Тато Вітя, мама Алла та їхні діти…

Не всім нам однаково таланить у житті. Хтось наділений щастям з пеленок, комусь Всевишній дарує його пізніше, а комусь те щастя треба вистраждати, пройти крізь складні зигзаги обставин долі, які неможливо подолати самотужки, без підтримки добрих і чуйних людей. Дитина – немов ніжний паросток, який перетворюється на красиву квітку лише тоді, коли буде дбайливо доглянутий і зігрітий родинним теплом.

Відсутність батьківської любові, маминої колискової на ніч, іграшок та подарунків на свята – все це, на жаль, було в житті дітей, які сьогодні виховуються в дитячому будинку сімейного типу Віктора та Алли Захаруків із села Заможне Барського району. Маючи двох власних синів, це подружжя  стало батьками ще двадцятьом знедоленим дітям.

А почалося все з березня 2008 року, коли вони відважилися на неординарний крок – звернулися до Барського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді за інформацією про створення прийомної сім’ї. Ознайомившись з вимогами до кандидатів у прийомні батьки та порядком створення прийомної сім’ї, зібрали необхідні документи, в червні пройшли у Вінницькому обласному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді курс підготовки прийомних батьків та батьків-вихователів дитячих будинків сімейного типу, а у вересні привезли до своєї оселі трійко діточок – братика і двох сестричок, чиїх батьків, згідно з рішенням суду, було позбавлено батьківських прав за «ухилення від виконання обов’язків із виховання та догляду за малолітніми дітьми».

Найстаршій Іринці на той час було сім років, Роману – чотири, Вікусі – два з половиною. Малеча швидко освоїлася в новій родині. Іринка пішла в перший клас Войнашівської школи, Рома і Віка – до дитячого садочка. Як згадує Алла Анатоліївна, в період адаптації діти освоювали елементарні гігієнічні навички – вчилися вмиватися, розчісуватися, чистити зуби, мити руки… Але найболючіше було дивитись, як малеча намагалася досхочу наїстися, згадуючи про голодне минуле в біологічній родині…

Уже наступного року прийомна родина Захаруків зросла та змінила статус на «дитячий будинок сімейного типу», прийнявши на виховання та спільне проживання ще двох сестер і брата з Калинівського району. Діти були старші, і, як кажуть, важкі підлітки: Сніжані на час влаштування вже виповнилося 15 років, Сергію – 13, Олі – 12 років.

– Ми з Віктором відчували, що з ними буде непросто знайти точки дотику, – продовжує Алла Анатолівна. – І так воно сталося. Весь негатив, якого діти зазнали в біологічній сім’ї, вони принесли в нову родину: і шкідливі звички, і надмірну агресивність з конфліктністю, і низький навчальний потенціал… Траплялися моменти, коли діти категорично відмовлялися йти до школи, а потім і до професійного ліцею, часто вигадували будь-який привід, аби залишитися вдома. Доводилося шукати до кожного з них індивідуальний підхід, підключати соціальні служби, аби переконати підлітків у необхідності здобуття професії… Та все перемололося, перетерлося, і ці діти стали першими нашими “випускниками”. Першою досягла повноліття Сніжана, потім Сергій та Оля.  Щоб вони не були безхатченками, ми купили для них будинок у сусідньому районі…

Того ж 2009 року хтось із дітей-вихованців захворів, і Алла, перебуваючи у дитячому відділенні райлікарні, побачила восьмимісячного хлопчика, який згодом мав потрапити до сиротинця. Жінка так перейнялася долею дитини, що почала відвідувати немовля і дізнавалася, чи можна забрати хлопчика до себе. Згодом подружжя Захаруків усиновило маленького Ярослава. Сьогодні це вже гарний, активний, комунікабельний підліток, який щиро вважає Віктора та Аллу своїми рідними батьками.

У жовтні 2010 року в дитячому будинку сімейного типу Захаруків з’явився ще один вихованець – дванадцятирічний Тарас з Іллінецького району, який пережив жахливу трагедію в біологічній родині – смерть батьків. До того, як потрапити в нову родину, хлопчика «кидала» доля то під опіку, то в прийомну сім’ю…

– Ми бачили, як непросто вживалося йому у нас. Він пережив подвійну зраду: погралися дорослі в батьків, спробували – не вийшло, взяли дитину, потім віддали, як непотрібну іграшку… У нас Тарас відтанув морально, відігрівся в променях сімейного тепла, відчув, що про нього хтось турбується. Доля ще раз подарувала йому можливість знайти родину, і через кілька років він вибув під опіку своєї родички. Здобувши професійну освіту, юнак переїхав на Полтавщину, де займається підприємництвом…

Поступово дитячий будинок сімейного типу Захаруків, немов та казкова рукавичка, розростався, на вихованні вже перебувало восьмеро дітей, підростали два рідних сини, і постало питання розширення житла. Зваживши на свої фінансові можливості та отримавши підтримку родичів, вони придбали просторий двоповерховий будинок у тому ж селі, але в місці, більш придатному і для проживання, і для утримання підсобного господарства.

У червні 2012 року в багатодітну сім’ю Віктора та Алли Захаруків «влилися» два рідних брати – чотирнадцятирічний Михайло і шестирічний Богдан, чиїх батьків було позбавлено батьківських прав, а два роки по тому – ще четверо дітей з Тульчинського району з таким самим «вироком долі»: тринадцятирічний Андрій, одинадцятирічний Олексій, семирічна Аліна та шестирічний Віталій…

  Старші брати вже вибули з дитячого будинку: Андрій закінчив Могилів-Подільський медичний коледж та вступив до Уманського педуніверситету, Олексій навчається в цьому ж коледжі.

  Ось так, рік за роком, будні дітей-вихованців та батьків-вихователів протікають у звичному життєвому руслі: діти підростають і стають на «крило» – вилітають з родинного гнізда, і час від часу приїздять до тата Віті і мами Алли в гості.

Як дбайливі батьки, вони купили ще два будинки для своїх вихованців у селах району. Але немає в сільській місцевості перспективи для подальшого працевлаштування, то поки що хати стоять порожні, а діти здобувають професійну освіту та шукають роботу в містах.

Іринка закінчила в цьому році Могилів-Подільський медичний коледж і працює медичною сестрою у Вінницькій міській лікарні, Роман та Олексій продовжують навчання в цьому ж закладі. П’ятеро вихованців навчаються в загальноосвітній школі.

Загалом за час функціонування цього дитячого будинку сімейного типу дев’ятеро вихованців після досягнення повноліття вибули з гостинної родини Захаруків.

А нещодавно тут сталося нове поповнення – сюди довлаштовані ще п’ятеро малолітніх дітей з Барського району, матір яких позбавили батьківських прав: тринадцятирічний Віталій, десятирічний Богдан, семирічна Крістіна, чотирирічний Даня та дворічний Андрійко.

І знову дім Захаруків – мов казкова рукавичка, де не змовкає дитячий гомін, де сьогодні десять пар оченят дивляться з надією та довірою на батьків-вихователів, де щодня потрібно наварити відрову каструлю борщу та банячок вареників, поспілкуватися з кожною дитиною та дізнатися про те, що цікавого відбулося протягом дня, чим маля стривожене чи засмучене, де потрібно випрати десять пар дитячої білизни та одягу, і ще багато чого іншого встигнути протягом доби, в якій лише 24 години…

До того ж Віктор та Алла утримують ще й чимале підсобне господарство – чотири корови, багато птиці, обробляють великий город, щоб годувати малечу екологічними продуктами, а також привчати вихованців до корисної праці.

Днями до гостинної оселі Захаруків завітали з гостинцями голова райдержадміністрації Євген Дубовий та директор районного центру соціальних служб Тетяна Шароградська й привітали родину з поповненням…

Віктор Зеленюк

Ірина Титаренко

Фото Віктора Зеленюка

Барський район

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені