«Спадок роду» передають нащадкам

Про творчий всесвіт, ім’я якого – бубнівська кераміка, подружжя художників з Ладижина Василь Рижий та Наталія Лавренюк можуть розповідати безкінечно. І роблять вони це так захопливо та цікаво, що слухач занурюється в атмосферу минулого, в побут та звичаї ремісницького містечка на Поділлі. Тема гідна уваги: бубнівський орнаментальний розпис занесений до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Продовжувачами цих традицій у сучасності, зберігачами, а також наставниками, що несуть це вміння далі, виступають сьогодні і ці чудові педагоги, які викладають у Тульчинському коледжі культури.

Зробити мистецтво наближеним до людини, дати буквально торкнутися його і подарувати радість від творчого процесу повсякчас намагається ця непересічна родина. За їх активної участі була створена постійно діюча виставка «Спадок роду», яка пів року працює в Палаці Потоцьких. Виставка стала можливою завдяки тому, що громадська організація «КерамАртмісто» взяла участь в конкурсі бюджету громадських ініціатив та виграла кошти – 100 тис. грн на створення в Тульчині мистецького центру «АртМісто».

На ці кошти були закуплені матеріали, інструменти, електричний гончарний круг саме для мистецького центру. І вже тоді і викладачі, і члени ГО – всі разом ми в палаці Потоцьких одну залу оформили студентськими роботами, а іншу назвали «Спадок роду». Там представлена бубнівська кераміка – це підсумок за рік роботи по відродженню. Ми зробили багато виробів, плюс додали роботи наших студентів, які в тій самій тематиці. А щоб не було дуже одноманітно, доповнили експозицію подільською лялькою, гобеленом, – розповіла нам Наталія Іллівна. – А по вихідних  з ініціативи ГО ми збираємося і проводимо майстер-класи та екскурсії. Хочеться розповісти про наше Поділля, про те, чим воно славиться, яке воно є. Дуже часто ми свого не знаємо, а їдемо в чужі краї за враженнями. А інтерес до виставки величезний, попри карантин! Після проведення «Opera Fest Tulchyn» туристи тягнуться до палацу, знають, що тут вирує культурне життя. Приходить і чимало іноземців.

Як же проходять майстер-класи? Переважно всім кортить «замастити руки глиною» – спробувати щось зробити на гончарному колі, тим паче, що воно тут електричне, і робота на ньому великих фізичних зусиль не вимагає.  Також відвідувачам показують елементи розпису, вони вправляються у виготовленні традиційної ляльки-мотанки на кукурудзяному качані, роблять флористичні композиції тощо. І слухають, пізнають, дізнаються.

Дізнаються, приміром, що Бубнівка належала графу Потоцькому. І, за переказами, саме він, розгледівши там поклади червоної глини, перевіз туди кілька родин гончарів, що стали засновниками династій та започаткували основне ремесло. Так виросло село Новоселівка (раніше Гончарівка), що межує з Бубнівкою через річку.

– Спочатку це були великих розмірів глечики, горщики, настільки великі, що там у повний зріст поміщалась чотирирічна дитина. Це було на всяку оказію, не для печі, а просто на подвір’ї варили на велику кількість людей, на весілля чи інше. І вони були і не розписані, і не полив’яні, але дуже міцні. Це те, з чого починалася Бубнівка. Ну, а взагалі Бубнівка – це миска. Жодна наукова стаття, книга про гончарство не була без спогаду про Бубнівку і була обов’язково ілюстрована бубнівськими мисками. Це бренд! – продовжує розповідь художниця.

– Розмаїття тих виробів було вражаюче, – приєднується до розмови Василь Степанович. – Була миска-вазка у формі вазочки і маленькі мисочки, зручні для годування дітей –  щоб ложка не падала. Миски-вазки були з кришечками, були на вигляд такої чудернацької форми, що дуже нагадувало той панський посуд – супниці. Були ритуальні миски, з якими ходили святити обід на Великдень, вони називались миски «на принос». Весь основний орнамент там був зовні, їх спеціально просили для церкви розписати, бо коли в посуд зверху ставили калачі, то розпису не було видно. Були полумиски, які називали «мисникова миска», або «на показ». Вона була не для вжитку, а для окраси інтер’єру – для мисника. Вона відрізнялась від решти посуду своїм орнаментом: орнамент був симетричний, мав вертикальний, поділений на дві половини узор, і це зображувалося дерево або вазончики. А всередині ще могла бути ліроподібна квітка.

Звертає увагу Василь Степанович і на те, чим вирізняється колористика та орнамент цієї школи. Перш за все, цікава техніка «фляндрівка»: це коли нанесення орнаменту робиться гострим предметом «по-мокрому», впродовж п’яти хвилин, поки фарба не висохла. Деякі рослинні та солярні знаки зустрічаються тільки на місцевих виробах, незмінним залишається і поєднання двох основних кольорів – чорного і зеленого.

За словами художника, залучила подружжя до вивчення бубнівської кераміки на початку 90-их Шпак Тетяна Іванівна. Зараз вона директор в Новоселівському музеї гончарства братів Герасименків, заслужений майстер народної творчості України. А тоді, за доби національного відродження, вона шукала гончарів і керамістів, щоб славетні бубнівські традиції не згасали в часі. І так, під час участі у майстер-класах та симпозіумах, переймаючи безцінний досвід у самих бубнівських майстрів, рок за роком, десятиліття за десятиліттям герої нашої розповіді освоїли секрети виготовлення та розпису знаменитої бубнівської кераміки. Тепер вони носії безцінних знань, автентичної традиції, невигаданої візуальної манери.

У родині своєрідний «поділ праці». Виготовленням кераміки на гончарному колі переважно займається Василь Степанович, а от розписує Наталя Іллівна. Не одну творчу майстерню вони змінили, не одного гончарного кола торкалися їхні руки. А з якими трудами встановили сучасну електричну піч для обжигу! Вона стоїть у сторічній хаті, яку подружжя колись купило саме для майстерні. Та й матеріал для гончарства не лежить під ногами, попри уявлення обивателя. Але ця важка фізична праця, приправлена муками та радістю творчості, не втомлює Василя Рижого та Наталію Лавренюк. Знання, набуті у спілкуванні з носіями традиції, добуті власними дослідами та практикою, багато років передають студентам. І початкове «дослідити, повторити, скопіювати» переросло у «зберегти, передати, відродити». Судячи з того, скільки робіт на виставці виготовлено руками студентів, і який інтерес викликає ця тема у глядачів, місія виглядає здійсненною.

Юлія РАЗАНОВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені