«За годину можна виткати пів сантиметра рушника…»

Алла Болгарська з Ямполя працює на старовинному ткацькому верстаті

Під час нещодавньої виставки образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, організованої ВОЦНТ, з-поміж інших робіт увагу привертали домоткані рушники авторства Алли Болгарської з Ямполя. На вигляд автентичні та старовинні – насправді це зразки сучасного ручного ткацтва. Втім, відгомін старовини та подільських традицій у цих рушниках  витриманий не лише у формі, візерунках та кольорах. Хоча й виткані вони нашою сучасницею, але на старовинному спадковому верстаті, якому не менше 100 років. Робота на ньому стала черговою сторінкою творчої біографії Алли Борисівни, різнобічно обдарованої майстрині та педагога.

Понад 5 років вона очолювала колектив «Солов’їні вічка», що вивчає та популяризує автентичні техніки вишивки, нині викладає в Ямпільському будинку дитячої та юнацької творчості – веде гурток народної творчості і народної вишивки. Здається, її вправним рукам та тонкому смаку підвладні усі 200 технік вишивання, відомі на Поділлі. Роботи найвищої складності та неперевершеної краси багато років вишиває сама та навчає цьому мистецтву інших, молодь зокрема. Але останніми роками з не меншим ентузіазмом захопилась відтворенням технологій ще одного давнього українського ремесла – ткацтва. Справа непроста: вимагає і знань, і вправності, і фізичних сил.

– Напевне, так склалися зорі та удача, – з гумором та іронією розповідає про свій ткацький досвід наша співрозмовниця. – По-перше, моя свекруха, Лідія Михайлівна Болгарська – сама ткаля, причому спадкова. В їхньому селі, Слободі-Підлісівській, здавна ткали рушники, килими і доріжки. Основні практичні навички роботи на верстаті я перейняла саме від своєї родички-наставниці. А коли їхня родина переїхала жити до нас, у Ямпіль, то й старовинний верстат «оселився» у нашому будинку. Але він зовсім не на горищі чи в сараї – на почесному місці, у кімнаті. Там у мне своєрідна творча майстерня. Коли видається вільний час, а трапляється це переважно у вечірні години – сідаю за нього і тчу… Насправді він великий: має в ширину близько метра, а в довжину – не менше двох. Років йому не менше 100 – моя свекруха колись купила його в іншої бабусі з їхнього села. Саме на такому обладнанні виробляли в українському селі і рушники, і килими.

Щоб краще опанувати справу, набути вищої майстерності та вивчити нові техніки, Алла Болгарська взяла участь у тематичному проєкті «Шляхами тканої Буші» – на запрошення директорки музею Ірини Захарчук.

– Тоді ми навчались різних технік і по килимах, і по рушниках. За зразки брали бушанські колекційні музейні речі, безцінний досвід нам передали майстрині Галина Гром, Олена Сіра, Надія Прекрасна, Валентина Ткач, Ірина Рурак, Ольга Солиджук. Донині вдячна їм за науку, за творчі секрети та нюанси технології. Саме на цьому проєкті я дізналася, як працювати на багаторемізному верстаті, як його заправляти, як «вимальовувати» узор, – згадує Алла Борисівна.

По закінченні проєкту майстриня приїхала додому, і її чоловік переробив, вдосконалив, верстат – зробив додаткові ремізи. Снувалки вдома не було, тому, аби заправити машину за старим методом, набили великі цвяхи на стіну на дверях гаража! І цю основу наснували, потім заправили у верстат і почали ткати вдома на вдосконаленому, 4-ремізовому верстаті. Це відкрило нові технічні можливості – ткацька продукція стає більш випуклою, жакардовою, з рельєфним зовнішнім узором.

Цікаво, що й нитки Алла Болгарська використовує такі, з яких ткали багато десятиліть тому: бабмукову (в народі її називають «бумбак»!) та лляну. Вироби з них виходять «живими», «теплими», енергетично приємними. Чого не скажеш про синтетичну нитку – і працювати з нею непросто, й рушники та скатерки більше нагадують щось пластмасове.

– Натуральне енергетично притягує людину, а синтетика гарна, кольорова, але не те, – зізнається пані Алла.

Останнім часом в арсеналі ткалі з’явилась конопляна нитка. Для сучасників це в диковинку, а раніше цей матеріал широко застосовували.

– Спочатку я ткала лише рушники, а потім взялася і за серветки, і за скатертини. Ткацтво – багатожанрове, з багатьма напрямками. І щоб все охопити, вивчити – на це потрібен час. Зараз я захоплююся багаторемізним тканням, воно мене цікавить. Виріб на верстаті роблю від початку і до кінця, він не потребує ні оздоблення, ні вишивки. Геть китиці зразу наживлюються по тканині. Кольори беру традиційні для нашої місцевості, для нашої традиції: червоний, темно-бордовий та чорний. Пастель, бляклість не притаманні Наддністров’ю. У цьому ми в чомусь перегукуємось з етнікою сусідньої Молдови, брунатністю та експресією колористики однозначно. До речі, маємо й декоративне запозичення: оздоблювати деякі рушники мереживом, в’язаним гачком, у нашому селі його називали «сіткою», – розмірковує Алла Болгарська.

Ткати рушники, скатертини, доріжки – не швидка справа. Сама заправка займає більше тижня! Зазвичай майстриня заправляє верстат основою на метрів 15-20. Аби виткати один виріб, знадобиться півтора-два тижні, адже за годину можна виткати лише пів сантиметра. Ручна праця – копітка і повільна, від цього більш цінна.

– Кожна ткаля вибирає свій напрямок – чи килимарство, чи рушники ткати. Що більше тебе зацікавлює, затягує. Але я не відмовляюсь від килимарства – просто це інший, масштабний відрізок роботи. Кілька невеликих килимів я вже виткала. Але й ресурсів килими та доріжки потребують великих – сама вовна не з дешевих, в Україні її майже не роблять. Але зараз, здається, ми з чоловіком на порозі «килимового» періоду. Адже нещодавно моя знайома подарувала нашій родині величезний верстат саме для ткання килимів. Він з Писарівки Ямпільського району, старезний і величезний, і якби ми не погодились його взяти, то непотрібне людям приладдя просто спалили б! А так разом із чоловіком потроху налагоджуємо його. Придивляємось, де краще поставити верстат і як правильно запустити в роботу, – поділилась здобутком Алла Болгарська.

На запитання, де находить час на всі ці ресурсні захоплення, педагогічну роботу та, зрештою, домашні справи, зізналась: краси та творчості потребує душа.

– Ви знаєте, ми живемо в такому мальовничому місці, з такими захопливими краєвидами, такими багатими традиціями, що сидіти склавши руки, особисто я не можу. Хтось щовечора «залипає» в комп’ютері чи телефоні, а я беруся за голку чи сідаю до верстата. Вироби творю і для себе, для душі, і на подарунки, іноді на замовлення. Мене розуміють діти, дорослі вже сини, а чоловік так взагалі однодумець! Не знаю, чи змогла б без його підтримки, і моральної, і технічної – він першим бачить, що треба щось підправити у верстаті. Інакшого життя, не наповненого творчістю, ми не уявляємо! – додає на завершення розмови.

Юлія РАЗАНОВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені