Чому вони їдуть до Умані?

Аби зрозуміти людей та їхні вчинки, треба більше про них дізнатися. А що ми знаємо про хасидів? Чи знаємо ми, що ця релігійна течія виникла на Поділлі?

Знаємо, що це євреї. Всі хасиди є євреями, але не всі євреї належать до хасидизму. Звісно, вони не язичники, не погани. Вони, як і християни та мусульмани, є «народом Книги». Увесь Старий Заповіт у нас збігається. Ми віримо в того ж Бога-Отця, шануємо того ж пророка Моїсея (Моше), того ж Авраама (у юдеїв це Абрагам, у мусульман – Ібрагім), архангела Гавриїла (у юдаїзмі це Габрієль, в ісламі – Джабраїл)… А істотна відмінність між нашими релігіями в тому, що юдеї не визнали Ісуса Христа як Бога, тому вони досі чекають пришестя першого Месії.

В античні часи євреї розселилися по Римській імперії, а з її падінням значна їх частина осіла на германських землях і перейняла один із германських діалектів, хоча й зберегла свою віру. Так, мова ідиш – це фактично діалект німецької. Пізніше євреї, які говорили на ідиш (євреї-ашкеназі) переселились і на терени Речі Посполитої та Російської імперії, до яких належали різні частини України. У великих містах їм селитися не дозволяли, у селах землі й місцевим селянам не вистачало. А от у невеличких містечках років 300 тому євреї становили більшість населення.

Далі – про зародження хасидизму. На початку XVIII ст. єврейське релігійне життя в Європі трохи занепало. Одні вихрещувались, тобто приймали християнство (доводилось чути прізвище Вихристюк?), інші просто переставали дотримуватись традицій та обрядів. До того ж, їхні священники (рабини) передавали свою посаду у спадок, брали гроші за обрізання, вінчання, розлучення, поховання та інші обряди й не дуже сумлінно ставились до своїх обов’язків (здається, щось подібне переживають зараз деякі християнські церкви).

Щоб урятувати свій народ від гріха, один єврейський цадик (праведник) започаткував релігійну реформу – повернення до більш праведного і побожного життя, з дотриманням усіх приписів Книги. Це був засновник хасидизму Баал Шем Тов, народився він на Тернопільщині, а жив, навчав і помер у Меджибожі – зовсім поруч, у Летичівському районі Хмельниччини. До речі, «хасид» означає «благочестивий, побожний». І за кілька десятиліть більшість євреїв Галичини, Поділля, Волині, центральної та східної Польщі, Литви, Білорусі перейняли вчення Баал Шем Това і стали більш побожними, тобто хасидами.

От ми і дійшли до цадика Нахмана (рабі Нахмана з Брацлава), завдяки якому хасиди з усього світу щороку їдуть в Умань. Він був правнуком засновника хасидизму Баал Шем Това і виріс у його будинку в Меджибожі. З ранніх літ було зрозуміло, що стане видатним богословом і проповідником. У 12 років Нахман склав збірку афоризмів на теми єврейського духовного життя – «Книгу моральних якостей». Одружився у 13 років і оселився в Осятині (нині Кіровоградщина) у тестя. Потім переїхав до Медведівки на Черкащину. Вивчав священні тексти, роз’яснював їх, учив євреїв жити праведно. У 1798 р. відвідав Ізраїль. Певний час жив у Златополі, їздив на Волинь, а остаточно оселився у Брацлаві. Так це місто на Поділлі (нині в Немирівському районі) стало на той час духовним центром хасидизму, і ця течія отримала назву брацлавський (бресловський) хасидизм. Також існують чорнобильська, любавицька, каролинська течії.

Але в 1810 р., незадовго до своєї смерті, цадик Нахман вирішив переселитись до Умані. Чому? Щоб зрозуміти це, треба згадати Коліївщину (повстання гайдамаків) та Уманську різанину.

Чого хотіли гайдамаки? Визволення українських земель від «польського гніту»? Так, але для того, щоб одразу приєднати ці землі до «братньої» православної Російської імперії. Саме Росія – царизм і церква – підтримала гайдамацький рух, і чимало сучасних дослідників сходяться на думці, що те повстання було війною на релігійному ґрунті. Так само псевдосвященники (священниками їх назвати язик не повертається) російської церкви освячували гайдамакам ножі для розправи над іновірцями, як через 246 років їхні послідовники освячували зброю терористів «ДНР/ЛНР». Правда, невдовзі росіяни зрадили гайдамаків і помогли полякам розправитися з ними, але це вже інша історія.

Згодом Коліївщина обросла політичними легендами, але як би не перекручували історію, ніхто не зміг заперечити і приховати, що в Умані тоді було безвинно вбито тисячі або й десятки тисяч мирного населення, включно з жінками та дітьми. І хоча різанину виправдовували визволенням православних від католицької Польщі, але більшість жертв становили євреї. Варто, до речі, замислитися, чи під аж таким сильним гнітом перебували тоді в Речі Посполитій православні, якщо Іван Гонта – православний українець – зміг дослужитися в Умані до посади сотника надвірної міліції (гвардії) при воєводі Францішеку Потоцькому…

Гайдамаки на чолі з Залізняком оточили Умань, проти них буцімто вийшла «міліція» на чолі з Гонтою, що перейшла на бік гайдамаків. Умань, у якій ховалися не лише уманчани, а й поляки, євреї та українці-уніати з сусідніх менших поселень, було взято штурмом, і тиждень повстанці вирізали населення, у костьолах і синагогах кров переливалась через пороги, різали всіх неправославних, дітей наштрикували на кілки, не пошкодували навіть учнів Василіянської духовної школи, які були українцями, але греко-католиками.

Встановити точну кількість жертв неможливо. Але більшість дослідників стверджують, що їх було від 15 до 20 тисяч. Польський історик Серчик писав, що поляків тоді в Умані загинуло 5000, а євреїв 7000. Географічний словник Польського королівства зазначав, що рахунок польських трупів доходив до 15 тис., а євреїв – не менше…

Нахман приїхав до Умані через 42 роки після різанини і побачив величезне кладовище її жертв. Він назвав його полем розправи, де перебувають втрачені душі (бо не були поховані за релігійним обрядом) та лежать тіла тисяч єврейських жінок і дітей. Тому цадик сказав послідовникам, що буде жити в Умані й молитися за душі загиблих, а згодом хоче, щоб його поховали поруч із ними. Оскільки перепоховання заборонено юдейськими релігійними законами, то Нахман знав, що він навіки лежатиме в Умані і що послідовники, які молитимуться на його могилі, таким чином молитимуться і за душі безіменних жертв. І молитимуться саме на Новий рік (Рош-га-Шана), бо для хасидів це головний день року, судний день, у який кожен має шанс покаятися і врятуватись від пекла. Молитися, каятися і святкувати треба разом із наставником (цадиком), а після його смерті – на його могилі, бо він не раз на цьому наголошував.

«На цей раз туберкульоз, з яким він боровся три останні роки, почав перемагати. Саме в той момент, коли повинні були початися приготування до проповіді, у нього пішла горлом кров. Приступ виявився дуже сильним, настала ніч, але кровотеча все тривала. Кілька сотень людей чекали в синагозі, сподіваючись і молячись, що він зможе вийти до них», – читаємо у праці рабина Авраама Шмулевича про останній день життя Нахмана. Він усе ж вийшов до людей, говорив тихо, а в кінці проповіді звернувся до присутніх: «Неважливо, з якого міста ви прийшли. Мої послідовники повинні повернутися додому і оголосити: всякий віруючий в Бога повинен прийти до рабі Нахмана на Рош-га-Шана». Це була його остання проповідь, наступного дня 38-річний Нахман помер, а останніми словами на смертному ложі були такі: «Я не покинув вас, боронь Боже».

Отже, як послідовники приходили до Нахмана за його життя, так продовжили робити це після його смерті. У перший рік його учень реб Носон об’їжджав на возі містечко за містечком, нагадуючи одновірцям, щоб не забули заповідь наставника. Спочатку їх приходило кілька десятків, у наступні роки – кількасот, згодом – кілька тисяч. «Навіть якщо дорога до Умані буде вимощена ножами, я проповзу по ній, тільки б бути на могилі ребе Нахмана», – сказав якось Носон. Сучасні хасиди знають цю фразу і керуються нею, прориваючись через кордони та огорожі. Так, вони ортодоксальні, вони фундаменталісти, бо релігія є фундаментом їхнього життя, кожна їхня думка і навіть побутова дія керовані релігійними догмами. Але хіба фанатизм хасидів чимось відрізняється від фанатизму наших одновірців, які, попри карантин, причащаються з однієї ложки, ходять хресними ходами, привозять з Почаєва коронавірус, як ті православні молдовські паломниці?..

«Коли я покину цей світ, той, хто прийде на мою могилу і прочитає там 10 псалмів «Загальне виправлення», і дасть трохи на благодійність – навіть якщо його гріхи і злочини дуже великі, боронь Боже, я докладу всіх зусиль, пройду уздовж і впоперек весь світ, щоб врятувати і виправити його. За його пейси я витягну його з пекла, навіть якщо робив цей чоловік те, що робив, і переступив те, що переступив, якщо тільки з цього моменту він вирішив не повертатися до тих дурниць, які робив», – обіцяв послідовникам Нахман.

Паломництво на його могилу стало духовним обов’язком і мрією кожного хасида в кожному куточку світу. І лише сто років тому радянська влада заборонила їм це робити. Під час Другої світової могилу і цвинтар зруйнували нацисти, які вбили в Умані ще 17 тисяч євреїв. А після війни, за Сталіна, територію віддали під житлову забудову. Але один ребе відшукав поховання Нахмана за слідами двох стовпів огорожі, що стояли в голові і в ногах могили. Ділянку з могилою придбав реб Даніель, на ній було зведено будівлю так, щоб її зовнішня стіна проходила по краю могили, яка виявилася захованою всередині двору приватного будинку. Так могилу Нахмана було врятовано.

Аж у 1963 р. хасид зі США зміг проникнути в Умань на Рош-га-Шана. Наступного року їх прибуло вже 11, але радянська влада продовжувала перешкоджати: іноземець мав прибути в Київ, отримати в КДБ «візу» на відвідання Умані. Більшість  паломників завертали назад, а навіть якщо дозволяли поїхати (в супроводі кадебіста), то не можна було лишатися в Умані на ніч, тобто неможливо було виконати заповіт Нахмана і зустріти Новий рік на могилі.

Нарешті у 1988 р. влада СРСР дозволила їм паломництво. Тоді прибуло 250 хасидів (торік – понад 30 тисяч). «Вперше я приїхав на Рош-га-Шана в 1989 р., – згадував один із паломників. – Я відчув, що повернувся до себе додому. Я побачив краї, в яких жили мої діди. У першу ніч свята я був настільки зворушений, що у мене покотилися сльози від радості, що я можу бути на Рош-га-Шана з ребе Нахманом. Ви можете відчути, що він справді присутній серед своїх хасидів, багато хто з яких подолав безліч проблем і труднощів, щоб потрапити в Умань»…

А потім почався бізнес уманчан на хасидах – десятикратне підвищення цін на оренду житла і на продукти саме в Рош-га-Шана і саме в районах, близьких до могили. Згодом частину магазинів для хасидів там викупили самі ж хасиди, але непорозуміння іноді трапляються – то через сміття (місто отримує великі надходження від «релігійних туристів», а налагодити прибирання ніяк не може), то «хтось на когось не так подивився», тепер нова проблема: хасиди нібито «везуть ковід». «Українці до Болгарії на курорти літати не бояться, до Польщі на роботу не бояться, а нас бояться?», – дивуються хасиди, намагаючись потрапити до України через Білорусь, яка не закрила авіасполучення.

Вони прибувають не лише з Ізраїлю, а й з Британії, Франції, Бельгії, Німеччини, США, Канади, Латинської Америки, Австралії та інших країн. Тобто влада Ізраїлю має вплив лише на один із цих численних потоків паломників. Президент Ізраїлю просив Україну цьогоріч їх не пускати, також Президент України визнав, що масовий приїзд хасидів призвів би до коронавірусного колапсу… Власне, для багатьох нерелігійних ізраїльських політиків паломництво хасидів є проблемою, як і сам хасидизм. Хасиди більше шанують релігійні закони, ніж закони держави, відмовляються служити в армії, вважають владу грішною. Деякі хасиди навіть вважають створення Ізраїлю як держави передчасним, бо Бог іще не простив єврейському народу гріхи… Також вони суворо дотримуються заборони на виконання будь-якої роботи в суботу – їм не можна в цей день не те що прибирати сміття, навіть натискати кнопку ліфта. Можна тільки молитись, каятись, а потім співати і радіти, що настав Новий рік, що Господь простив гріхи і відклав іще на рік Страшний суд…

Президент Леонід Кравчук у свій час дав згоду на перепоховання Нахмана в Ізраїлі, світська влада якого теж не заперечувала. Але релігійні хасиди виступили категорично проти – перепоховання заборонене, до того ж воно суперечить заповіту цадика, який хотів лежати поруч із жертвами Коліївщини.

Ця розповідь не має на меті когось засудити чи виправдати. Але, може, вона хоч трохи допоможе зрозуміти, що відчувають люди, які вірять, що повинні цілий рік заощаджувати на квитки і на житло, аби поїхати через усі перепони до своєї святині, та ще й туди, де колись масово знищували їхніх предків.

Юрій СЕГЕДА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені