Кобзар у неволі, або Чому у Війтівці найшла «коса на камінь

Цей резонансний конфлікт виник на рівному місці, та все ж тягнеться третій рік. За цей час він перетворився на відкрите протистояння місцевої влади села Війтівка Бершадського району проти свого  земляка, підприємця, мецената-благодійника, депутата обласної ради Володимира Зарічанського.

На свою біду чи на щастя, Володимир Анатолійович виготовив і вирішив встановити за власні кошти пам’ятник Великому Кобзарю.  Благо, що якраз місце підходяще для нього з’явилося – у сквері перед сільським будинком культури, де свого часу стояв Ілліч. У квітні 2018 року він письмово звернувся до депутатів сільради з проханням дозволити використати вивільнену площу з користю для  громади села. Та зіткнувся з таким войовничим спротивом, що не доведи Боже…

Більше трьох місяців пролежала «під сукном» в кабінеті сільського голови Марії Замкової заява обласного депутата. Пізніше на своє виправдання вона скаже, що «так довго влада вивчала дане питання…». Коли ж дійшло до прийняття рішення, то тринадцять із вісімнадцяти присутніх на сесії сільради депутатів виявили дивну одностайність і бажання встановити пам’ятник Шевченку в глибині території Війтівської загальноосвітньої школи, де, за словами Володимира Зарічанського, «більшість жителів села будуть позбавлені можливості бачити Кобзаря». Він додає, що у такий спосіб пані Замкова скористалася можливістю помститися йому за принципову позицію у відстоюванні «прав та інтересів моїх земляків по цілому ряду питань…». 

Не допомогло і його запевнення провести за свої гроші реконструкцію площі перед будинком культури з підсвічуванням пам’ятника і декоративним озелененням. Депутати були непохитними, грудьми стали на захист свого першого рішення і нічого не хотіли слухати про компромісні варіанти.

  – Таким чином невігластво місцевих князьків унеможливило отримати  погодження  органу місцевого самоврядування – Війтівської сільської ради – на  розміщення          пам’ятника (монумента)  державного  значення Тарасу Григоровичу Шевченку в центрі села, – каже Володимир Анатолійович. – Невідомо, для кого там зарезервували місце після знесення пам’ятника Леніну, хоча мене підтримують багато місцевих жителів, депутати районної та міської рад…

Від такого неочікуваного повороту ситуації у Володимира Зарічанського не опустилися руки з відчаю, і він взявся пробивати стіну впертості  «важкою артилерією» – залучив центральні та місцеві ЗМІ. Журналісти всіляко підтримали його задум, але ніхто у владних кабінетах тих публікацій не читав і навіть пальцем не поворухнув, аби позитивно розв’язати цей зумисне заплутаний вузол взаємостосунків, де на шайки терезів поставлені чиїсь особисті інтереси.        

– Я переконаний, що на вершині цього конфлікту стоїть один впливовий чиновник – депутат Верховної Ради К., який вважає територію Бершадського і сусідніх районів своєю вотчиною, – продовжує Володимир Зарічанський. –  І влада у селі Війтівка танцює під його дудку. Тому й так самовпевнено поводить себе сільська голова Марія Замкова. Кожен крок у цій справі у неї, на мою думку,  протизаконний. Вона не захотіла вивчити позицію громадськості про доцільність і місце встановлення пам’ятника, не спромоглася поінформувати людей про того, хто його дарує, недослухалася висновків фахівців-експертів –  скульптура, архітектора, ландшафтного дизайнера. Замість цього Марія Василівна порадилася з районним начальством, без якого не може самостійно і слова сказати, де краще поставити пам’ятник, якого дарує “незручний” і “неугодний” депутат обласної ради.
       На згаданій сесії сільради була гра в одні ворота – голова громади не дала змоги Володимиру Зарічанському висловити  своє бачення, свою думку та ідею. Все виглядало так, ніби це якась буденна справа і пам’ятники Кобзарю в селі встановлюють щодня. Це, безумовно, мало свій вплив на результати голосування – більшість депутатів підіграли Марії Замковій.

Щоб добитися справедливості, він звернувся до суду. Але й там «обпікся».

– Відбулося кільканадцять судових засідань, – продовжує Володимир Анатолійович. – Я бачив, як на всіх рівнях здійснювали судочинство підкуплені кимось судді. На останньому засіданні апеляційного суду я емоційно сказав: «Ви не українці! Ви прийняли несправедливу ухвалу! Чи вам не соромно буде далі жити з такою гризотою на совісті?». Після довгої паузи один із суддів відповів: «Ми віримо, що ви свого доб’єтеся…».

Історія з пам’ятником Великому Кобзареві не сьогоднішня. Мрію про увіковічення Тараса Шевченка на теренах Війтівської громади Володимир Зарічанський виношував давно, а коли став депутатом облради, то побачив короткий шлях до її здійснення. Йому хотілося, щоб не тільки односельчани могли приносити квіти до пам’ятника великому співцеві українського народу, але щоб і гості громади мали чим полюбуватися. Адже у Бершадському районі, на превеликий жаль, до недавнього часу не було жодного пам’ятника (монумента), спорудженого на честь Тараса Шевченка. Зараз є погруддя на  центральній площі Бершаді.

– Я планував, обдумував кожну деталь своєї «культурної операції».  І мої старання та велике бажання втілити задумане наштовхнули на правильний крок – написати листа народному художнику України, відомому скульптору Сейфаддіну Гурбанову. На моє велике здивування він відповів. Далі були обговорення у телефонному режимі, далекі поїздки за сотні кілометрів та зустрічі у майстерні митця в Харкові. Монумент  розроблений та спроєктований автором у єдиному екземплярі. Спочатку він надіслав мені фото макету. Домовилися про матеріал, розміри та терміни виготовлення. Про вартість нічого не кажу, бо цей пам’ятник для мене безцінний…

Тарас Григорович Шевченко є видатним діячем національної культури, мистецтва, генієм українського народу, а відтак монумент, присвячений  увічненню його пам’яті, поза всяким сумнівом має державне значення, а тому рішення про його спорудження відповідно  до  положень  Постанови Кабінету Міністрів  України від  8 вересня  2004 року  №1181 – приймається Кабінетом Міністрів України.

Тож Володимир Зарічанський, не припиняючи боротьбу за встановлення пам’ятника Кобзареві в своєму рідному селі, вирішив звернутися з відповідним клопотанням і численними підписами членів територіальної громади до Кабінету Міністрів України.

Однак і це не допомогло. Гіркий осад залишився в його  душі  після того, як на свій лист в Кабмін він отримав відповідь від заступника міністра культури та інформаційної політики України з питань європейської інтеграції Світлани Фоменко. На двох сторінках друкованого тексту чиновниця розповіла про правила і дозволи виготовлення пам’ятників на державному рівні, а в кінці дописала: «Засвідчуємо Вам, шановний Володимире Анатолійовичу, повагу та щиру вдячність за вашу громадянську позицію». І жодного слова про те, що йому болить – як розв’язати цей «гордіїв вузол» і де саме встановити у селі Війтівка уже готовий триметровий, вкритий міддю пам’ятник Тарасу Шевченку.

– Коло замкнулося – тринадцять депутатів сільради вирішили за всю громаду, суд не став на мій бік, не знайшлося підтримки і на  державному рівні, та все ж за правду готовий боротися до кінця, і будьте певні, таки доб’юся, щоб пам’ятник Шевченку стояв у нашій Війтівці на гідному йому місці, – з гірким оптимізмом каже Володимир Зарічанський.  

А тим часом третій рік пам’ятник вкривається пилом у чужому гаражі у Бершаді. Тож чи не ганебно тримати генія українського народу в неволі?

Віктор Зеленюк Бершадський район

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені