«Живу-живу… і мені кінця нема», –

жартує, пригадуючи свою вісімдесятилітню біографію, Світлана Ксенофонтіївна Дідик, дружина покійного відомого політичного діяча, народного депутата України першого скликання, голови Вінницької обласної ради та представника Президента України на Вінниччині Миколи Дідика.

            Вже два десятиліття Світлана Ксенофонтіївна живе одна, без свого Миколи Анатолійовича. Після важкої втрати навчитися жити на самоті допомогла затребуваність у професії та звичка повсякчас завантажувати себе роботою. Навіть зараз, розмінявши дев’ятий десяток, цю активну та харизматичну жінку язик не повертається назвати бабусею. У таких випадках люди кажуть, «паспорт нагло бреше, їй не 80, а всього чотири рази по 20».

            У свої поважні роки в душі наша героїня й досі почувається молодою, продовжує працювати логопедом у Лука-Мелешківській школі, має в селі будиночок та город, які доглядає самостійно, навіть у щоденному побуті жінка обходиться без помічників, а відчувши її запас енергії, розумієш, що вона сама над ким завгодно може взяти шевство і дати ради будь-яким проблемам. Така вже вона – Світлана Дідик: непереборна, творча, натхненна, щира та дуже проста у спілкуванні, незважаючи на поважний статус та життєву мудрість.

            Свої дитячі роки пані Світлана пригадує з трепетом і сумом, який пронесла через все своє життя. Народилася вона в інтелігентній вчительській сім’ї. Батько був директором дитячого будинку для дітей сиріт. Під час війни з фашистською Німеччиною він таємно евакуйовував усіх вихованців закладу, активно допомагав партизанському руху, допоки за свою прихильність мало не втратив родину – вагітну дружину та маленьку донечку. Хитрощами йому таки вдалося вивезти ув’язнену та катовану жінку з села і переправити її до рідні у Черепашинці, Калинівського району. Подбавши про своїх дівчат, чоловік пішов на фронт, а наостанок попросив їх протриматися та дочекатися його повернення. Ксенофонт Андрійович пройшов усю війну, але повернутися додому йому так і не судилося… Коли боєць повертався з переможеного Берліна,  їхня машина наїхала на мінне поле у Кракові (там він і похований).

            – Моя мама, Ніна Самійлівна, була в усьому активістка. Прокидалася о третій ранку, порала худобу, готувала їсти, гляділа двох дітей і щодня виснажувалася на вчительській та профспілковій роботі, – пригадує про найріднішу пані Світлана. – З п’яти років я маю звичку прокидатися о п’ятій ранку. А все тому, що дуже довго не втрачала надії, що батько живий і обов’язково до нас повернеться. Малям я чекала на нього ночами і хотіла першою відкрити йому двері, коли він постукає у шибку, повиснути на шиї зі словами: «Де ти так довго був? Ми так за тобою скучили!» Ця звичка залишилася зі мною на все життя, хоча я вже давно нікого не чекаю, але й сну не маю. А жаль, моя історія не поодинока. Безтурботне дитинство тодішніх дітей війни було перекреслене сирітством, втратами та поневіряннями. Через це ми швидко дорослішали, попри все, намагалися допомагати матерям, ще й добре навчалися.

            Світлана Дідик каже, що з дев’яти років перевіряла принесені мамою додому учнівські зошити, чим, мабуть, і визначила свою подальшу долю. Про себе вона любить казати, що в її крові є вроджений вірус, щоправда вчительський. Одразу після закінчення школи дівчинка вступила до педагогічного училища, університет (через брак коштів) закінчувала вже заочно. Спочатку молода жінка вчителювала на Житомирщині, пізніше знайшла роботу ближче до батьківської хати. Згодом, на одній із комсомольських конференцій, Світлану Ксенофонтіївну обрали членом райкому – відтоді й почалася її «партійна» кар’єра.

            Кандидатів на руку і серце вродливої панянки було предостатньо. Кавалери по-різному проявляли свою ініціативу та зацікавленість нею: залицялися, червоніли і навіть запрошували на іншу роботу. Спочатку Микола Дідик лише спостерігав за знаками уваги, що регулярно надходили на адресу Світлани, а коли почув, що цінного працівника переманюють до столиці, не стримався і зізнався у своїх почуттях до молодої колеги-красуні.

            – Це не була романтична пропозиція. Він просто прямо сказав, що досить мені жити по орендованих квартирах і боятися самою ходити вночі. Він має до мене щирі почуття і нікому не віддасть, – пані Світлана зізналася, що ця промова її дуже зачепила, і для пристойності трохи подумавши, вона погодилася на пропозицію начальника. –   Я ні на кого не надіялася з дитячих літ, завжди сама могла дати раду будь-якій домашній роботі, навіть суто чоловічій (стругати, рубати, самостійно зробити ремонт). Тож постійна зайнятість чоловіка на роботі та його відсутність вдома не стали для мене чимось жахливим. Я завжди відчувала його підтримку і з розумінням ставилася до насиченого графіка та завантаженості Миколи. У нас була щаслива сім’я, народилося двоє успішних синів, маємо троє внуків.

            Разом працювати у райкомі подружжю не дозволялося, тож Світлана Ксенофонтіївна змушена була шукати собі інше місце – знову повернулася до школи. Кар’єра чоловіка стрімко рухалася вгору, і сім’я Дідиків перебралася до обласного центру. В середині 70-х років в освіті з’явився новий напрямок – логопедичний, і освітянка одразу ним зацікавилася, пройшла відповідне навчання і стала працювати за новим фахом. 

            Будні Світлани Ксенофонтіївни проходять на роботі, а вихідні – на дачі. Підйом о п’ятій ранку, а за годину вона вже сидить в автобусі дорогою до школи, бо знає, що потрібна своїм учням. Їй неодноразово доводилося виводити із занедбаних станів дітей з вадами мовлення. Через її досвідчені руки пройшла не одна сотня дітлахів, і навіть через десятиліття вдячні батьки та вже дорослі діти перепиняють на дорозі свою рятівницю. Дякують, розповідають, як склалося їхнє життя та питають поради у досвідченого педагога.

            43 роки Світлана Дідик пропрацювала у відділі освіти, любила займатися з дітьми, слідкувати за їхнім мовним прогресом та разом з батьками радіти їхнім досягненням. Скільки себе пам’ятає, наша героїня пише вірші, вміє смачно готувати, надзвичайно гостинна і навіть у поважному віці не забуває, що вона жінка, не припиняє за собою доглядати і піклується про свою красу. Охайна зачіска, стриманий макіяж і завжди усмішка на обличчі – Світлана Ксенофонтіївна сприймає свій вік достойно і не соромиться щороку ставати старшою.

Вікторія МЕЛЬНИК

Фото з архіву родини Дідиків 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені