Назви однакові, а долі різні

Журналісти «Вінниччини» продовжують розповіді про однойменні села.

Цього разу мова піде про населені пункти, які мають назву «Олександрівка». Таких в області маємо аж шість. Про перших три, які розташовані у Липовецькому, Вінницькому й Томашпільському районах, читайте прямо зараз. А в наступному номері ми розповімо про  Олександрівки зі Жмеринського, Тростянецького та Літинського районів.

А загалом по Україні маємо цілих 107 Олександрівок. І кожна з них – як людина: з власним «характером», минулим, сьогоденням та майбутнім…

Щоб краще всім жилось…

Назва села – Олександрівка, Томашпільський район

Населення – 534 людини

Загальна площа – 484,5 га

Рік заснування – 1700

Село розкинулось у низині на шести вулицях по обидва береги річки Русава. Гарна місцевість із зеленню садів і городів.

Соціальна структура – дошкільний заклад «Росинка», завідуюча Марія Іванівна Гаврилюк, ФАП, завідуючий Сергій Петрович Гаврилюк, бібліотека, завідуюча Анеля Павлівна Щітніцька, клуб, завідуюча Валентина Василівна Поліщук.

Перша згадка про Олександрівку датується 1700 роком, саме з того часу і починається офіційний літопис цього подільського села, розташованого на межі Шаргородського та Тульчинського районів. На околиці села знаходиться Олександрівський парк, колишньої власниці села графині Бенет. Цей парк – пам’ятка паркового мистецтва місцевого значення з рекреаційною зоною.

Видатний український композитор Кирило Стеценко

У цьому селі з 1911 року і впродовж шести років жив і працював біля свого батька-священника отця Григорія видатний український композитор Кирило Стеценко, творчість якого відома не тільки в Україні, а й за її межами. Майже все своє життя Кирило Стеценко викладав музику і співи в школах, гімназіях та учительських семінаріях. Він глибоко усвідомлював високу місію музики в етнічному вихованні підростаючого покоління. У нього навчалося багато дітей із бідних селянських родин навколишніх сіл. У сільській бібліотеці створено кімнату-музей, присвячену творчості відомого земляка.

Місцеві мешканці досі з ностальгією згадують ті часи, коли тут, в Олександрівці, існував  колгосп із кількома відгалуженнями-бригадами у селах Благодатне та Забіляни. Не відставала й місцева соціальна сфера, адже мало яке село в той час могло похвалитись двома навчальними закладами – восьмирічкою та початковою школою, а в Олександрівці вони були. Також були три медпункти, три клуби, дві бібліотеки, два дитсадки, будинок культури, клуб, кіноустановка, пошта. Навіть була своя друкована багатотиражка.

Так тривало до 1991 року. Перехід на новий суспільно-економічний лад боляче позначився на економіці села та добробуті його мешканців. Зокрема, припинив існування місцевий колгосп, що спричинило масове безробіття людей.

Все це, разом узяте, призвело до того, що колись процвітаюче село із майже 1500 мешканцями потроху почало перетворюватись на депресивну територію.

Про те, наскільки все холоднокровно тут пройшло, тепер нагадують жалюгідні місця колишніх ферм і тієї культури села. В 1989 році в селі місцевий колгосп, де тоді був головою Леонід Тимофійович Печенюк, побудував добротну триповерхову школу зі всіма зручностями для дітей. Тоді за це Леоніда Печенюка навіть удостоїли високої відзнаки «Відмінник народної освіти України». Тепер немає тієї школи, бо її розформували, а 43 дитини щоранку двома шкільними автобусами возять на уроки в Томашпіль за 12 км. А щоб приміщення не пустувало, то сюди перебралася сільрада, клуб, дитсадок.

– Скажіть, як живеться жителям Олександрівки нині? Які проблеми доводиться розв’язувати вам як отаману сільської територіальної громади? Чи легко сьогодні бути лідером в селі?

– Нелегко, прямо кажу, бути сьогодні головою села. Задуми маю великі, тільки без фінансів їх важко втілити. Я вже третю каденцію на цій посаді. Нагальних питань дуже багато. За цей час повністю завершили освітлення всіх вулиць в Олександрівці і Благодатному. Всі вулиці висипані гранітним щебенем. І тепер іще виписали 450 тонн гравію, який почнемо днями завозити з кар’єру, що в Немирівському районі, і висипатимемо вулиці там, де з’явилися невеликі ями. Для того, щоб у негоду люди не були під дощем, то сільрада закупила і встановила дві автозупинки. Крім цього, придбали сім сміттєбаків для роздільного збирання сміття по вулицях. Зробили бетонну огорожу – 240 метрів – навколо кладовища в Олександрівці та встановили там дерев’яні ворота. Обгородили бетонними плитами також кладовище в селі Голово-Русава і також встановили ворота. Аналогічну роботу виконали і на кладовищі хутора Забіляни. Здійснили реконструкцію водопровідної мережі на двох кілометрах в селі.

– А як з постачанням води?

– У селі постійно є вода, яку подають три водокачки з водоканалу Томашпільської ОТГ.

– То чого ж тоді ви не увійшли в об’єднану Томашпільську громаду, яку вам свого часу пропонували? Чи не вважаєте ви, що це упущення в роботі як сільського голови?

– Я й сам не знаю, як так сталося, що тоді не об’єдналися, але після виборів увійдемо до Томашпільської ОТГ.

– За останній час мені говорили, що в селі більше трьох завідуючих клубів поміняли, і все через те, що зарплата мала.

– Воно то так, але ж потрібно бути на цій посаді не тільки для того, щоб носити ключі і відчиняти й зачиняти клуб. Треба, щоб до клубу йшла молодь, люди, щоб село звеселяли піснями і танцями. А так тут цього немає, все тихо в селі.

– Ви, як сільський голова, мене переконуєте, що Валентина Поліщук лише недавно стала працювати завклубом на півставки – це невеликі гроші.

– Але даруйте, за що ж їх платити, коли роботи зовсім не видно в селі?

– Та не все так погано, я бачу у вас. Дійшовши до повного падіння, село почало свій підйом на гору. Зокрема, першою ластівкою в цьому стала газифікація села – це ознака цивілізації. А поява в будинках газових конвекторів, котлів, бойлерів та плит – вже переконливий факт. Ще однією  опорою села на шляху до відродження сьогодні став Миронівський зернопродукт, ТОВ «Липівка» та три фермери-одноосібники, котрі зі своїх прибутків вкладають кошти у розвиток місцевої соціальної сфери. Саме завдяки таким людям село має шанс вижити в тих умовах, в яке його втягнули з роками. А що ви ще зробили для села і людей?

– Обладнали обрядовий зал у селі. Але одна біда, що весіль немає, та й народжуваність зменшилась. Село старіє на очах. Ми захотіли створити мальовничий екологічний куточок у центрі села, який би прикрасив ще й водограй, і затишне місце відпочинку для односельчан, молоді – це одна із моїх передвиборних обіцянок, – каже голова сільської громади Василь Чувпенюк. – І незабаром у центрі села біля адмінбудинку розпочне діяти красивий водограй. Хоч і не вистачає коштів на «латання всіх дір», однак це не означає, як бачите, що проблеми не вирішуються. Як і годиться, сільрада програму своєї діяльності має і її виконує по мірі можливості. Вирішили і добилися, щоб до Олександрівки два рази на тиждень їздили маршрутки з райцентру у вівторок і неділю.

– Чи виділили ви землю для працівників соціальної сфери?

– Для учителів, медиків, культпрацівників та інших категорій соціальної сфери виділили майже 60 га. Воїнам АТО виділили 100 га землі, яку вони віддали в оренду.

– У селі є одинокі люди похилого віку? Як сільрада турбується про них?

– Так, є у нас кілька самотніх людей. Допомагаємо їм, чим можемо. До слова, серед наших односельців є багато чуйних, милосердних людей, які добровільно опікуються одинокими престарілими. Село, я прямо кажу, не дасть нікому з них загинути  від голоду і холоду. В цьому вбачаю, як сільський голова, високу моральність сільської людини. У селі є 133 пенсіонери, а самотніх з них обслуговує соціальний працівник Олена Припиношка. На все село є один 92-річний ветеран війни і праці Іван Васильович Боднар, яким опікується його дочка Наталя з дітьми.

– А як у вас із медичним забезпеченням людей?

– Є ФАП, яким завідує фельдшер Сергій Петрович Гаврилюк. Це висококваліфікований медик. Окрім цього, хочу сказати, що він і депутат сільради. Робота його – подвиг. І у спеку, і в негоду він долає 8-10 км відстані, йдучи до хворих, бо ж ФАП обслуговує мешканців не лише Олександрівки, але й хуторів Благодатне, Забіляни, Голово-Русави. Добре було б, щоб цю відданість професії переймала молодь.

Під час підготовки цього матеріалу я розмовляв з фермером Петром Сергійовичем Максимчуком. Ось про що він мені розказав.

– Посадив я раніше 30 га молодого саду за селом. Думав, що матиму цього року врожай, але спека сильно вдарила, і яблука в саду майже всі пообсипалися. Маю іще 16 га землі, на якій посіяв кукурудзу, але і її не буде. Вона вже сохне, в’яне і качанів майже немає. Складне життя, дуже складне. Як хоч, так і виживай. Пенсії в людей невеликі, ціни галопують, а ще цей ажіотаж, ці постійні страхання по телебаченню щодо коронавірусу. Також має великий вплив і криза. Живу неподалік своєї дочки Ірини, дружина моя два роки тому померла. Та й син Сергій часто навідується з Томашполя.

У центрі охайно прибраний пам’ятник воїнам-односельцям в роки Другої світової війни. 250 загиблих односельців не повернулись до рідних домівок.

У селі зустрівся із завідуючою поштовим відділенням Любов’ю Слободянюк, яка нині у відпустці, але продовжує займатися роботою. Коли запитав, як із передплатою періодичних видань, то почув відповідь: «Дуже погано. І все тому, що газети доставляють у село один раз на тиждень. Тому люди і не хочуть їх передплачувати, за винятком вашої «Вінниччини», яка правдиво відображає життя селян сьогодні».

– Те, що зроблено в селі, то, звичайно, не тільки ваша заслуга, а й, думаю, що і деяких депутатів?

– Безумовно. Багато допомагають мені в роботі депутати Олег Луньов, майстер паркового розсадника, Ольга Ковальчук, оператор Миронівського зернопродукту, Олена Дідух, секретар сільради, Сергій Гаврилюк, медфельдшер, Ярослав Гаврилюк, вихователь дитсадка, та інші.

Хочу вірити, що цей матеріал із села Олександрівки буде одним із орієнтирів місцевій владі, і мені випаде можливість писати згодом більш «обнадійливий» матеріал, бо бачив, що сільський голова налаштований на добру роботу. Як можна не любити таке гарне село? І таки дійсно, треба любити його  всім серцем і всією душею.

Володимир Брендуляк,

Томашпільський район.

«Круглик»: забутий Богом і залишений людьми

Назва населеного пункту – Олександрівка, Липовецький район.

Відстань до обласного центру – 62 км

Рік заснування – 862

Площа -36,2 га

Інфраструктура –

Кількість населення –

Липовецькій Олександрівці з решти шести однойменних сіл в області пощастило найменше. Вона все ще існує де-юре, але не де-факто. Спорожніле й занедбане село й досі входить до складу Зозівської сільської ради.

У 2002 році за переписом населення тут мешкали 15 осіб, а нині – жодного. Дорога і центральна вулиця села потроху заростають, бо автобуси сюди вже давно забули маршрут. Самотніх престарілих забрали до себе діти, а останні три мешканці (Григорій Калінчук, Ганна Єрмакова, Валентина Пославська), які залишилися на хуторі, перебралися до сусіднього Зозова. Люди були змушені покинути рідні домівки, аби не залишатися бранцями на «безлюдному острові».

– Роком заснування села вважається 1862 р., саме тоді зозівський маєток перейшов у власність до поміщика Олександра Козловського, на честь якого й була названа ферма за 5 км на схід від Зозова. В 1900 р. в Олександрівці налічувалося 37 дворів, де мешкало трохи більше двох сотень осіб. Люди переважно займалися хліборобством на 120 десятинах землі, 118 з яких належали поміщикам. Перед колективізацією село розрослося аж до 56 дворів – і цей показник був, мабуть, найбільшим за всю історію села, – розповів Олександр Роговий, історик, краєзнавець, архівіст, педагог, Почесний краєзнавець України, начальник архівного відділу Липовецької РДА.

У період сталінських репресій із села примусово вивезли 80 мешканців. Під час окупації фашисти доставляли в Олександрівку військовополонених з усієї округи і використовували їх на сільськогосподарських роботах. У повоєнний час тут діяв колгосп ім. Петровського, тракторний стан, магазини, початкова школа, клуб.

Довгожитель Зозівської громади, педагог Василь Павлович Новосельський, який добре почувається та веде активний спосіб життя у свої дев’яносто з гаком, багато знає і пам’ятає про освітян, які на початку 60-х років минулого століття відроджували початкову школу в Олександрівці.

– Подружжя Яцунських, Василь Григорович та Ніна Андріївна, довгі роки піднімали освітній рівень сільських мешканців та тим здобули собі вагомий авторитет не лише в маленькій громаді, а й навіть у Липовецькому районі. Яцунські, за допомогою односельчан, збудували нову школу з двома просторими класами. Перший та другий клас вчила Ніна Андріївна, а третім та четвертим займався Василь Григорович. Люди запам’ятали подружжя як високоосвічених, порядних та привітних людей, які любили дітей та поважали своїх сусідів. Окрім навчання, педагоги організовували культурне дозвілля не лише для школярів, а й для їхніх батьків: відзначали свята, показували театральні вистави тощо, – зачитав Василь Павлович листа однієї з вдячних учениць Яцунських.

Після ліквідації колгоспу Олександрівка стала бригадним селом Зозівського господарства і розділила на той час сумну долю багатьох маленьких «неперспективних» населених пунктів.

У спілкуванні між собою місцеві не визнавали офіційної назви «Олександрівка» (вона фігурувала лише на папері), люди називали село виключно Кругликом. Ця давня назва походить від форми галявини в лісі, де колись обабіч Чорного шляху з’явилося перше поселення людей. Однак існує й інша не менш ймовірна версія щодо походження Круглика, з якої дізнаємося про генерала Круглова, ніби хутір отримав свою назву саме на честь цієї знатної персони в певних колах.

– Село складалося з трьох вулиць, а місцеві працювали у вагоноремонтному ДЕПО «Погребище-2». Колись в Олександрівці було величезне водосховище державного значення, яке використовували для зберігання запасів прісної води, в тому числі й для потреб ремонтного заводу. З часом водоймище занепало, людину, яка за ним доглядала, звільнили, труби дістали з-під землі та поздавали на металобрухт. Поступово закрили початкову школу, клуб, магазини, і молодь почала покидати батьківські оселі в пошуках кращої долі. Останню хату в Олександрівці звели у далекому 1969, і відтоді село більше не розросталося. А руйнування з плином часу лише посилювалися, – зазначив Зозівський сільський голова Олександр Мельничук.

Серед місцевого населення, окрім українців, було багато вихідців з сусідньої Польщі, про що свідчили їхні прізвища. Коли з’явилися еміграційні «зелені карти», то значна частина людей з польським корінням скористалася можливістю покинути Україну в пошуках роботи та кращого рівня життя за кордоном. Молодь безповоротно залишала рідні береги, старше покоління –  відходило у вічність.

– Однак зозівська Олександрівка й досі по документах «не списана», деякі сільські землі й досі обробляються власниками та засіваються зерновими, ґрунт там благодатний, то чому ж він має пропадати? – висловив свої міркування щодо села Олександр Мельничук.

Вікторія МЕЛЬНИК

Фото надані головою Зозівської сільської ради Олександром Мельничуком

Перша по буряках – нині в середняках

Назва населеного пункту – Село Олександрівка Вінницького району

Відстань до обласного центру – 30 км

Площа села – 224,9 га

Господарська територія – 950,8 га

Кількість населення – 397 осіб

Рік заснування – 1842

Інфраструктура – магазин, пошта.

Маленька, але простора, тиха і екологічна, адже знаходиться обабіч автотраси, Олександрівка входить до Оленівської територіальної громади Вінницького району. Перші відомості про село датуються 1842 роком, саме тоді поміщик Олександр Раковський із села Козинець, який мав у своєму володінні більш як 2000 десятин землі, переселив з нього п’ятнадцять родин до нового хутора, який назвав на свою честь – Олександрівкою. Переселенці з Козинець стали піонерами на цих родючих землях. Спершу тут побудували лише вісім хатин, а згодом хутір розрісся до повноцінного села.

За деякий час власник олександрівських земель змінився: пан Раковський продав пану Довбні 300 десятин землі. Згодом багаті латифундисти змінилися на дрібних хазяїв, з частками землі на цій місцевості не більше 40 десятин. До революції в Олександрівці був один пан і два підпанки, які й керували цими землями кожен на свій лад.

У 1912 році пан Довбня побудував у селі школу на три класи, а ще за п’ять  років тут був створений селянський революційний комітет. Згодом його повноваження перейшли до Олександрівської сільської ради. У 30-х роках минулого століття в селі організували колгосп, який одразу здобув позиції передового в районі (за виробничими показниками). До прикладу, ланка, очолювана Євдокією Білоус, вирощувала і збирала по 350-400 центнерів буряків з гектара.

На фронтах Другої світової війни воювали 150 жителів села Олександрівка, половина з яких так і не повернулася додому – полягли у боях.

У післявоєнний період у селі почали відроджувати колгосп «Богатир», який очолив Микита Поліщук. Саме він і зайнявся капітальною відбудовою зруйнованого під час війни господарства. В роки розквіту села побудували початкову школу, дитячий садок, клуб, медпункт, баню, млин. З 1976 по 1983 роки колгосп приєднали до Оленівського господарства, яке довгі роки очолював Степан Ковальчук.

Микола Штурма, голова Оленівської сільської ради, зізнався, що щоразу, коли потрапляє до Олександрівки, наповнюється справжнім душевним спокоєм, тут кожен куточок дихає цілковитим єднанням з природою, розслаблюючою тишею, яка позбавляє від щоденних клопотів та щедро наповнює тебе звуками і пахощами літа.

У 2012 році село нарешті отримало свою церкву, а до того часу люди змушені були їздити на богослужіння до сусідніх сіл.

– А з 2002 року населений пункт повністю газифікували. Місцеву початкову школу закрили ще в 2010, – зазначив Микола Штурма. – Щодо вуличного освітлення, то майже все село, а це чотири вулиці (окрім однієї), освітлене. На вулиці Шевченка лише проклали кабель, забракло коштів для закупівлі та встановлення ліхтарів. Торік саме з цією метою ми написали проєкт і надіслали на обласний конкурс, який успішно виграли. Далі у співфінансуванні з обласною і районною радою та за фінансової підтримки благодійного фонду Сергія Тігіпка (який допомагає громаді на постійній основі) вдалося забезпечити село освітленням. Завдяки підтримці вищезгаданого фонду також оновили матеріальну базу Оленівського НВК та поповнили фонд сільської бібліотеки. Меценати також доклалися до проведення водогону у селі.

До введення карантинних обмежень підростаюче покоління села щодня доставляв до школи та садка шкільний автобус. Найближчий клуб знаходиться в Оленівці, але голова громади не втрачає надії зробити ремонт у будівлі старого олександрівського клубу, аби було де, за потреби, зібрати людей для обговорення важливих питань, що стосуються мешканців села. Допоки вдалося лише замінити старі вікна та двері на пластиковий профіль.

Всі основні розважальні заходи відбуваються в оленівському клубі, хоча літні, як от Івана Купала, працівники культури проводять окремо для жителів Олександрівки.

Місцеві вулиці села висипані щебеневим відсівом (одна все ж асфальтована). Втім, на решті й досі збереглася «вічна» бруківка. Наявні фінансові ресурси, за бажанням людей, керівництво громади спрямувало на освітлення, тож з капітальним ремонтом доріг громаді доведеться дещо зачекати. Микола Штурма сподівається, що цю проблему в майбутньому вдасться усунути завдяки об’єднанню з Вороновицькою ОТГ. Нагальні питання, спрямовані голові майбутнього об’єднання, також стосуватимуться налагодження медичного обслуговування в громаді та встановлення хоча б одного дитячого та спортивного майданчика для розваг та фізичного загартовування організму.

У найближчих планах громади відкрити міні-перукарню в селі, щоб задовільнити потребу місцевого жіноцтва за будь-яких умов виглядати доглянуто. А також відновити роботу сільського ФАПу, адже добиратися літнім людям до Михайлівки не завжди є чим. Автобус до села ніколи не ходив, потрібно виходити до траси та очікувати на попутки або черговий рейсовий автобус. Щоправда, претензій до роботи швидкої допомоги з Вінниці у місцевих немає. Вони завжди приїздять на виклики та реагують відповідно до ситуацій.

– Незважаючи на те, що молодого сільського населення, на жаль, з кожним роком стає все менше, ми, однак, намагаємося створювати на місцях такі умови, за яких діти в громаді не почувалися б обділеними увагою, – зазначає Микола Олександрович. –  Нещодавно я домовлявся про пересувне містечко розваг, яке приїздить на день-два і створює дітям та дорослим свято під відкритим небом. На вулиці продають смаколики, встановлюють батути та атракціони. Людям дуже подобаються такі розваги, але до маленьких сіл вони практично ніколи не навідуються. Тож я попросив власника пересувного атракціону заїхати з програмою й до Олександрівки, аби хоч трохи урізноманітнити людям, а особливо дітям, їх щоденні будні.

Вікторія МЕЛЬНИК

Фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені