Як чужі діти стають рідними

Відсутність батьківського авторитету, маминої ласки, подарунків та уваги на свята від рідних – таким, у переважній більшості, є невтішне та безрадісне життя сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Часто такі обділені діти відчувають свою неповноцінність і беззахисність, зневіряються у справедливості та майбутньому сенсі подальшого життя.

Дорослі ж, зі свого боку, повинні докласти максимум зусиль, щоб не допустити втрати віри, любові та надії у дітей, яким, м’яко кажучи, не пощастило з біологічними батьками. Бажання взяти на виховання дитину, народжену іншими, є ознакою високої культури і виникає лише у не байдужих до чужого горя, душевно щедрих і готових до самопожертви людей. Держава, в свою чергу, фінансово підтримує створення різних родинних форм виховання – прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу.

У прийомній сім’ї батьки беруть на виховання та спільне проживання від однієї до чотирьох дітей, у них діти можуть жити аж до 23 років, якщо навчаються у виші. Вихованці не втрачають статус дитини-сироти, за ними зберігаються всі пільги, передбачені законодавством України. Прийомні батьки та батьки-вихователі отримують від держави щомісячні кошти на утримання дитини та грошове забезпечення як винагороду за виховання. З початку року виплати на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, зросли. Розмір допомоги нині залежить від віку самої дитини. Місячна норма соціальних виплат складає 2,5 н.п.м., визначених законодавством для даного віку, для дітей з інвалідністю – 3,5 н.п.м.

На сьогодні в Крижопільському районі функціонують та розвиваються три прийомні сім’ї, в яких виховується шестеро дітей-сиріт, та позбавлених батьківського піклування, а також один дитячий будинок сімейного типу, в якому проживає п’ятеро дітей. Загалом у районі під опікою та піклуванням знаходяться 34 сироти. У кожного з прийомних батьків своя історія і не завжди зі щасливим кінцем. Ці історії повчальні та проникливі, часом, сповнені розчарування і тривоги, неприхованої любові, гордості та, як це не дивно звучатиме, поваги до «своїх-чужих» дітей.

Зразковою прийомною сім’єю в Крижопільському районі вважається подружжя Петра та Оксани Петрішених, жителів села Соколівка. Утворилася вона в травні 2018, тоді в неї було влаштовано двоє діток, дитину-сирот, та дитину, позбавлену батьківського піклування. Відрадно, що нещодавно прийомні батьки із Соколівки стали мамою й татом ще для двох маленьких діточок з Тульчинського району: дворічної Карінки та шестирічного Сергійка, які позбавлені батьківського піклування. Отож у цій прийомній сім’ї на вихованні нині перебуває вже четверо діток.

Жителька села Вербка Оксана Ходацька з чоловіком стали прийомною родиною в 2009 році. Тоді з дитячого будинку подружжя взяло двох братиків шести та семи років: Андрія та Віталія. Діти виявилися з непростими характерами. Старший, досягнувши повноліття, вийшов з сім’ї. Нині хлопчина навчається в Тульчинському училищі. Пані Оксана каже, що, як не старалися, не змогли знайти підхід до дитини. На допомогу залучали психологів, постійно консультувалися з фахівцями соціальної служби, але біологічні гени давали про себе знати й дитина відмовлялася йти на контакт. Прийомна матір каже, що вони навіть влаштували старшому синові зустріч із біологічними родичами в надії, що саме це спонукає його до дій та виведе з пасивного стану. Але всі потуги подружжя виявилися марними. Оксана Ходацька каже, що старший син не прагне до кращого життя і розвитку, ні чим особливо не цікавиться, не радує жінку і його теперішнє оточення.

Менший син нині навчається в одинадцятому класі, захоплюється спортом (футболом, легкою атлетикою), але в селі на окраїні у батьків немає можливості щодня возити підлітка до спортивних секцій в районі. Втім, хлопчина не втрачає віри та планує вступити до педагогічного вишу та розвиватися у цій сфері й у подальшому.

– Бути прийомними батьками – це дуже затратно в психологічному та моральному плані. Коли ми починали, то прийомні родини лише входили в наше повсякденне життя. Було обмаль інформації, розуміння, як діяти в тій чи іншій ситуації, але було колосальне бажання змінити життя хоча б одного малюка, подарувати йому свою любов та родинний затишок, – зізнається Оксана Ходацька. – Батькам, які замислюються над створенням прийомної родини, хочу побажати терпіння, наснаги і безумовної любові до дитини за будь-яких обставин.

Подружжя Віктора та Олени Селихів стало найпершим в області, яке наважилося на створення прийомної родини.

– У нас вже була одна дитина – дівчинка, але ми з дружиною хотіли, щоб вона росла в гурті, мала сестричку-подружку, – почав свою історію прийомний батько Віктор Іванович. – На виховання ми взяли дівчинку Інну десяти років, яка була родом із Козятинського району, але на момент нашого знайомства вона перебувала у вінницькому християнському дитячому будинку. З Інною ми одразу знайшли спільну мову, і вона до нас потягнулася і швидко звикла. Проблем з нею ми ніколи не мали, так само як і з рештою діток, які прийшли до нас у сім’ю. Інна закінчила педагогічний університет, я добився для неї виділення коштів на купівлю житла, і нам пообіцяли, що в листопаді державні кошти нарешті надійдуть на рахунок доньки.

Після цього подружжя взяло на виховання ще хлопчика Василя з Брацлавського інтернату. Нині він навчається в педагогічному університеті на вчителя фізичного виховання. Коли прийомний син підріс, Віктор Селих посприяв його знайомству з біологічною родиною, тож свій батьківський обов’язок він виконав повністю.

Цікаво, що позаочі Віктор Іванович усіх своїх дітей називає по імені та по батькові. Він переконаний, що кожен із них вартий поваги, довіри, любові та розуміння – незважаючи на те, скільки дитині років – 10 чи 20. Всі діти різні, зі своїми характерами, забаганками та капризами, але на все це потрібно дивитися через призму відповідального батьківства та постійно розмовляти з ними про їхні почуття та проблеми, які їх турбують.

– Третя дитина потрапила до нас з ямпільської Буші. Хлопчика не хотіли власні батьки, і тітці він теж був тягарем, тож вона привезла його до Крижопільської служби захисту дітей і залишила, – розповідає пан Віктор. – Хлопчик мені одразу сподобався, він виявився дуже комунікабельним та здібним до наук. Єдине, довгий час хворів, але з часом все минулося. Нині він фізично здоровий та сильний юнак, який обрав для себе небезпечну та ризиковану професійну стежину – військового. Пройшовши навчання в тренувальному таборі, прийомний син вирушив на Схід на захист кордонів нашої держави. Я його намагався відмовити, пояснював всю небезпечну складову обраної ним служби, але він вже прийняв рішення. Тож мені залишилося змиритися і підтримати його вибір.

Найменший син Селихів – Ігор ходить до восьмого класу. Хлопчик вже «бувалий», мав досвід перебування в двох прийомних родинах і ніде не міг «прижитися». Коли Ігор переїхав до родини Віктора Івановича, то всі натякали, що це не надовго. Мовляв, складний підліток, не справляться… Але недооцінили батьківських навиків нової прийомної родини. У них хлопчик за короткий час став «шовковим» без докладання сили, насильницьких методів та заборон. З ним було найважче, адже дитина не мала елементарних понять у вихованні. Він палив і випивав, але з приходом у родину покинув шкідливі звички. Аби хлопцю жилося цікавіше, прийомні батьки подумують над розширенням сім’ї та хочуть взяти на виховання однолітка, який би став їхнім новим сином та другом для Ігоря.

– Доброта і любов – головне, що ми повинні дарувати нашим дітям. Адже це наша надія і майбутнє. Щоб ця надія здійснилася, ми, дорослі, повинні пам’ятати про свою відповідальність перед кожною дитиною, а особливо про тих, які позбавлені цінного батьківського піклування. Турбота про таких дітей – наша спільна мета, обов’язок суспільства та держави, – висловила переконання начальниця Крижопільської служби у справах дітей Олена Дерев’янчук.

Вікторія МЕЛЬНИК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені