Славному прадіду – вдячний нащадок…

У Підлісному Ялтушкові встановили пам’ятний знак Лаврентію Білику

До минулого року це був замулений сивою давниною пласт історії старовинного села. Розчистити його джерела взявся 77-річний Микола Білик, житель міста Бар. Про себе він каже: «Мені, нащадку Біликів з Підлісного Ялтушкова, з висоти прожитих літ є нині про що розповісти, дослідивши древо свого родоводу…

Народився я в окупованому фашистами селі. Зазнав тяжкого післявоєнного дитинства, пережив голод, чув про репресії посіпак Сталіна над моїми родичами. Закінчив школу, вивчився на агронома і все своє трудове життя присвятив сільському господарству…»..

Пошукова робота Миколи Семеновича Білика тривала два роки. Ось що йому вдалося дізнатися про свій великий рід – від прапрадіда Никифора і прапрабаби Ольги.

Жили Білики в центрі села, були кріпаками, мали п’ятеро дітей: Василя, Лаврентія, Степана, Петра і дочку Ірину. Троє хлопців виросли, а двоє малюків померли в дитинстві.

Найстарший Василь служив на Чорному морі, одружився в Англії, став там великим багатієм із чималим капіталом. Після смерті все своє майно і кошти заповів «на Україну, в село Підлісний Ялтушків, нащадкам роду, хто залишився з Біликів». Степан, відслуживши армію, повернувся в село, працював на землі, вів своє господарство.

Лаврентій народився 1839 року, пізнав кріпаччину і тяжку працю на пана, був малограмотним, зате мав сажень у плечах і високий зріст. У двадцять п’ять літ забрали хлопця в царську армію, в якій вірою і правдою прослужив п’ятнадцять років. Займав чин фельдфебеля роти і проявив себе сміливим та мужнім воїном.

За сумлінну службу і героїзм був нагороджений двома срібними – першого, другого ступенів, золотим – третього ступеня Георгіївськими хрестами.

А завершальна героїчна сторінка солдатського життя подолянина припала на російсько-турецьку війну 1877-1878 років, яка в тодішньому суспільстві сприймалася як звільнення болгар і всіх балканських християн від османського ярма. За підрахунками істориків втрати з обох боків склали більше 250 тисяч чоловік. А Лаврентій Білик пройшов крізь пекло війни, був дев’ять разів поранений, став героєм і живим повернувся додому.

Відомо, що 9 травня 1877 р. царські війська перейшли через Румунію і розташувались на березі Дунаю. Стрімким наступом бійці генерал-лейтенанта Гурка, в рядах яких воював Лаврентій Білик, взяли місто Тирново. Йшли виснажливі бої з регулярною 40-тисячною армією Сулейман-паші, особливо за Шипківський перевал. Історики стверджують, що там було справжнє пекло. Російська армія здавала позиції, тоді імператор Олександр ІІ, який особисто знав фельдфебеля Лаврентія Білика, дав команду генералу послати на штурм Шипки саме його. Взявши із собою добровольців, солдати на конях спустилися в тил турецького війська з гір Балкан і розбили зненацька противника…

За бої на Балканах Лаврентій Білик отримав 4-й золотий Георгіївський хрест і золоту медаль Суворова, а уряд Болгарії відзначив героя вищою своєю нагородою і зарахував почесним громадянином країни та міста Шипка.

Вищої нагороди для солдата тоді не було. При звільненні зі служби цар нагородив повного Георгіївського кавалера Лаврентія Білика іменним золотим годинником і правом носити генеральську форму без розпізнавальних знаків.

Повернувся вчорашній солдат у рідне село, заробивши шість золотих рублів пенсії з царської казни. Частину цих грошей Лаврентій жертвував на сільський храм, у якому було відведено йому почесне місце покровителя. Під час служби Божої він стояв там на червоній подушечці. Ця церква діє і до сьогодні.

Лаврентій оженився на Марфі Божко. Вони мали 10 десятин землі і сильне господарство. Народили дванадцятеро дітей, з яких вижили тільки Манька, Олексій, Олександр, Юзина, Дунька, Михайло, Фаїна, Василь. Останній – 1905 року народження.

У південно-західній частині Підлісного Ялтушкова була садиба і земля поміщиків Собанських. Коли пан помер, вдова пустила добро в розпродаж, крім лісу, саду і маєтку. На сходці села люди вирішили залишити ліс неподільним для громадського користування і назвали його “Людський ліс”. А щодо саду, то громада постановила не ділити по кілька дерев і віддала його багатодітному герою-солдату Білику. У свою чергу пані подарувала йому ще й свій маєток разом з майном…

Діти Лаврентія та Марфи створили власні сім’ї. На їхню долю випало багато випробувань – революція, громадянська війна, колективізація… На догоду вищій владі місцеві активісти розпочинали всі репресивні заходи з Біликів. Тоді було розкуркулено двох дідів Миколи Білика, розстріляно двох синів прадіда, а двох інших – вислали із села, як ворогів народу…

– Дожив мій прадід і до революції сімнадцятого року, – продовжує Микола Семенович. – Відтоді дійшла до нас така історія. Коли війська Примакова вступили в село, він хворий лежав на печі. До них у хату зайшов вояк і почав копирсатися в скрині. Раптом побачив генеральський мундир. Зрадів, мабуть, що знайшов гарну одежину. Дід, тим часом, знайшов у собі сили сповзти з печі, взяти сокиру і замахнутися… Саме в цю мить у дверях з’явився офіцер. Побачивши незвичну картину, суворо запитав: «Що тут коїться?!». Мародер почав хвалитися своєю “здобиччю”, а офіцер узяв до рук мундир, з якого блиснули золотом Георгіївські хрести…

– За що дали? – кинув погляд в бік старого.

– Турків бив! – почув у відповідь.

– Ану, стань перед старим солдатом на коліна, – крикнув офіцер на вояка. – І проси прощення!

Солдат опустився на коліна, а офіцер обняв діда й розцілував…

Будучи вже тяжко хворим, Лаврентій Никифорович скликав всіх своїх дітей і наказав принести нагороди, які роздав синам і дочкам, сказавши: «Бережіть цю святиню і передавайте нащадкам…».

Мені не відомі точні дати народження і смерті прадіда, є тільки роки. До 180-річчя від дня його народження я вирішив власним коштом виготовити пам’ятний знак на його честь. У заростях старого цвинтаря не знайшов могили, а тому організував встановлення стели при вході на діюче сільське кладовище.

На мармуровій плиті викарбувані портрет воїна-бороданя у форменному кашкеті і слова: «За мужність. Білик Лаврентій Никифорович 1839-1917. Повний кавалер орденів Георгіївського хреста, золотого ордена Суворова, вищого ордена Болгарії…».

Отака була доля в першого героя Підлісного Ялтушкова.

Віктор Зеленюк

Барський район

На знімку: Микола Білик біля пам’ятного знака

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені