Досвід, енергія та бажання працювати

Такими діловими якостями може похвалитись голова Вінницької районної організації ветеранів, 71-річний полковник у відставці Петро Василинич.

Петра Оксеновича у Вінницькому районі добре знають всі, у кого є ветеранське посвідчення. Ще б пак, адже впродовж минулих дев’яти років (з часу, відколи очолив цю громадську організацію) він неодноразово побував у кожній територіальній громаді, де особисто познайомився з усіма сільськими головами та керівниками первинних ветеранських організацій.

– Так сталось, що мені спочатку довелось служити на різних посадах у Збройних Силах колишнього СРСР, потім у Барському та Замостянському (м. Вінниця) районних військкоматах, а після виходу на військову пенсію працював на ВО «Хімпром», у райдержадміністрації Вінницького району та обласному управлінні статистики, – коротко розповідає про себе Петро Оксенович. – Це я до того, що коли в жовтні 2011 року очолив районну раду ветеранів Вінницького району, то раніше набуті зв’язки та знайомства дуже допомогли в подальшій роботі. Хоча спершу довелось зустрітись із чималими труднощами: ні приміщення, ні фінансування – нічого. Список із прізвищами голів первинних організацій, ручка, стосик паперу – от і все майно. Тож спершу довелось «тулитись» в обласному управлінні статистики. І лише пізніше, десь років 4-5 по тому, для нашої організації в приміщенні Вінницької райдержадміністрації та районної ради виділили так звану «ветеранську кімнату». Крім мене, там ще розмістились наші районні «афганці», «чорнобильці» та АТОвці. Але нічого, миримося…

Можете пригадати, якою тоді була районна організація ветеранів?

– Власне, ветеранів Великої Вітчизняної війни, учасників війни та бойових дій на той час було близько 80 осіб. На сьогодні – їх залишилось трохи більше десятка. Стосовно решти ветеранів, то їх нараховувалось десь у межах 17-18 тисяч. Зараз приблизно стільки ж само, бо люди йдуть на пенсію і поповнюють їхні ряди. Плюс з’явились АТОвці. Наразі маємо їх 103 особи. І нехай у них своя організація і своє керівництво, але ми постійно співпрацюємо з ними і за потреби допомагаємо. Ми ніколи нікого не ділили на «своїх» і «чужих». Зібрати кошти на лікування, надати якісь юридичні консультації, посприяти з оформленням землі, зібрати матеріальну допомогу чи забезпечити паливом на зиму – це все наші питання також.

– Але це я розповідаю про нинішні часи, – продовжує співрозмовник. – А спершу довелось вирішувати ще й фінансове питання. Зрозуміло, що наша організація з самого початку позиціонувала себе як громадська, неприбуткова, некомерційна і так далі. Але ж ми живемо у матеріальному світі, тому необхідно було подбати про якісь бодай невеликі фінанси, якими ми могли б розпоряджатись. Нагородити якийсь кращий ветеранський колектив, надати комусь матеріальну допомогу, навіть у село виїхати, і то потрібні були гроші на бензин – ну, ви ж розумієте. Довелось складати річну програму роботи районної ветеранської організації і детально розписувати, що плануємо робити і скільки на це потрібно коштів. Керівництво району підтримало цю ініціативу, і таким чином ми почали потроху отримувати кошти. Спершу в межах 20-30 тисяч на рік, але потроху фінансування зростало. Скажімо, позаминулого року нам виділили 170 тисяч гривень, минулого – 150 тисяч, а нинішнього – 130 тисяч. Звісно, менше, ніж раніше, але й на цьому спасибі, тому що нині для країни й Вінниччини дуже непростий час. Ми це розуміємо і дякуємо за розуміння й підтримку.

– А як вам цього вдалось досягнути? Адже раніше районна влада фінансувала організацію так «щедро», що ледве вистачало на папір і ручки.

– Секрету ніякого немає. Просто приходив і спілкувався з людьми. Заходив до голови райдержадміністрації, голови районної ради, начальників управління праці й соціального захисту, фінансового управління. Розповідав, у яких селах я був, що там бачив, з ким говорив, чого потребують тамтешні ветерани. Постійно виступав перед депутатами на сесіях районної ради, давав свої пропозиції. Радив, як зробити так, аби ветеранська організація була дієвою і мала можливість підтримувати ветеранів матеріально. Мені було просто говорити на цю тему, бо я був постійно з людьми, на місцях. Ми ж постійно спілкувались. Для прикладу, зараз у Вінницькому районі маємо 31 первинну ветеранську організацію, при кожній сільській раді. І ми постійно зустрічались з усіма головами первинних організацій. Принаймні так було до карантину. Зараз обговорюємо проблеми здебільшого телефоном, але зв’язок підтримуємо завше. Саме звідти, з «первинок», і надходить найбільш достовірна й вичерпна інформація стосовно місцевої проблематики: хто, яку матеріальну допомогу потребує і які в кого клопоти. Звісно, ми не можемо говорити про якісь аж надто великі суми матеріальної підтримки – в межах 200-300 гривень – але інколи для вже немолодої, а часто-густо самотньої людини, важливий сам факт, що хтось про неї пам’ятає, піклується, підтримує…

– Та й взагалі, – додає Петро Оксенович, – ми тепер маємо кошти, щоб хоч трохи заохотити проведення культурно-мистецької та історико-просвітницької роботи, патріотичного виховання молоді тощо. От взяти, для прикладу, проведення конкурсу на кращий ветеранський ансамбль. Такі маємо у Вороновиці, Гавришівці, Мізякіських Хуторах, Комарові, Стрижавці. Вони й раніше працювали, але тепер ще маємо змогу їм дещо допомогти. Зокрема, Писарівська ЗОШ І-ІІІ ступенів стала кращою в плані проведення пошукової роботи. Там діє військово-історичний клуб «Подвиг», який очолює вчитель історії Василь Кравченко. Заслуговує на увагу робота вчителя Степанівської школи Анатолія Балатюка, котрий створив для дітей клуб «Юний десантник». З початком АТО за підтримки сільських рад активно взялись за збір продуктів харчування та предметів першої необхідності. Спершу зібране передавали ветеранам, які живуть вздовж лінії розмежування, а потім переключились на солдатів на передовій. У Михайлівці мешкає отець Анатолій Кузнєцов. Так він за свою волонтерську діяльність навіть отримав з рук попереднього Президента України Петра Порошенка орден! Так само хочу відзначити мешканця села Зарванці, колишнього «афганця» Анатолія Кондюка. Він особисто власним бусом більше сотні разів їздив на передову і відвозив бійцям передачі, за що також отримав орден від Петра Порошенка. Тож приїжджаємо, відзначаємо, вручаємо грамоти, невеликі грошові премії і взагалі – створюємо людям гарний настрій та оптимізм. Також намагаємось підтримати наших стареньких під час відзначення різноманітних святкових днів та урочистих подій. І тут нам дуже допомагають наші фермери, підприємці і просто небайдужі люди. Зокрема, хочу відзначити Валерія Безпалька, директора агрофірми «Батьківщина» зі Стрижавки. Підприємців і депутатів обласної ради Олександра Маслєннікова та Сергія Кривешка. Якушинецького та Стрижавського голів сільських рад Василя Романюка та Таїсію Короленко. І звичайно ж, окрему подяку хочу висловити нашим основним партнерам – райдержадміністрації та районній раді – на чолі з Євгеном Луценком і Тетяною Закревською.

Які емоції у вас виникають, коли працюєте з ветеранами?

– Відчуваю свою потрібність людям. Маю велике задоволення від того, що можу комусь допомогти. У мене самого батько фронтовик. Пройшов Фінську, обороняв Москву, брав Кенігсберг, то у мене до фронтовиків-ветеранів, та й взагалі до осіб старшого віку трепетне ставлення. Хоч я і сам вже не молодий, але вони за віком годяться мені в батьки. Коли я щось роблю для них, мені здається, що таким чином чиню приємне своєму татові. І він би схвально поставився до моїх дій. Тому мені приємно відчувати причетність до цієї справи. Більше того, я горджусь, що хоч чимось можу допомогти цим людям.

Але ж ви розумієте, що матеріальна допомога в 200-300 гривень проблем ветеранів не вирішить? Такий низький рівень соціального забезпечення людей, котрі все життя відробили на державу і врешті-решт на старість дочекались від неї такої «дяки» – це ганьба. Щось потрібно робити на загальнодержавному рівні…

– На жаль, це гірка правда. І я чудово усвідомлюю, що всі ці люди похилого віку, котрі вийшли на трудові пенсії, по суті беззахисні і безпорадні. Ніхто з них не піде під Кабмін чи Верхову Раду вибивати собі якісь пільги чи надбавки, не стане перекривати дорогу. Але мені здається, що така інертність дуже шкодить нашій справі. Адже чим активніші будуть ветерани, тим краще стане для всіх. Зокрема, хочу відзначити голову ветеранської організації Валентину Квятковську із Вороновиці, Володимира Павловського з Бохоників, Броніславу Щигельську з Гавришівки. Оце взірець активності й громадянської позиції! А в селі Рівець живе відставний полковник В’ячеслав Федосенко. Так він взагалі організував збір коштів на газифікацію села, а потім домігся спорудження мосту через Південний Буг. От на таких людях і тримається наша районна спілка. І мені, як її голові, дуже хочеться, щоб таких активних і небайдужих, було якомога більше.

В Україні відбулась територіальна реформа, і нині кількість районів Вінницької області незабаром значно скоротиться. Зокрема, до «столичного» Вінницького мають відійти Літинський, Немирівський, Тиврівський, Липовецький, Погребищенський та Іллінецький райони. Як плануєте налагоджувати зв’язки і з тамтешніми ветеранськими організаціями?

Потрібно рухатись від простого до складного. Наразі налаштовую контакти із головами первинних громадських організацій об’єднаних територіальних громад. Пізніше у кожній ОТГ буде своя громадська ветеранська організація, яка має узгодити план своєї роботи із головою самої ОТГ. А от коли в ОТГ всіх районів, які увійдуть до Вінницького, буде створено власні організації, тоді вже можна вести мову про вибори голови ветеранської організації всього Вінницького району. Провести загальну конференцію і вибрати чи переобрати керівника. Але наголошую – основна робота ветеранських організацій має проводитись по селах. І тут винятково важливу роль відіграє голова первинної ветеранської організації. Саме він вивчає ситуацію і надає інформацію «на верх». Тому, якщо не буде нормальних зв’язків із первинними організаціями, то й робота моєї районної організації, буде неефективна. Тому саме зараз, коли відбувається процес створення нових ОТГ, я намагаюсь формувати безпосередньо на місцях ветеранські організації. Роботу потрібно планувати й організовувати, тим більше, коли йдеться про людей.

Спілкувався Олег КРИВОНІС

На фото: Петро Василинич

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені