«Ніколи не казав дружині, що їду на «передок»

Анатолій Кондюк, 59-річний мешканець села Зарванці Вінницького району, впродовж 2014-2018 років як волонтер побував на Донбасі аж 113 разів! А в перші місяці війни разом із побратимами возив гуманітарні вантажі на український Схід кожного тижня…

– Коли для вас розпочалась війна на Сході України?

– З окупації Росією Криму та частини Донбасу. Саме тоді й подумалось, що мені теж настала пора щось робити. Свого часу у 1979-1981 роках довелось служити в Афганістані. Маю дві контузії, травму хребта, інвалідність, але раз така справа, то довелось забути про болячки. Нас, колишніх «афганців», на Вінниччині чимало, і ми всі тримаємо один із одним зв’язок. Зібрались 120 чоловік і вирішили йти на війну. Потрібно було пройти медкомісію. Деякі хлопці «розумніші», покупляли собі довідки, що «здорові». А я от не здогадався, і лікарі мене забракували. Ну, що ж, раз не взяли, то й буду допомагати тим, чим можу. До війни займався виготовленням меблів, то продав бізнес і зайнявся волонтерською роботою – почав власним бусом возити гуманітарні вантажі в зону АТО.

Куди була перша поїздка?

– До Слов’янська та Краматорська та ще якраз на другий день після звільнення. Ми туди поїхали удвох із дружиною Тетяною Петрівною. Отам ми на власні очі переконалися, що в Україні справжнісінька війна, яку нам принесла «братня» Росія. Уявіть лишень, їдеш і бачиш нашу підбиту техніку, яка ще  досі горить. Розбиті блокпости. Палаючі лісопосадки. Мертвих солдатів, котрих ще не встигли евакуювати. Там йшли важкі бої.

Знаю, що в ті роки возити доводилось буквально все.

– Так і було. Хлопці ж не мали нічого – ні зброї, ні одягу, ні взуття, ні продуктів, ні води… Ходили у гумових тапочках. Особисто я два рази мінявся з ними взувачкою. От ми й передавали їм форму, шоломи, берці, продукти, буржуйки, дрова, ліки – все, що потрібно. У перші місяці війни у нас навіть власного повноцінного війська не було – оборону тримали добровольці. Солдати пізніше з’явились, а то ж все добробати: «Айдар», «Азов», «Дніпро».  І їх потрібно було забезпечувати. Так що впродовж  вересня-грудня 2014 року та січня 2015-го їздити на передову доводилось чи не кожного тижня. Не встигали розвозити вантажі.

Якими були враження від побаченого? Від спілкування з місцевим населенням?

– Складні враження. От стоїмо, прибігає маленька дитина. Що її там можна дати? Якусь цукерочку, печиво. А приходить такий здоровий вгодований дядько: «Дай випити! Дай закусити!..» Ну таких «клієнтів» ми «посилали» відразу. Казали: «Йди собі зароби». А вони сердяться, погрожують. Ніби ми винні, що вони ходили на мітинги й референдуми й закликали до себе війну. Таке було і в Попасній, і в Слов’янську, і в Краматорську. А так більш-менш все обходилось добре. Особливо намагались з місцевими не конфліктувати, нікого ні в чому не переконувати. Час однаково все розставить на свої місця, покаже, чия правда. Крім того, впродовж 2015-2016 років возили речі в дитячі будинки і будинки престарілих.

Доправляли вантажі вздовж всієї зони АТО чи в якесь конкретне місце?

– Об’їздили все повністю. Якщо з північного боку, то їздили через Харків. А коли з півдня, то через Маріуполь.

Що з тогочасних подій найбільше врізалось у пам’ять?

– Що запам’яталось? Та кожна поїздка була такою, що забути важко. Якось у 2014 році ми із Петром Мельничуком (він теж, як і я, «афганець, живе під Вінницею на Хуторах) поїхали на двох бусах до військових у район Горлівки. Був там один блокпост наполовину відрізаний від основних позицій. Від ворожих окопів його відділяло якихось 250-300 метрів. Рачки, напригінці, бур’янами, у темну пору доби туди ще можна було якось пробратись. А от проїхати, привезти що-небудь – ні. Росіяни розстрілювали всю бронетехніку. Але ми з Петром вирішили проїхати. Щоб ви розуміли: двома цивільними бусами, без броні, без захисту, без нічого. І проїхали. З ворожих позицій не пролунало жодного пострілу. Ворог, очевидно, подумав, що це хтось із місцевих заблукав. Приїжджаємо, а в бійців уже нічого нема. Стоять баклажки із брудною водою. «Це наша вода. Ми її набираємо із калюжі, відстоюємо і п’ємо. От із ближньої калабані все вибрали, тепер беремо з дальньої». А ми їм продуктів, а головне – чистої питної води. Щоб ви тільки бачили, як вони нам раділи, як цілували! (сміється). Не кожен парубок так цілував свою дівчину на побаченні, як ці хлопці нас. Поки розвантажувались, вже стемніло, бо якраз була така пора, як зараз, пізня осінь. Потрібно якось вибиратись, тому що залишатись на ніч нема як – із настанням темряви тут завжди починаються обстріли. Дивимось, дійсно, вся їхня техніка: танк і дві БМП закопані по самі башти, тільки стволи виглядають. Вирішили їхати, але не дорогою, а через кукурудзяне поле. Добре, що було сухо, та й підморожувало. Словом, помаленьку, на першій передачі, без світла, вибрались. Звісно, заблукали, і коли виїхали на якийсь український блокпост, то нас там мало не постріляли. Тому що звідти такої пори ніхто з добрими намірами виїхати не міг – тільки супротивник. А зв’язку, повідомити, що це ми, щоб не стріляли, не було. Але обійшлось. Головне, що хлопців виручили, бо вони там вже пропадали без нічого.

– Ну, що вам ще розповісти? – продовжує Анатолій Іванович. – Як того ж 2014 року нас у Дебальцевому 40 хвилин накривали російські «гради»? Там земля камениста, так що від вибухів на всі боки летіли не тільки залізні уламки, а й каміння. Тоді мій бус отримав дві здоровенні ум’ятини, а я чергову контузію і невеличкий осколок у спину, про який навіть не здогадувався. Його знайшли зовсім випадково, вже пізніше, на реабілітації. Коли виконував лікувальну фізкультуру, щось мене почало колоти раз-другий. А потім гулька стала наростати. Зробили операцію, і от маєш – подаруночок від «братів». Але нічого, Бог уберіг.

– А у 2018 року мене у «сірій» зоні обстріляв снайпер. Була зима, ніч, і якась така мряка з туманом. Видимість практично нульова. Їхав на ближньому світлі, і щоб хоч щось розгледіти попереду, налягав грудьми на кермо. І тут раз! – із лобового скла прямо в лице бризкають скалки. Куля! Зупиняю машину, вимикаю світло і стрімголов кидаюсь у ярок. Та ще й так невдало, що потемки вдарився головою у якесь дерево. На кілька хвилин втратив свідомість. А отямився від того, що якісь місцеві люди з машини, яка їхала за мною, надають мені допомогу. Приводять до пам’яті, витирають кров, перев’язують… Вони ж, ці місцеві, поцупили у мене посвідчення інваліда й талони на 80 літрів солярки. Був там поміж ними один хлопчина – шукав у моєму бусі аптечку. То це, мабуть, він і прихопив – більше нікому. Ну посидів трохи, що ж: потрібно їхати далі. Приїхав, куди там треба, і аж потім згадав про кулю. А вона пройшла точно там, де мала бути середина голови. Пробила лобове скло, перегородку, фанеру й застрягла в задній стінці. Така довгаста, калібру 7,62 міліметра. На озброєнні тільки в Російської Федерації…

Ви їздили в зону АТО аж 113 разів!..

– Їздив би й більше, але два інфаркти поспіль вибили мене з колії.

Перший стався 7 березня 2018 року в районі Авдіївської промзони. Там мені стало недобре. Почало пекти в животі, потім печія перекинулась на груди. Я вийшов з машини на вулицю і сів. А там неподалік стояли наші хлопці з Калинівки, нацгвардійці. Вони мене знали. Запитують, що сталось, бо думали, що мене підстрелили. Там таке місце було, що його слід «пролітати» на максимальній швидкості, а я сидів біля машини. Кажу, щось недобре мені. Ніби шлунок заболів. Перевантажився й поїхав на Щастя, але туди вже не дістався. У Лисичанську заїхав до наших хлопців, усе вивантажив, і там мене другий раз так само запекло. Я упав. Занесли мене до приміщення, де жили розвідники. Там я трохи полежав. Мені кажуть: «Їдь у Сєверодонецький  військовий шпиталь». А я кажу: «Ні, це шлунок. Нічого страшного». Взяв стакан горілки із сіллю. Випив. Так ніби легше стало. Але потім все одно довелось півроку лікуватись. Зробити кілька операцій на серці. Поки лежав, діти продали буса, щоб більше не їздив. Я ж іще тисячу кілометрів проїхав із інфарктом. Лікарі навіть не хотіли братись за моє лікування, думали, що не виживу. Але, на щастя, ніби все обійшлось. Але, якщо чесно, то ще б поїхав. Дуже тягне. У житті ніколи не хворів на серце. Не палив. Алкоголю пив дуже мало. Любив багато рухатись. Звісно, все це від нервів. Обстріли, хвилювання, плюс цих три контузії. Все ж додалось одне до одного. От у Дебальцевому мене контузило втретє. Кажу лікарям: «Як це так? Обстрілювали всіх, а контузило мене одного?». А лікар: «Так у вас вже були дві контузії перед цим. Крім цього, решта хлопців значно  молодші…» А я тоді навіть не пам’ятаю, як доїхав до лікарні. Очі червоні. У вухах дзвін і в двері не можу потрапити… Але нічого, три тижні полежав у нашій Вінницькій «районці» і знову за кермо. А допоки не зміг возити вантажі, цим займались син Сергій та зять Руслан. Та що там казати, ми з дружиною Тетяною Петрівною удвох на Сході були 12 разів. Я вже згадував про першу поїздку до Слов’янська і Краматорська. Так то ми були разом. Маємо нагороди: обидва нагороджені відзнаками й орденами. Дружина – орденом «Патріот України», а я – «За заслуги» ІІІ ступеня. Возили передачі. Ніколи так не було, щоб когось оминули. Для мене нема різниці, звідки солдат: з Вінниччини чи якоїсь іншої області. Раз стоять, я обов’язково зупинюсь і віддам все, що потрібне.

Хто допомагав у волонтерській роботі?

– Уся Вінниччина. Допомогу збирали всі гуртом. Спершу місцеві люди, а потім Спілка учасників АТО, волонтери. Хочу відзначити роботу Чернівецького, Вінницького, Жмеринського, Барського, Могилів-Подільського та ряду інших районів. Окремо хочу подякувати Василю Нечипоруку з Вінниці та Петру Мельничуку з Вінницьких Хуторів. Ми всі троє «афганці». Нас так і називали: «душманами». То ми втрьох їздили найчастіше. Ніколи не казав дружині, що їду на «передок». А коли ми їздили разом, то на «нуль» не заїжджали. Удвох були у Краматорську, Слов’янську, Щасті, Маріуполі, Широкиному, Волновасі. Подалі від лінії розмежування. Але коли у Слов’янську й Краматорську побачили полеглих українських солдатів, то жінка: «Ой, більше я тебе не пущу!». І я її розумію, але коли тобі телефонують о першій ночі, що син чи чоловік голодні, роздягнуті, то мусив все кидати і їхати, не туди, куди хочеться, а де потрібно…

– Єдине, що радує, – додає після паузи співрозмовник, – то це усвідомлення того, що наша країна вистояла. Зараз спілкуєшся з хлопцями телефоном, запитуєш, чого потрібно, то кажуть, що нічого. У них є все: одяг, взуття, продукти, зброя. Єдине, чого нема, то це наказу «вперед». Кажуть: «Була б команда, вичистили той Донбас за два-три тижні».

Спілкувався Олег КРИВОНІС

Фото із сімейного архіву родини Кондюків

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені