Оптимістка з Морозівки

Часом ми нарікаємо, що не достатньо щасливі, не достатньо кохані або закохані, наші заслуги на роботі не визнані належним чином керівництвом – і взагалі – життя могло б бути і кращим… Такі думки час від часу з’являються чи не в кожного, і завжди знайдеться причина себе пожаліти. Однак, коли на вашому шляху зустрічається людина, яка має всі причини скаржитися на життя, але уникає таких розмов і, попри всі переверти долі, залишається оптимістом, знаходячи підбадьорюючі слова ще й для інших. Лише тоді приходить розуміння – потрібно вдячно сприймати те, що вже маєш, цінувати рідних та близьких людей і обов’язково дякувати Богу за кожен прожитий день, адже багато хто вже не має такої можливості та другого шансу щось змінити.

Типовим прикладом оптимістки, яка живе на повну сила сама та заряджає своїм позитивом оточуючих для мене стала Ольга Радецька, жителька села Морозівка, що поблизу Хмільника. Вже 15 років жінка змушена пересуватися на інвалідному візку, в якому вона опинилася через жахливу автокатастрофу.

– 2004 рік став для мене фатальним. До того я жила, як усі: вийшла заміж, народила синочка, працювала, планувала відпустку на море, як виявилося, останню, у яку я вирушила на своїх ще здорових ногах. Перший чоловік відмовляв мене їхати, пропонував обрати інші дати, але я настояла на своєму. Сину саме виповнилося чотири роки, і я захотіла зробити йому приємний подарунок. Аби не втрачати день, ми вирушили на море в нічну поїздку на мікроавтобусі. Водій, не маючи напарника по заміні, заснув за кермом і заїхав під бензовоз. Машині, в якій ми їхали, повністю знесло дах, а від неминучої смерті 15 пасажирів автобуса врятувало лише те, що бак у бензовоза був пустий. У підсумку двоє загиблих, в тому числі мій синок, троє з важкими переломами, як от я, і жодної людини, яка б не постраждала від жахливої водійської халатності. Я майже нічого не пам’ятаю з тих часів, все в тумані. Опинилася в реанімації, а дізнавшись про втрату сина, взагалі втратила інтерес до життя, про реабілітацію й думати не хотіла. Жила між двома світами: декілька років ні жива ні мертва, – пригадує переломний момент пані Ольга.

Тоді жінку всіляко підтримували рідні: батько, молодший брат, матір, яка була на заробітках за кордоном, і чоловік, на перших порах. Аварія перекреслила життя Ольги, забравши з неї сенс, вкравши найголовніше і таке дороге її серцю слово «мама», яке без упину повторював її маленький допитливий малюк. Сильна затяжна депресія не давала жінці сили навіть підвестися з ліжка, одягнутися, не кажучи вже про те, щоб вийти на вулицю та спілкуватися з людьми. Світ для неї почорнів, і ніщо не радувало. Батьки щосили намагалися вирвати доньку з тенет  безвиході та віднайти для неї новий сенс. Першим поштовхом для її душевного вилікування стала поїздка до Криму, де в санаторіях Євпаторії Ольга зустріла та познайомилася з великою кількістю таких, як сама – людьми на інвалідних візках. Потроху стала відживати, а додатковим стимулом повернутися до нормального життя став повний розлад із законним чоловіком та бажання довести йому, що вона сильна особистість і здатна обійтися без його допомоги. Тоді їй стало важливим довести в першу чергу собі, що ще не все втрачено, вона зможе бути щасливою по максимуму, наскільки це буде можливим в її теперішньому стані.

Сьогодні наша героїня не тримає образи на колишнього, навіть виправдовує його поведінку, адже розуміє, що з нею було нелегко. А її тодішньому супутнику просто забракло терпіння, аби й надалі бути поруч із такою жінкою. Певно, якби не особиста драма Ольги, то вона б і не зустріла своє друге кохання – Віктора, за яким і переїхала з містечка Стаханова Луганської області, де прожила все своє життя, до маленького вінницького села, в якому мешкає вже понад 10 років.

– Я довго вчилася жити по-новому і полюбити себе іншу. За п’ять років після аварії доля подарувала мені шанс на жіноче щастя та відчуття, що тебе люблять і сприймають такою, яка ти є, не намагаючись переробити під себе. Ні я, ні Віктор не мали особливого бажання їхати до санаторію взимку 2009, але, певно, на далекій відстані одне від одного відчули, що цей крок є необхідним і важливим для нас обох, – розповідає пані Ольга. – Наші стосунки закрутилися дуже швидко. Віктор дуже гарно «впадав» за мною, говорив приємні та ласкаві слова, які бажає почути на свою адресу кожна жінка і за якими я так скучила. Тож неприступна фортеця впала… Після санаторної курсовки ми вже не уявляли свого майбутнього нарізно. Одразу з реабілітації ми поїхали до мене, аби Віктор зміг познайомитися з батьками, а вже потім, посадивши до автівки коханого мою домашню вівчарку та склавши невелику валізу особистих речей, вирушили на Вінниччину, де й розпочали спільне проживання.

Спочатку «молодята» поселилися разом із ріднею чоловіка, а нашвидкуруч зробивши ремонт у старій батьківській хаті в селі по сусідству, з легким серцем перейшли у свої володіння. За понад 10 років шлюбу вони з маленької тісної хатини спромоглися побудувати хороми на понад 100 м². Провели воду, викопали криницю, знесли пороги в хаті і прилаштували побут під свої особливі потреби. Ще довго пані Ольгу, яка звикла до гамірного міста, лякатиме сільська темінь (вулиці без ліхтарів) та дивуватиме суцільна тиша навкруги, яка є досить типовою для малолюдного села. Й досі вона більше тяжіє до містечкового способу життя, сумує за ілюмінацією та звуками, які для жінки уособлюють активність та нестримний рух.

У великому домі Радецьких постійно гостює рідня та друзі. Двоє дорослих дітей від першого шлюбу Віктора часто навідуються до дідуся та молодої бабусі на гостину з двома внучками. Ольга полюбляє проводити вільний час із малечею, із задоволенням бавиться з дівчатками, надолужуючи втрачене материнство.

Собака Ронда (породи лабрадор) стала незамінним помічником подружжя в побутових питаннях. Пані Ольга каже, що два роки навчання давалися тварині важко, вона не могла зрозуміти, що від неї хочуть, не реагувала на команди і заклики до дії. І господиня вже стала подумувати, що лабрадор для дресури таки безнадійний. Але, як тільки жінка відпустила ситуацію і перестала очікувати від собаки великих звершень, тварина одразу пішла на тісний контакт і ніби на телепатичному рівні почала розуміти всі бажання та настрої своєї власниці. Ронда приносить потрібні хазяям речі, завантажує пральну машинку, піднімає все, що падає на підлогу, а потім – очікує смачненьку винагороду як вдячність за свої старання.

Нині Ольга Радецька працевлаштована, вправно кермує автомобілем (хоча водійські права отримала лише три роки тому), а віднедавна стала власницею скутера (виділеного державою). Насправді на їхню родину припало аж два дармові скутери, втім сільське бездоріжжя швидко «закрутило гайки» новеньким залізним коням. Ремонт одного з них вдалося провести дистанційно по телефону, а от дати раду іншому ніяк не вдається, оскільки виробник транспортного засобу з Тернополя вже другий місяць не виходить на зв’язок, і виявити причину поломки та виправити її поки що видається неможливим.

На паливо для транспортних засобів державою виділяється 192 грн на пів року, зрозуміло, що цього мізерного відшкодування не вистачає на потреби активного подружжя. Навіть якщо обмежуватися лише поїздками до лікарні та магазину, то ці гроші все одно не реально розтягнути аж на 6 місяців. Тож аби вижити, Ользі та Віктору доводиться крутитися, як «білкам в колесі», але вони не скаржаться. В один голос стверджують, що готові до всього, аби лиш здоров’я, що залишилося при них, не підкачало.

Має подружжя й спільне хобі. Разом із чоловіком пані Ольга є затятими рибалками, які не пропускають жодних змагань у своїй категорії (звісно, якщо дозволяє фінансова сторона питання та здоров’я). Подружжя може похвалитися великою кількістю нагород та кубків, які вони сумісно і по одинці виборювали у запеклих рибацьких змаганнях. Відмінність між ними лише одна: Віктор може годинами просиджувати з вудочкою і, нічого не вполювавши, все одно залишитися задоволеним, натомість Ользі потрібен результат, а саме риба, і чим більше, тим краще.

Поїхати до Хмільника у поліклініку для нашої героїні ще те випробування. За її словами, з сімейними лікарями (подружжям Чернієнків) їм з чоловіком дуже пощастило, вони чуйні, розуміючі та кваліфіковані професіонали найвищого ґатунку.

У поліклініці Хмільника є лише часткова доступність для людей з інвалідністю, – розповідає про наболіле наша героїня. – Пандус встановили, але самостійно на нього вибратися візочнику не є можливим, він дуже крутий. Обов’язково потрібна допомога сторонньої людини. Пам’ятаю, як взимку торік мене на сходах оглядала лікар-дерматолог. Я мала проблеми з ногами і того дня планувала потрапити на прийом до профільного лікаря. Оскільки не змогла прийти до неї в кабінет, то вона вийшла до мене і проводила огляд на холоді, змусила мене роздягнутися та зняти взуття, а коли я попросила дозволу усамітнитися з нею в оглядовій, то почула у відповідь: «Ви що смішна?». Після того прийому я довго не могла прийти до тями, плакала, не розуміючи, чому зі мною так зухвало повелися. Втім, це, мабуть, єдиний випадок у цій лікарні, коли представники благородної професії повелися далеко не професійно. Однак маю й багато подяк для лікарів. Зокрема, вінницькому хірургу Олегу Феджазі та хірургу з поліклініки в Хмільнику, на жаль, пам’ятаю лише прізвище лікаря – Зозуля, травматологу з Хмільницького військового санаторію Андрію Дзівінському, нашим сімейним лікарям та медсестрі Аллі. На жаль, нема вже мого дорогого тата, він помер минулого року. Підтримкою для мене є моя мама, брат, чоловік та його батьки.

Вікторія МЕЛЬНИК

Світлини взяті з Фейсбук-сторінки Ольги Радецької

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені