У домашній кузні коваль клепле…

– Дуже вдячна своєму сімома роками молодшому братові Петру за те, що пригрів на старість у себе, – розповідає жителька Лопатинки Марія Якимівна Дяченко. – Я то на свинарнику працювала, то  в ланці, хоча  мені лікарі визначили  легкий труд, але де йому в селі взятися? Тут його легкого не буває. Отак і життя пройшло. Тепер уся надія на брата, його дітей і внука. Живу собі в задоволення, улюбленим ділом займаюся. А це – вишивання. Але не сорочок, а  насамперед – рушників і наволочок. На кожну з них придумую окрему картинку – білочку, півника, метелика… Ще люблю щось малювати й перемальовувати. Це в нас родинне. Бо Петро – справжній художник. Он гляньте на його портрет покійної дружини. Економістом у колгоспі працювала, добра жінка була, це й з картини видно, але невиліковна біда її забрала…

А тут і сам господар з Оратова повернувся, куди їздив заплатити за все. Вразив насамперед пишною хвилястою бородою, лагідним тоном і  відвертістю:

– В юності подався в училище на Донбас – у ті часи туди багато хто їхав. На всі спеціальності місця вже були заповнені, а залишалися тільки на ковалів і працівників м’ясокомбінатів. Останнє мені не підходило за станом здоров’я, тому й залишилося хіба що на коваля. Виходить, подався туди випадково, навіть не знаючи, наскільки то цікаво! І коли повернувся в рідні краї, то вже мав спеціальність, яка в колгоспі теж пригодилася. Ми тоді багато що робили на місці, навіть вози, які були чи не основним транспортом на всіх ділянках. І для тракторної бригади міг виготовити найскладніші речі, і для присадибних господарств.

Але, будучи не лише в душі художником, навіть певний час професійно займаючись оформленням наочної агітації, він помітно відрізнявся від своїх колег з інших сіл. Петро Дяченко надзвичайно захопився художньою обробкою металу. Виклепати, скажімо, гроно винограду, троянду чи інші квіти йому не складало  труднощів, а лише приносило насолоду. І якщо згодом по селах кузні пропали одночасно із зникненням колгоспів та їх правонаступників, то в Лопатинці Петро Якимович дома зберіг це древнє і необхідне кожному населеному пункту ремесло. Комусь потрібно якесь знаряддя для роботи в господарстві полагодити, а комусь – і квітку на пам’ятник. Тому йдуть і їдуть до нього не лише із свого та сусідніх, а й з далеких  сіл та селищ.

Запитую про труднощі в роботі нинішнього коваля. У відповідь умілець лише усміхнувся:

– Як і багато кому, найбільше дошкуляє енергетична проблема. Маю на увазі те, що колись було недороге ковальське вугілля, а нині доводиться використовувати антрацит. Він є на станції Оратів, що всього за якийсь кілометр від нашого села, але надто дорогий! Все-таки це не пригасить мого захоплення, залишуся з ним доти, доки вистачить в руках сил тримати молота.

Сусідами Дяченків є відома й за межами області поетеса Ольга Дриль. Прошу  її бодай коротенько доповнити мою розповідь.

– Петро Якимович є чи не найзавзятішим рибалкою в нашому селі, хоча в їхній сім’ї  риби майже не споживають. Тому й пригощає нею часто односельців. Притому робить це з гумором, який йому притаманний. А що стосується Марії Якимівни, то, незважаючи на свої  84 роки, вона любить вискубти город до найменшої бур’янинки. Помітно, з наскільки великою любов’ю це робить, ніби той труд для неї справді легкий, – підсумувала Ольга Анатоліївна.

Микола КАВУН

Фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені