«Всі патріоти зі Сходу вже давно тут», –

переконана лікарка-переселенка Марина Талай, яка вже рік мешкає та працює за фахом у Новій Прилуці Липовецького району.

Жінка родом з Горлівки, зростала в родині педагогів. Рішення стати лікарем прийняла досить спонтанно і жодного дня не шкодувала про свій вибір. У рідній Горлівці десятиліттями працювала лікарем нефрологом у стаціонарі. Як фахівець Марина Володимирівна формувалася під впливом поняття, що лікар має допомагати хворим безкорисно і не вважати, що йому за роботу зобов’язані «віддячувати» – нести подарунки чи давати хабар. За переконанням лікарки, це не професія, а покликання, і якщо вже молода людина наважилася стати на цю непросту стежку, то мусить миритися з усіма її тяжбами та гідно приймати будні, сповнені людських страждань, та понад усе прагнути допомогти, незважаючи та статусність пацієнта.

До Вінниці Марина Володимирівна переїхала тоді, коли почалася окупація територій та активні військові дії на Донбасі. Два роки вони з чоловіком терпіли. Не могли спокійно сприймати «нову владу» і миритися з тим беззаконням, яке принесли російські окупанти на їхню землю. Спочатку нишком допомагали фронту, а потім від безвиході вирішили, що самим їм не вистояти проти системи і потрібно боротися більш масштабно. Залишити малу батьківщину пані Марина вирішила в один момент, прихопивши з собою трохи нажитих речей, кішку та собаку.

Чому саме Вінниця стала їх пристанищем, подружжя з Горлівки пояснити не може. Мабуть, доля… Місто сподобалося – просторе, чисте. Минали місяці проживання в орендованій квартирі, а фінансові накопичення Марини Талай «танули на очах». Незабаром сім’я вже не змогла собі дозволити дороге житло в обласному центрі, тож коли знайомі запропонували перебратися до села – вхопилися за альтернативний варіант, адже втрачати не було чого. Прибувши до Нової Прилуки, горлівчани оселилися в старенькій пустій хаті і почали думати, як жити далі.

– Спочатку люди в селі ставилися до нас з надмірною обережністю, позаочі кликали «донецькими», навіть боялися вітатися. Але з часом звикли, та й професія моя зіграла не останню роль у їхній наростаючій прихильності, – розповідає Марина Володимирівна. – Коли в місцевому медичному закладі дізналися, що я лікар, то одразу запропонували мені роботу. Чоловік мій теж роботящий і завжди хапається за будь-яку можливість підзаробити. Сподіватися нам немає на кого, тож розраховуємо лише на свої сили.

З «ковідними» хворими Марині Талай також довелося мати справу. Виявлених важких пацієнтів передавали на лікування до Липовця або Іллінців, а легкі підтверджені випадки лікували на самоізоляції (благо всі місцеві свідомі та думаючі люди, які дослухаються до порад лікарів). Лікарка не оминула увагою й проблеми зі своїм офіційним працевлаштуванням. Висловила вдячність головному лікарю КНП Липовецький РЦПМСД Василю Бондарю, який завжди опікується своїми підлеглими, дбає про забезпеченість колективу сільських амбулаторій засобами індивідуального захисту та дезінфекції та призначає регулярне обстеження медпрацівників на небезпечний вірус.

– Василь Михайлович взяв мене на роботу без трудової книжки, адже вона залишилася у Горлівці, і забрати її не було можливості. Повірив мені на слово, адже підтвердженням моєї кваліфікованості був лише диплом про закінчення медичного вузу. Порадившись із колегами, він таки взяв мене на роботу (виключно на свій страх і ризик). І я безмежно вдячна йому за підтримку, адже він готовий підставити своє плече не лише в робочих питаннях, а й по-людськи вислухати та зарадити проблемі, якщо це в його силах. Крім того, хочу також відзначити трудовий колектив нашої амбулаторії: медсестер Ольгу Постовитюк та Світлану Ковальчук та душевну людину – санітарку Тетяну Миргородську. Ми всі одна злагоджена команда, розуміємося з півслова, конфліктних ситуацій чи непорозумінь у нас практично не виникає. Ми їх навчилися згладжувати, як гострі кути.

Марина Володимирівна каже, що в своєму минулому житті, будучи молодшою, витала у хмарах. Тоді їй хотілося більше професійних здобутків, фінансового благополуччя, а нині – мирного неба, родинного затишку та власного житла, хоч і маленького, хоч і в селі, але свого.

Вікторія МЕЛЬНИК

Фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені