Крок до відновлення історичної справедливості

У рамках декомунізації Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про перейменування деяких територій та об’єктів природно-заповідного фонду», у якій, зокрема, передбачено і зміну назви вінницького Центрального парку культури і відпочинку ім. Горького на Центральний парк ім. М.Леонтовича. Законної сили це рішення набере після підписання та вступу у дію відповідного указу Президента України.

Наразі не відомо, коли це станеться, і чи буде ця зміна підставою для «виселення» з паркової зони нині сущої там статуї Алєксєя Пєшкова (псевдонім – Максім Горькій), полум’яного більшовицького пропагандиста, засновника так званого соціалістичного реалізму в літературі, а при цьому ще й вірного друга й соратника Й.Сталіна-Джугашвілі.

Іменем Горького вінницький парк нарекли у далекому 1936 році, але коли тут спорудили шедевр скульптурного мистецтва у вигляді чотириметрової статуї – того ж року чи пізніше – архівні джерела замовчують. Вважається, нібито саме тоді, коли Пєшков щойно пішов із життя за нез’ясованих досі причин. До речі, літературний ідол жодного разу не був у Вінниці, просто у той час існувала «мода» на Горького. Більше того, з Україною його взагалі нічого не пов’язувало, хіба що один прикрий факт.

У 20-их роках минулого століття головний редактор видавництва «Книгоспілка» у тодішній столиці Харкові Олекса Слісаренко у 1926 році надіслав Горькому переклад повісті «Мать» українською мовою для узгодження перед друком. Відповідь «пролетарського»  письменника була шокуючою (мову і правопис збережено):

«Уважаемый Алексей Алексеевич, я категорически против сокращения повести «Мать», мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие (!!!) тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди не только утверждают различие наречий – но и стремясь сделать это наречие «языком», еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия». І це у розпал українського ренесансу, тобто, національного відродження, яке стало поштовхом до стрімкого розвитку й поширення української мови у всіх сферах життя.

Ну чим не історична паралель із нинішньою ситуацією, коли й досі знаходяться ті, що волають про якесь «ущемление прав российскоговорящего населения». Ця дикунська відповідь Горького отримала широкий резонанс. Так, Микола Хвильовий у статті «Україна чи Малоросія» пише про «Пєшкова з Соррентіно»: «Навіть у ньому сидить великодержавник, проповідник російського месіанізму й «собиратель земли русской». Не менш дошкульною була і відповідь Володимира Винниченка в «Одвертому листі» (стилістику збережено): «Громадянине Горькій, Ви жалілися руським коллегам, що знаходяться дурні та злочинні люди, що в’явили собі, ніби українське «нарєчіє» є справжня мова і на цій підставі переслідують руську мову, руську культуру та руських людей на Україні… На Україні ми бачимо иноді, як руські елементи ні за що не хотять вивчати українську мову. Вони бачать в системному проведенні українізації вияв чогось такого, що підриває честь і славу «Росії». Вони до цього часу в душі дивляться на Україну, як на «Малоросію», що повинна постачати вареники та «малоросійське сало», танцювати гопака. Оця барська, антипролетарська, великодержавна ідеологія просочується і в низи…» (Українські Вісті, 1928).

Кілька слів щодо міфічної пролетарськості Максима Горького. Людям старшого покоління, які вивчали його твори у школі, добре відомий хрестоматійний образ цього писаки – мовляв, родом з народу, пролетарський письменник, безсрібник і мало не жебрак, що перебивався з хліба на воду. Як би не так. Пєшков-Горький з дитинства жив у достатку, любив гарно одягатися й смачно їсти. Про це свідчать достовірні факти, які відкрилися впродовж останніх десятиліть після розвалу Союзу.  Народився він у Нижньому Новгороді 1868 року в родині діда-купця. Батько хлопця працював керуючим великої  кампанії торгових пароплавів, котра володіла власними судами на Волзі. Хоча він рано осиротів, але дитинство його було забезпеченим. У юності нібито від безвиході (чи то від нудьги) «пішов у люди»: працював чорноробом, вештався серед бродяг і жебраків, перебивався у нічліжках. Проте гарантією ситого існування навіть у цих умовах був родинний капітал у кишені.

Повернувшись на малу батьківщину, з головою поринув у письменництво і світське життя. Заводив знайомства з місцевою регіональною елітою, налагоджував потрібні зв’язки з впливовими чиновниками, купцями й промисловцями. Підсумком його «поневірянь» серед поволзької босоти стала п’єса «На дні», яка, як не дивно, користувалася неймовірною популярністю у глядачів, її з успіхом ставили на театральних сценах не тільки у МХАТі, а й за кордоном. Відповідно чоловік отримував високі гонорари, котрі витрачав із шиком. До речі, частина з цих доходів йшла на фінансування більшовиків. Так, у 1906 році він помандрував з російською актрисою до Нью-Йорка у розкішній каюті океанського лайнера. Цей круїз було оплачено з каси РСДРП. Того ж року пізніше подався до Італії лікувати туберкульоз легень. Спочатку жив у Неаполі, а потім – на острові Капрі, де згодом познайомився з нашим Коцюбинським. Увесь цей час Алєксєй Максімовіч безбідно прожив разом із тією ж таки актрисою Андрєєвою 7 років. Навряд чи пролетарський письменник міг би дозволити собі жирувати у фешенебельному готелі для вельмож Quisisana і на віллі «Спінола».

У Росію писака-гуляка повернувся 1913 року, але після перевороту 1917 розійшовся у поглядах з більшовиками й знову чкурнув на Капр. Жив на віллі в оточенні прислуги, вражаючи численних гостей розкішшю. Лише в 1931 році товариш Сталін пішов на примирення і повернув Горького до Росії. Одразу ж його іменем нарекли Московський театр (МХАТ), зробили главою письменницької спілки СРСР, ще й призначили геніальним пролетарським письменником, засновником соцреалізму у літературі й мистецтві загалом. З цього часу твори Горького видаються мільйонними тиражами, приносячи колосальні гонорари. Крім того, на утримання сім’ї «генія» з державної казни йдуть захмарні кошти. Уряд виділив йому в особисте користування двоповерховий особняк колишнього капіталіста разом з прислугою, а також державні дачі у Горках й Криму. Тільки в 1936 році родина Горького обходилась бюджету у 130 тисяч рублів щомісяця. Ці витрати йшли по лінії Другого відділу адміністративно-господарського управління НКВС, тож зрозумілою є його лояльність до репресій і цих органів. До речі, гонорар рядового письменника за книгу складав у той час 3 тис. рублів, середня зарплата на підприємстві – 230.

Сьогодні мало хто з українців читає його твори, вони не актуальні. А молодше покоління вінничан, мабуть, і не знають, хто цей дядько у парку.

То чи потрібен він у нашій Вінниці, і чи уживеться його негативний образ з народною пам’яттю про Миколу Леонтовича, який загинув від руки агента спецслужб, що їх так ревно оспівував Горький?

Юрій ЧОРНИЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені