микола КАВУН

          Фото автора

Козятинський район

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені