«Під обстрілами атеїстів не буває», –

вважає митрофорний протоієрей, настоятель калинівського храму Святого Миколая Чудотворця Православної Церкви України, військовий капелан в/ч 3028 Національної гвардії України, отець Орест Шпак.

Із отцем Орестом я познайомився під час нещодавнього відкриття та освячення пам’ятника патріотам, котрі полягли за волю та незалежність України. Розташований він на території храму, а участь у його спорудженні взяли всі небайдужі мешканці міста. Яке ж було моє здивування, коли я дізнався, що отець Орест не просто священник, а ще й військовий капелан. Тобто духовна особа, котра несе благу вість та духовну розраду бійцям на лінії фронту.

– Я родом із Тернопільської області, – розповідає він про себе. – Закінчив  Луцьку духовну семінарію Української Православної Церкви Київського патріархату. По завершенні навчання був направлений на служіння до Дніпропетровської області. А 2006 року з благословення митрополита Філарета, тодішнього очільника Української Православної Церкви Київського патріархату, переведений до Калинівки. До мене тут вже пробували втриматись 19 священників, однак завдяки віруючим Московського патріархату вони надовго не затримувались. А я прийшов і вже наступного року разом із парафіянами взявся споруджувати храм Святого Миколая Чудотворця. І 20 грудня 2008 року споруду за Божої допомоги й підтримки було збудовано, розписано й освячено за участю самого патріарха Філарета. Хоча релігійні опоненти чинили шалений опір, навіть був випадок, коли мене хотіли підрізати…

Як вам, уродженцю Західної України, наше Поділля і, зокрема Калинівка?

– Тішить духовність, моральність та культура переважної більшості місцевих мешканців. Мені як священнику це приємно визнавати.

Коли стали військовим капеланом?

– Священник має бути разом зі своїм народом в щасті й радощах, а за потреби, то й в горі й біді. Тому, коли 2014 року розпочалась російсько-українська війна, то я також не міг залишатись осторонь. Таким чином став капеланом військової частини 3028 Національної гвардії України. Дислокується вона тут, у Калинівці. Але я не один такий. Нас, капеланів, прикріплених до Західного оперативно-територіального об’єднання  НГУ, є 12 осіб. І ми постійно змінюємо один одного.

Як часто буваєте на Сході і що там бачите?

– Раз чи двічі на рік. Термін відрядження місяць-півтора. У 2017-2018 роках їздили на два місяці. Для прикладу, нинішнього року був двічі: у лютому і липні. Відвідуємо ті місця, де потрібно провідати хлопців. Військові також люди, у них можуть розпочатись проблеми із психікою, якесь розчарування в житті. Тим більше, що вони постійно перебувають у стресовому стані: під обстрілами, бачать смерть і каліцтво тих, хто поряд. Тому наше завдання полягає у наданні ще й психологічної підтримки і навіть медичної допомоги. Ми проходили відповідне навчання, оскільки священник має знати тактичну медицину. Якщо когось ранять, то капелан мусить знати, як допомогти лікареві або й самостійно накласти джгут, зупинити кров чи винести пораненого з-під вогню тощо. Щось на зразок санінструктора в підрозділі.

 – Ви їздите до когось конкретно?

– Здебільшого до наших підопічних – частин Нацгвардії Західного ОТО, але за потреби заїжджаємо до інших підрозділів ЗСУ. Для мене різниці немає. От ми їдемо, побачили, що стоїть взводний опорний пункт. Зупиняємось, заходимо, спілкуємось. Здебільшого, нас зустрічають дуже душевно.

– Як правило, з чим до вас звертаються хлопці?

– За духовними порадами й підтримкою. Їх тривожить душа. Якісь втрати вдома: померла бабуся чи матір, а він не приїхав, не попрощався. Або зустрічався з дівчиною, а вона не дочекалась. Чи якісь неприємні новини з дому… А в результаті боєць втрачає душевний спокій, стає неуважний, менш обережний. Тому священник має розрадити, допомогти порадою, підтримати – така наша місія.

Чи були випадки, коли до вас звертались бійці, котрих мучить совість через убитих ворогів?

 – Такі випадки були, і з такої ситуації виходити доволі важко. Давню, як світ, Господню засторогу «не убий» людині, котра також творіння Боже,  подолати непросто. Потрібно, щоб пройшов певний час, щоб солдат зрозумів, що він застрелив не мирного, ні в чому не повинного мешканця, а зайду, жорстокого й цинічного окупанта, котрий несе в Україну приниження, рабство й смерть. Що солдат не холоднокровний і безжальний убивця, а захисник: Батьківщини, своїх рідних, побратимів, себе врешті-решт. Ну й нарешті, він з ворогом на рівних – в обох зброя в руках. Якщо не він, то вб’ють його або його товариша. Так що тут не до сантиментів. Зрештою, не ми цю війну почали, і не ми прийшли до сусідів зі зброєю. Тож нам нічого іншого не залишається, як захищатись.

  – Доводилось спілкуватись із місцевими мешканцями?

  – Важке враження… Люди-«бур’яни»… Проживуть своє і підуть з цього світу, не залишивши про себе ніякого доброго діла, сліду чи згадки. Аби день до вечора і десь знайти випити. От і вся особлива «донбаська» культура разом із «духовністю». А тих, хто хоч трохи думав, розмірковував, мав якісь патріотичні почуття – їх вже нема. Або повиїжджали, або й повбивали. А тим, що залишились однаково: Росія чи Україна. Мені у 2017 році довелось бути під Станицею Луганською. Там дуже «цікаві» місцеві мешканці. Дає Україна пенсію – вони отримують гроші тут. Завтра кошти буде виплачувати Росія – вони підуть через КПВВ на той бік. Отримали гроші, відсвяткували і знову чекають чергових виплат.

Не хочу, щоб ви відкривали якусь військову таємницю, але скажіть, яка наша армія зараз?

– З початку війни вона радикально змінилась. Всього маємо доволі, але головним чином був і залишається людський фактор. Дуже багато чого залежить від командування. Як у кожній родині, все залежить від батьків, так і в кожному підрозділі: якщо командир толковий, розумний, совісний, то і в його полку, роті чи взводі все гаразд. Солдати постійно зайняті, там немає втрат, яких можна було б уникнути, і кожен гідно несе службу.

Наскільки ваші підопічні щиро вірять у Бога. Чи під обстрілами атеїстів не буває?

– За однієї з моїх ротацій було два чи три військовослужбовці, такі, знаєте,  молоді хлопці віком 21-22 роки, котрі казали, що їм це все не потрібно. Рік чи два тому один із цих невіруючих застрелився. Сам себе позбавив життя. Але на війні, під обстрілами, на грані життя й небуття, атеїстів, дійсно, немає. Кожен більшою чи меншою мірою вірить. Особливо, коли настає хвилина випробувань, то всі потихеньку моляться, хрестяться, аби Господь зберіг від смерті й відвів біду.

Чи має це якийсь практичний сенс? Скажімо, освятив священник землянку і під час обстрілу вона вціліла. Солдат  помолився, і теж все обійшлось. Чи це заспокоює більше психологічно?

– І психологічно, і морально, і духовно… Значення має все. Якщо людина твердо вірить, що під захистом вищої сили, вона припинить нервувати, стане більш тверезо й логічно мислити, прогнозувати розвиток ситуації, а отже, менше помилятись.

Стосовно священників Московського патріархату, чимала частина з котрих відверто стала на бік російських окупантів: освячують зброю, ведуть антиукраїнську пропаганду, відмовляються відспівувати під час похоронів полеглих бійців, бо вони нібито «беруть участь у братовбивчій війні». Що скажете про таких «колег»?

– Як священник я не маю права нікого засуджувати. Справжню оцінку таким діям дасть Бог. Але як людина скажу, що це несправжні служителі церкви. Вони заробітчани, котрі дуже далекі від Господа. 2017 року у Станиці Луганській був випадок, коли московський піп пригостив військовослужбовців зефіром з отрутою. Не хочу казати, що священники із Московського патріархату всі поголовно зрадники і колаборанти. Але знаємо чимало просто кричущих випадків, коли люди в рясах катували українських військовополонених, ховали по своїх монастирях зброю та бойовиків, вели антиукраїнську агітацію, навіть відкрито моляться на портрет Путіна, який у них серед ікон. І це на території України, в церквах, які юридично належать Українській Православній Церкві. Тому цим людям слід визначитись: з ким вони і супроти кого. З Україною, яка бореться за свою незалежність, її армією та народом? Чи Путіним, котрий вже 6 років п’є кров з України, та митрополитом Кирилом Гундяєвим, який освячує зброю, з якої вбивають українців? Тому потрібно робити вибір. Коли духовна особа носить на грудях хрест і не дотримується заповідей Господніх, то це великий гріх і велика спокуса для решти мирян, котрі думають: «А чому йому можна, а нам – ні?» Священник має бути бездоганним і зразковим не лише для своєї пастви, а й решти людства. Мені багато доводилось спілкуватись із пресвітерами-протестантами. В результаті ми доходили до однієї думки, що Бог один, але шляхів до Його пізнання багато. Крім цього, ми всі маємо право по-своєму дякувати Йому за Його милості. Головне, щоб це робилось від щирого серця, від душі. Скажу більше, у мене під час ротацій не було жодного випадку якихось розбіжностей з військовослужбовцями чи іншими пастирями або пресвітерами.

А бувають капеланами мусульмани чи іудеї?

– Може, і є, однак я не зустрічав. А от римо-католиків і греко-католиків чимало. 2017 року один із католицьких священників, настоятель костелу в Городківці Крижопільського району, забирав мене з Донбасу додому.

– У якому одязі правлять службу військові капелани?

– Вона нічим не повинна відрізнятись від одягу решти військовослужбовців. Тому що були випадки, коли священників брали в полон чи їх убивав снайпер. Одного разу капелан віз воду бійцям, снайпер помітив підрясник і застрелив. Так само убив і водія. Так що зовні ми маємо бути такими, як усі. 

Уже 14 років проминуло від часу, як Калинівка стала для вас другою «малою» батьківщиною. Як вам тут живеться і працюється?

– Спочатку було дуже й дуже не просто. Я вже згадував про тих 19 священників, які були до мене. Тому ніхто й не сподівався, що прийде такий собі Орест Шпак і спорудить церкву. Але з Божою поміччю я, моя сім’я і вся християнська родина витримали все. Стосунки з владою? Ну попередній міський голова нам нічим не допомагав, але й, спасибі йому, не заважав. А нинішній, Анатолій Шамалюк, розв’язанню проблем нашої церкви приділяє значно більшу увагу. Коли щось потрібно, то ніколи не відмовляє. От пам’ятник споруджували, то звертались. Майданчик, алейки навколо церкви, облаштування території – це все міська рада. Та й взагалі, у нинішній Калинівці стало жити набагато краще й комфортніше. Тут же раніше такі бур’яни були що ого-го. Сміття тижнями не вивозилось. А тепер все чистенько, культурно, асфальт, лавочки, клумби, газони. Здається, що вже нема жодної стежки, де б під час дощу можна було пройти і замастити туфлі. Так що, як на мене, кращого й більш комфортного міста, ніж Калинівка, для життя на Вінниччині немає.

– Коли вам ваше церковне керівництво скаже збиратись і  перебиратись деінде, переїдете?

– Ні, вже досить мандрувати! Місто для мене стало рідним. Я вже тут пустив коріння. Збудував хату. Дружина працює у дитсадочку. Діти навчаються. На храмовій території хочемо спорудити трапезну для малоймущих і немічних та недільну школу. Розвиток має бути завжди, а ми не збираємось зупинятись на досягнутому. Так що знову будемо звертатись до влади, підприємців та всіх небайдужих людей.

Спілкувався Олег КРИВОНІС

На фото: Під час чергової ротації на Схід

Храм Святого Миколая Чудотворця у Калинівці

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені