Бушанський рушничок

Подружжя вінничан Миколи та Галини Антонових вже понад десятиліття живуть на дві оселі. В холодну пору року їхнім прихистком стає квартира в обласному центрі, решту ж часу сім’я проводить у Буші Ямпільського району.

Про те, аби придбати дачу в селі, новостворене подружжя не задумувалося, однак до цього рішення їх делікатно підштовхувала Миколина мати, Олена Миколаївна, яка, будучи музейним працівником, часто навідувалася до Буші, досконала знала її буремне минуле та всім серцем прикипіла до цього місця. Поступово жінка змогла прищепити й синові з невісткою свою прихильність до багатого на історичну спадщину села.

– Місцеві люди нас одразу прийняли в громаду, допомагали і підтримували, чим могли. Тут народився наш син Нікіта, якому також до смаку припало сільське життя. Про те, щоб розпочати власний бізнес у сфері сільського зеленого туризму, ми тоді й гадки не йняли. Жили в своє задоволення і насолоджувалися спокійними, розміреними днями. А одного дня чоловік сказав мені, що «дозрів» до рішення працювати сам на себе. З того часу все й закрутилося, хоча проблем зі становленням було чимало. Я перукар за освітою, Микола – бухгалтер-фінансист, у сфері гостинності ми не мали жодного досвіду, але вирішили ризикнути, – розповідає вінницька бушанка Галина.

Аби привести куплену в селі хату до ладу, Антоновим довелося чимало попрацювати. Великих вкладень потребувала не лише сама хатина, а й запущене подвір’я. Зусилля та вкладена праця подружжя відродили занедбану хату та дали нове життя садибі «Рушничок». Фасад будівлі прикрасили орнаментом, схожим на українську вишивку, власне через це хатина й отримала свою оригінальну назву.

У садибі створили імпровізований музей, «начинили» її інтер’єрними фішками того часу, добудували простору літню кухню, провели водопостачання та обладнали технікою ванну кімнату – створили комунальний рай там, де його ніколи не було. Господиня Галина пропонує своїм гостям комплексні обіди, які готує особисто на кухні, проводить майстер-класи з виготовлення ляльки-мотанки та може організувати захопливі екскурсії спраглим до вражень туристам у Гайдамацький Яр, до Сарматського моря або до козацького кладовища.

Пан Микола, в свою чергу, зайнявся столярною справою, в хатині майже всі дерев’яні речі зроблені його руками. Іншим захопленням чоловіка віднедавна стало виготовлення сувенірної продукції з екологічно чистих матеріалів.

– При створенні садиби ми орієнтувалися не лише на зелений туризм, а й на історичне надбання славетної Буші, – зазначає пані Галина. – Колосальну підтримку з першого дня нашого приїзду і задумів щодо власної справи ми отримали від Надії та Олександра Пірняків, які стали головними популяризаторами та основоположниками зеленого туризму в селі.

 Був період, коли господиня бушанського «Рушничка» навіть працювала екскурсоводом в місцевому державно-культурному заповіднику (тут в нагоді стали знання, отримані від мами-свекрухи, яка майже чотири десятиліття свого професійного життя присвятила музейній справі). Однак цілком віддаватися та одночасно встигати у двох місцях виявилося для Галини досить стресово, і жінка вирішила зосередитися на тому, до чого більше тяжіла її душа.

Буша для туриста відкривається поступово. Якщо в складі екскурсійної групи або самому пройтися місцевими просторами, то можна на власні очі побачити чи не всю козацьку спадщину України. Біля витоків створення поселення лежить пів тисячолітня історія, пов’язана з обороною Бушанської фортеці, будівництвом підземних ходів, збереженням геологічної пам’ятки природи – урочища Гайдамацький Яр, який у своїх печерах та ущелинах давав прихисток місцевим під час вторгнення загарбників та гайдамакам, які робили звідти вилазки проти місцевої знаті та ворожих військ.

Якщо вдаватися до історичних літописів, то вони заведуть нас у XIII ст., де на місці Антопіля, який зруйнували татари, утворилося поселення, що отримало назву Буша на честь однієї з дівчат – Басі, яка вижила після набігу татарського ярма. В XVI ст. князь Замойський задумав звести тут фортифікаційну фортецю, яка отримала назву Бушанської. Замок мав прямокутну форму, а обрамляли його шість веж. Кожна вежа була з’єднана з іншою підземними ходами, тим самим утворюючи лабіринт. Якщо вірити легенді, в XVII ст. в ході наступу на замок поляків вдова одного з козаків – Мар’яна Залісна – підпалила порохові поклади, що призвело до повного знищення замку. Незайманою залишилася лише одна вежа, яку з роками перетворили на дзвіницю. Нині на верхівці вежі працює музей.

Навколо зруйнованого замку розкинувся так званий «козацький» цвинтар. На деяких хрестах ще видно імена, дати і навіть причини смерті, хоча й не козаків, бо поховання тут датуються не раніше початку XIX століття. Ймовірно, поховання на цій території проводилося в два етапи. Зацікавити туристів також можуть і незвичайної форми надгробні хрести (треф і мальтійські). Площа заповідника «Буша» в цілому складає близько 7 га.

Визначне місце села – скельний храм – музей під відкритим небом, який існує з дохристиянських часів. Саме тут зберігся барельєф із зображенням людини в молитві. Історики і археологи й досі сперечаються щодо суті зображення. Одні стверджують, що барельєф ілюструє жертвоприношення, а інші доводять, що камінь був виготовлений у той період, коли на території зароджувалося християнство.

Урочище Гайдамацький Яр став Меккою для язичницьких паломників та тих, хто практикує йогу. Він являє собою неосяжну долину площею понад 90 га. У минулому яр називали Великим лісом, адже тут вирощували дерева, які використовували в будівництві кораблів. Історики дослідили, що в яру довгий час перебувала так звана гайдамацька база, якою керував Гонта. Місцеві жителі переказують оповідки про те, що Гонта зі своїми соратниками між кам’яними брилами яру заховав золоті скарби, які, до речі, як не намагалися відшукати, але так і не знайшли.

У парку кам’яних скульптур, найбільшому в Європі, розміщені понад 150 робіт, присвячених символіці любові й вірності, козацтву і легендарним постатям в українській історії. Уже понад 30 років тут проводять фестиваль творчості і мистецтв, де збираються скульптори й каменотеси з усіх куточків України, щоб позмагатися у своїй майстерності.

Родина Антонових у Буші осіла певно назавжди. Хоч подружжя й не має тут рідні, але вони вже встигли глибоко пустити своє коріння і за досить короткий час стали своїми серед чужих.

Вікторія МЕЛЬНИК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені