«Ні корови, ні свині – тільки Сталін на стіні…»

28 листопада – День пам’яті жертв голодоморів

Як могло статися, що в центрі Європи, на найкращих у світі чорноземах, та ще й у сприятливій кліматичній зоні в Україні у першій половині минулого століття українці пережили аж три смертельних голоди – у 20-х роках, штучний голодомор 33-го і голод 1946-47 років? У країні, котра до більшовицького перевороту була житницею і Європи, і величезної Російської імперії. Більше того, Україна знаходиться у такій географічно-кліматичній зоні, що тут голоду не могло бути у принципі – якщо десь засуха і неврожай, то в іншій її частині все одно урожай був.

Про голодомор 33-го року сказано якщо не все, то принаймні багато. У той же час ми мало що знаємо про голодування 1946-47 років. Про це у розмові з істориком, завідуючою відділом новітньої історії Вінницького обласного краєзнавчого музею Ларисою Семенко.

Ларисо Іванівно, чому, на вашу думку, про цю не менш трагічну сторінку нашої історії фактично не згадують, вона що, недостатньо досліджена, і чи можна її теж вважати голодомором?

– Мабуть, через масштабність і трагічність увагу акцентували переважно на подіях 33-го року, що отримали визначення, як голодомор, оскільки був викликаний штучно. За різними оцінками тоді загинуло до десяти мільйонів українців. Відтак дві інші не менш трагічні події, але з дещо меншими жертвами – голод на початку 20-х і в середині 40-х років – залишаються ніби на задньому плані. Хоча, як і в першому випадку, люди теж масово вимирали з голоду. Тому зараз науковці порушують питання, що ці два періоди теж слід трактувати голодоморами. Адже у всіх цих випадках репресивна політика велася однакова і цілеспрямована – залякати українців як націю, придушити, поставити на коліна й покорити, не дати можливості відчувати себе господарем на своїй землі. У певній мірі це була своєрідна помста українцям за войовничий норов, прагнення бути вільними й незалежними, помста за той спротив, що чинили українці на зорі становлення радянської влади, під час так званого «Воєнного комунізму», насильницької колективізації.

Щодо голоду 1946-47 років, то він був лише частково зумовлений об’єктивними факторами, і в першу чергу – засухою, котра у ті роки дійсно мала місце й спричинила значний недорід збіжжя. По-друге, повоєнне сільське господарство було фактично зруйноване дощенту. Знищеними були всі довоєнні МТС, у селах мало що залишилось від живої тяглової сили, крім того, надзвичайно складною була демографічна ситуація, адже чоловіки лише поверталися після війни, серед них було дуже багато інвалідів, не здатних виконувати фізичну роботу. Фактично у той час колгоспи доводилось створювати заново, і працювали у них переважно жінки й підлітки, часом немічні старики. Тракторів та автомобілів не було, сільськогосподарського реманенту також, обробляти землю доводилось навіть волами й коровами. Траплялося, що й самі люди впрягалися у плуги та волочили борони. Працювати доводилося дуже важко, проте система трудоднів, започаткована ще на початку 30-х років, не давала можливості прогодувати сім’ї.

Чути про ці трудодні доводилося і раніше, але що вони означають – не зрозуміло досі.

– Такою була система оплати праці у колгоспах. Люди виходили на роботу і працювали відповідно до нарядів, а обліковці записували, хто що робив і скільки. Існувала шкала – скільки, за що і чим платити за трудодень. Кваліфікована праця оплачувалася більше, некваліфікована – менше.

По тих цифрах, що зустрічались, у 30-х роках максимальне виконання трудоднів становило до 150, а після війни деякі колгоспники виробляли і по 300 трудоднів на рік при мінімальній нормі 100. Тобто, щоб виробити таку їх кількість – працювати доводилось день і ніч. Але навзамін люди отримували мінімум продуктів, що у певній мірі відбивало бажання працювати і взагалі бути у колгоспі. А часто й того не виплачували. Тож селяни годувалися в основному з власних домоволодінь. Загалом, система оплати праці за вироблені трудодні є досить складною і досі не дослідженою, як слід. Адже усі види сільгоспробіт розподілялися на відповідні розряди, і кожен з них оплачувався за різною шкалою. І усе це обліковець мав визначити на око, скільки, кому й що записати. Тому не обходилося без приписок чи відписок – комусь записали більше (кум, сват, брат), а комусь – менше, хоч і працював більше. Виплачували їх двічі на рік: у вересні – зерном, а під кінець року давали незначну суму грішми. Але не завжди і не у всіх господарствах цей розрахунок був.

Особливістю голоду 1946-47 років є ще й те, що досі не встановлено точну кількість померлих. Цифри приблизні – від 100 тисяч до 1 млн. Якщо говорити про Вінницьку область, то в нас смертність була дещо нижчою порівняно з іншими областями. Взагалі, у той час у жодному офіційному документі не йшлося про якийсь голод, говорилося лише про дистрофію. Але дистрофія – це ж виснаження людського організму від систематичного недоїдання, тобто голодування. Тому смертність, викликана дистрофією, і є наслідком голодування. Причинно-наслідковий зв’язок тут очевидний. Проте у звітах районного й обласного керівництва говорилося тільки про кількість смертей від дистрофії. Треба наголосити, що незважаючи на це норми хлібоздачі як колгоспам, так і одноосібним селянам не були зменшені, ніякої практичної допомоги хворим на дистрофію кремлівська влада не надавала, хоча й знала про критичну ситуацію зі звітів влади місцевої. То що це, як не прихований голодомор.

А чим, на вашу думку, викликано, що Вінниччина голодувала менше?

– Дуже багато залежало від місцевого керівництва – голів колгоспів чи голів сільських рад. Зокрема, в архівах збереглося чимало справ саме щодо голів колгоспів, які у порушення директив видавали селянам, на свій страх і ризик, бодай якусь дещицю хліба. Хоча це дозволялося тільки після повного розрахунку з державою. По-друге, якщо аналізувати матеріали по скаргах зі всієї України, то за їх кількістю наша область після Києва на другому місці. В цих скаргах до вищих інстанцій звичайні селяни обурювались, що хліб є і його десь відвантажують, а колгоспникам на трудодень нічого не платять. Подекуди зростання соціальної напруги виливалося у відкриті конфлікти з владою чи проти системи загалом. Зокрема, повстання відбулося у Ямпільському районі, досить часто у селах з’являлися листівки із закликами про повалення радянської влади чи знаходили убитими місцевих активістів. І це після війни й перемоги над фашизмом. Взагалі, Вінниччина завжди славилася непокірністю і сміливістю. Взяти хоча б добу УНР, національно-визвольний рух у 20-х роках на наших теренах. Влада це пам’ятала і намагалася зайвий раз не дратувати населення регіону.

Колгоспних ватажків судили за «розбазарювання» хліба, людей прирекли на голодну смерть, а самі вивозили десятки тисяч тонн зерна та інших продуктів у країни так званого соціалістичного табору.

– І це теж на совісті кремлівської влади, адже до неврожаю і повоєнної розрухи додались також цей самий соцтабір, що його годував Радянський Союз. Мало того, що Україна була змушена нагодувати Росію і всю решту радянських республік, то на її шию «навішали» ще й Польщу, Чехословаччину, Румунію (котра, до речі, воювала у коаліції з німцями), Демократичну Німеччину, Болгарію та інші держави. Українці голодували, бо мусили будь-що виконати план хлібоздачі, а сотні тисяч пудів хліба, вирощеного ними, відправляли до країн соцтабору.

Кинуті напризволяще люди рятувалися самі, як тільки могли. У тій ситуації дуже допомагали українці західних областей України, що були утворені у 1939 році і відновлені після війни. На той час там ще не було колгоспного ладу як такого, він лише зароджувався, тому у переважній більшості люди працювали на землі одноосібно і були більш заможними, ніж українці з центральних та інших областей. Багато хто й досі пам’ятає чи знає з розповідей, як наші бабусі й прабабусі везли туди для обміну на продукти харчування вишиванки, одяг, прикраси та інші речі. Це теж було небезпечно, адже траплялось чимало випадків, коли заробітчани гинули у дорозі, ставали жертвами бандитів і злодіїв. Щоб дістатися західних територій, часто доводилось тулитися з клунками на дахах потягів. Траплялося, грабіжники стягували їх звідти гачками разом з клунками. Кому пощастило, вимінювали свої пожитки на такі-сякі продукти або залишалися там на певний час працювати на заробітках. Крім того, тоді у Прикарпатті й Карпатах, на Волині активно діяли збройні формування УПА, котрі чинили протидію колективізації, перешкоджали насильницькій хлібозаготівлі, закликали допомагати братам-українцям з Великої України.

Досі пам’ятаю спогад одного з відвідувачів музею, який розповів про випадок, що трапився під час його служби у флоті: «Наш корабель, – казав він, – повністю завантажений зерном, тиждень стояв на рейді у морі, а потім надійшов наказ вивантажити хліб у море. Я стояв і плакав, знаючи, що люди, і мої батьки в тім числі, пухнуть з голоду».

А якою була ситуація у містах?

– Якщо не брати до уваги партноменклатуру та інших чиновників різного рівня і рангу, котрі годувалися із спецрозподільників і не знали біди, то робітникам жилося трохи краще, ніж селянам, їм видавали хоч якісь пайки, на підприємствах діяли безкоштовні їдальні. У селах же становище було катастрофічне, мало що голод, то ще й паспортів не було, люди були позбавлені можливості врятуватися, виїхавши до міста. Селяни навіть не мали права продати на ринку якісь продукти з власного господарства, поки не виконали доведений «план до двору» – не сплатили податок по м’ясу, молоку, маслу, яйцях, овочах і навіть з фруктових дерев. Їх зобов’язали навіть здавати певну кількість свинячих чи телячих шкір. Для цього діяла мережа заготівельних контор. Платити податок необхідно було також за металеву огорожу й дах під бляхою. Його розмір був індивідуальним для кожного господарства залежно від площі земельної ділянки, кількості членів сім’ї – їдоків, наявної худоби і дерев у саду. Певну частину належало сплатити у грошовій формі. Усе це сільська рада фіксувала й обліковувала у так званих домових книгах, що велися на кожне домогосподарство. Дійшло до того, що селяни були змушені таємно, під покровом ночі, вирізати худобу й вирубувати садки. Споконвіку біля селянських хат росли груші, сливи, вишні, яблуні, а восени диміли коптильні сушарні – лозниці, де виготовлялися сухофрукти для власного споживання і на продаж. Це було частиною української культури, селянського побуту й укладу життя. Але все було знищене в один момент. Присадибне садівництво почало відроджуватися лише у 60-х роках.

Доводилось чути, що винними у голоді 1946-47 років є нібито місцева влада, а Сталін тут ні до чого, бо він нічого не знав…

– Це не відповідає дійсності. Інформування про кількість хворих на дистрофію (із зрозумілих причин тоді слово «голод» офіційно не вживалось) відбувалося на усіх рівнях: від сільської ради – до райкому партії та обкому. Потім зведені дані передавали до Києва. Навіть тодішній перший секретар ЦК КПУ Хрущов розумів, що виконати доведений Москвою план здачі хліба державі у цих умовах нереально. З цього приводу він навіть звернувся до кремлівських верховод, щоб для України зменшили обсяги хлібоздачі на 20% для власного споживання. За що його звинуватили у «політичній короткозорості» і втраті пильності, бо українці, мовляв, були під окупацією і начебто вже мали інший, ворожий вплив, вони знову просякли ідеями українського буржуазного націоналізму. Через що Хрущова змістили на посаду голови Ради Міністрів України, а на його місце прислали Кагановича. Цей знав, що і як робити, адже мав досвід і міг навчити кого завгодно.

Мабуть, мало хто знає, але на цьому глум над українцями не припинився. Для посилення «трудової дисципліни» та вироблення необхідного мінімуму трудоднів наприкінці лютого 1948 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла безпрецедентний у правовій практиці Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя».

– І таке випало на нашу долю. Хто не працював у колгоспі чи мав заборгованість зі сплати податків, або якщо колгоспник не виконував обов’язкового мінімуму трудоднів, тих позбавляли права проживати на прабатьківській землі. Відбувалася конфіскація домогосподарств і землі, а селянські родини виселяли за межі села. Але якщо у 1933 році таке рішення приймала сумнозвісна «трійка» (секретар обкому, прокурор і начальник НКВС), і селян виселяли до Сибіру чи на Колиму, то в 40-их роках долю односельчан «вирішували» вже на сході села самі ж його жителі, здебільшого комуністи та колгоспні активісти. Щоправда, цього разу «до білих ведмедів» вже не відправляли – переважно на Донбас та Кривбас для відбудови і праці на шахтах та заводах. Зрозуміло, кожен такий випадок, а їх було сотні тисяч – не що інше, як «вистава», зрежисована тими ж партфункціонерами на догоду провладній верхівці. Такою була «лінія» партії. Але це вже інша, окрема тема для розмови. Не менш сумна і трагічна.

Користуючись нагодою, хотілося б звернутися до читачів. Документальну базу щодо голоду у 1920-21роках вже втрачено. Добре, що спохопилися в 90-х і почали документувати події голодомору 1933-34 років, тоді ще були живі свідки, які ділилися спогадами. Це ж стосується і свідків подій 40-х років. У наших селах є ще багато людей, які пережили цей терор особисто і закарбували його у пам’яті. На зорі незалежності, коли відкрилися архіви і почалось ґрунтовне дослідження й вивчення документів, що стосувалися подій 30-х років, сільські ради отримали спеціальне доручення зафіксувати спогади всіх людей старшого віку. Таке ж потрібно зробити і щодо подій 40-х років. Не треба чекати указу зверху, а самим виявити таку ініціативу. Вирвані сторінки з нашої історії потрібно щоразу відновлювати, бо це те, що не підлягає забуттю. Це наша історія. Крім нас цього ніхто не зробить.

Після цієї розмови чомусь пригадалась приказка бабусі, почута від неї ще у дитинстві. Одна з перлин народного фольклору часу повоєнного голодомору: «Сталін живе у Москві, а я – у Вільхівці, але тримаємо корову у спілці. Я корову дою і пасу – а Сталіну молоко несу…». Навіть за безвиході українці знаходили мудрість і силу сміятися.

Розмовляв Юрій ЧОРНИЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені