Патронат: шанс допомогти дітям у скруті

Патронат над дитиною – це тимчасовий догляд, виховання та реабілітація  дитини  в сім‘ї патронатного вихователя на період подолання дитиною, її батьками або іншими законними представниками складних життєвих обставин.

Метою патронату над дитиною є забезпечення захисту прав дитини, яка через складні життєві обставини тимчасово не може проживати разом з батьками/законними представниками, надання їй та її сім‘ї послуг, спрямованих на повернення у сім‘ю відповідно до найкращих інтересів дитини.

Патронатним вихователем може бути громадянин України, який має досвід виховання дитини, відповідні житлові умови для надання послуг з догляду, виховання та реабілітації  дитини у своєму помешканні.

За інформацією обласного центру соціальних служб для сім‘ї, дітей та молоді, потреба влаштування до патронату нині на Вінниччині значуща –  всього 270 дітей: 146 дітей у будинках дитини, 93 дитини в центрах реабілітації, 18 дітей у приватних закладах, 31 дитину відібрано через позбавлення батьківських прав. Але вдаватися до такої форми роботи з дітьми і ставати патронатними вихователями громадяни не поспішають, хоча держава виплачує вихователям зарплатню, а також виділяє  кошти на утримання кожної дитини. А й справді, як це бути «патронатними вихователями»? Про свій досвід нам розповіла родина, яка наважилась на такий крок.

Валентина Сергіївна та Олег Вікторович Прокопенки (імена змінені – авт.) мешкають в одному з сіл Хмільницького району.  У програмі  патронату над дітьми почали брати участь одними з перших в області. Їхня родина – шанована в селі, працьовита, заможна. Зайвих статків не мають, але стабільний заробіток, просторий будинок з усіма зручностями, гарна садиба та присадибне господарство, автомобіль, трактор  дозволяють мати і хліб, і до хліба.  Їм затісно у своєму благополуччі – ідею опікуватись обділеними долею дітьми виношували багато років. І от тепер, коли свої діти вилетіли з гнізда, міцно стали на ноги та живуть самостійно, подружжя втілило свою давню мрію.

– Маємо трьох рідних дітей – дві доньки та сина, вже всі позакінчували інститути та працюють, доньки створили власні сім‘ї, подарували нам четверо онуків. А нерозтраченої любові, потреби піклуватися про когось у нас з чоловіком залишилось ще багато! Та й енергії у моїх 49 років достатньо. Правда кажучи, про щось подібне я мріяла з молодих років. Навіть тоді, коли мала на руках вже  троє дітей і була з донечкою в лікарні, планувала всиновити дворічного хлопчика. Він, нещасний, покинутий та хворий, теж перебував на стаціонарному лікуванні. Тоді захотіла його всиновити, але не вийшло – не подолала бюрократичної тяганини. Ви не повірите – стільки років промайнуло, але я досі про це шкодую, що не змогла врятувати ту дитячу долю, – ділиться спогадами жінка. –  Попри клопоти, власні турботи завжди намагались чимось допомогти тим, кому   в житті важче, ніж нам, по мірі можливостей  займались благодійністю. Певний час планували створити дитячий будинок сімейного типу, але нам підказали інший варіант, і ми увійшли до програми патронування.

Але цьому передувала тривала підготовка – від перевірки житлових та матеріальних умов до тренінгів та навчань із психологами та педагогами. Комісія дійшла висновку, що в їхньому будинку можуть мешкати до 5-6 дітей. Але це мають буди діти однієї родини.

А початок патронату був для сім‘ї і бентежним, і хвилюючим, і навіть шокуючим. Тому що їм запропонували опікуватись певний час новонародженим малям!

– Уявіть, нам на руки дали крихітку віком один місяць і два тижні! Ми його бавили трохи більше трьох місяців, поки хлопчика не всиновили. З ним згадала і всі нічні неспання, і годування по годинах, і всі інші атрибути материнства з новонародженими, – веде розповідь далі наша співрозмовниця –  Але мені так хотілося зігріти цю крихітку справжньою материнською любов‘ю (від дитини відмовилась ще зовсім молода дівчина), так хотілося подарувати щастя знаходження серед люблячих людей, що труднощів не помічала. Я навіть купала малюка по кілька разів на день, бо йому подобалось, і він сміявся і радів, коли приймав водні процедури. Коли його всиновили  – ридала, не зупиняючись – так прикипіла душею. Хоча я знаю (ми працювали з психологами) – діти не повинні сприймати мене як матір,  я і чоловік тимчасово з ними, ми ніби «підстраховуємо» їхнє дитяче життя у непростий період, щоб вони не жили в казенних стінах. А з батьками усиновленого хлопчика передзвонюємось, їздили святкувати рік, і вони дякували та дивувались, що він такий спокійний та радісний.

До речі, «мамою» Валентину Сергіївну  діти не називають. Це не дозволяється, адже згодом вони або повертаються у свою родину, що «стала на шлях виправлення», або потрапляють у нові сім‘ї під опіку чи усиновлення. І треба мати твердість, щоб сказати «ні, я не ваша мама». Приміром, дуже просилися називати її мамою братики 7 і 8 років, що перебували під патронатом після малюка. Хлопчики жили з  Валентиною та її Олегом півроку, поки рідний дідусь не створив належні умови для життя та розвитку онуків. А їхня рідна мама опинилась у тюрмі. Говорити про таке малим дітям жорстоко, от і доводилось акуратно розповідати, що рідна матуся поїхала заробляти гроші, що в неї складний період, але її слід любити і поважати, бо вона в них одна. Сьогодні сім‘я Прокопенків у курсі справи, як живуть, ростуть на вчаться хлопчики – з дідусем на постійному зв‘язку, та й у гості навідуються часто не з порожніми руками.

А сьогодні під їхнім патронатом перебувають троє дітей: восьми, десяти та дванадцяти років, двоє хлопчиків та дівчинка. Їх буде забирати тато, розлучений з матір‘ю (яка вже відмовилась від кровиночок). До  того діти жили у батьків матері – непросто жили, у скруті та насильстві. Ці дитячі серця довелось відігрівати особливо довго.

– Я переконана, що теплом, ласкою, турботою можна вплинути навіть на найскладніших підлітків. Це не діти винні, що вони педагогічно запущені, грубі, йоршисті, дикуваті – провина цілком на дорослих. Перший місяць було особливо складно, але ми готові до такого. Попервах ховали печиво та булочки під подушками – довго переконувала, що їжа у вільному доступі, їх ніхто не обмежить у цьому.  Бувають у нас і моменти непослуху, і проступків – як у всіх звичайних сім‘ях. Приміром, один з «експериментаторів» з інтересу підпалив скирту. Тоді маємо довгі бесіди, вислуховуємо, аргументуємо, пояснюємо. Разом з тим, ми не створюємо тепличних умов – діти нам допомагають по господарству, мають свої обов‘язки, виділяють час на уроки, читання, захоплення. Є в них час і на комп‘ютері погратися, і мультик подивитися, і на велосипеді поганяти. Знову-таки, не всі  з них мали доступ до таких маленьких дитячих радощів. Декому саме в нас вперше справили день народження із тортом та подарунками. Та й елементарному спочатку доводиться вчити, але всі дітки молодці, стараються і тішать нас і талантами, і успіхами – дівчинка чудово вправляється з бісером. А хлопців не відженеш, коли чоловік ремонтує трактор чи автомобіль – допомагають щосили, тільки потім від мазуту не відмиєш. Словом, діти – як діти! Знайшли вони спільну мову і з моїми онуками, коли ті в нас гостювали,  – підсумовує Валентина Сергіївна.

Єдиним каменем спотикання цієї програми, на думку нашої героїні, є те, що діти можуть перебувати в родині не більше півроку, а за цей час ти так до них прикипаєш, так зріднюєшся, що розставання дається болісно. Хоча зв‘язків ніхто не перериває, і на допомогу до своїх підопічних вони готові кинутись стрімголов. Щоб вберегти дитячу душу, підтримати у важку хвилину, вивести за руку у вир дорослого життя.

Юлія РАЗАНОВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені