Вовну – на смітник, а шкури… собакам

викидає власник вівцеферми із Слідів Микола Сивак

Якби на Вінниччині офіційно запровадили щось на зразок Червоної книги, куди б заносили рідкісних або таких, що знаходяться під загрозою зникнення, сільгосптварин, то серед них обов’язково була б вівця. Як не прикро констатувати, але схоже на те, що зовсім скоро вона стане диковинкою у придністровських краях, де не в такі вже далекі часи вівчарство займало один із головних напрямів тваринництва. Світова практика господарювання не знає подібних галопуючих темпів скорочення поголів’я й виробництва продукції в жодній галузі економіки, навіть у найважчих кризових ситуаціях, як це сталося саме з вівцями.

У зв’язку із теперішніми перемінами укладу сільського життя вони зникли з колективних ферм ще раніше, аніж розпалися самі господарства. Під ніж пустили тисячі голів тварин. Довирізалися до того, що сьогодні в багатьох селах області вівцю вже не побачиш. І статистика при цьому канула в лету, бо реформатори завбачливо ліквідували районні управління агропромислового розвитку, тому й практично неможливо зробити зараз порівняльний аналіз – що було і що маємо…

Та серед таких сумних реалій приємним винятком стало село Сліди Могилів-Подільського району, де місцевий підприємець Микола Сивак із власної ініціативи утримає вівцеферму. Він започаткував її ще весною 2010 року з восьми куплених на Буковині ягничок і одного баранчика.

– Я поставив перед собою мету відновити в селі овечу справу, якою свого часу займався у колгоспі мій, світлої пам’яті батько, – каже Микола Миколайович. – Він завідував тваринницьким комплексом господарства. Коли ж розпочалося розпаювання колективного майна, мені з однодумцями вдалося зберегти від руйнації основні господарські споруди, серед яких було і добротне приміщення кошари. Зараз на моїй фермі 120 голів овець. Доглядаю за ними практично сам, бо на утримання однієї витрачається у три з половиною рази менше кормів, ніж на свиню, хоча з вівцями часом більше клопотів. І все було б добре, якби в «плюси» йшли доходи від вовни і овечих шкір. Але через те, що вони нікому не потрібні, я це добро просто викидаю на смітник…

Шерсть нині не цінується, ніхто її на Вінниччині не купляє, а в Чернівецькій області заготівельники сказали, якщо привезу до них власним транспортом, то дадуть за кілограм не більше як по три гривні. Я підрахував, що з таким заробітком «вилечу в трубу», бо щороку наймаю двох стригалів овець із сусіднього села Конева і плачу їм за кожну голову в середньому по півсотні гривень. Раніше в Могилеві-Подільському працювала ватна фабрика, і звідти самі приїжджали за вовною, а шкури закуповувала заготконтора райспоживспілки. Були по селах і дядьки-швейники, які вичиняли шкури, шили з них каракулеві шапки, комірці та килимки на підлогу.

Все це відійшло в небуття. Тепер немає попиту ні на вовну, ані на шкури, які перетворилися на відходи виробництва. Мені вигідніше позбутися їх на сільському сміттєзвалищі,  ніж десь шукати ринок збуту. Те, що раніше приносило прибутки, викидаю на вітер, а інакше сама ферма перестане існувати, бо ж овець треба стригти кожен рік…

В утриманні вівці невибагливі, їдять все підряд – від сухого листя до зерновідходів. Випасає своїх тварин Микола Сивак з ранньої весни і до перших заморозків. Щороку отримує по 60-70 голів приплоду, тушки молоденьких ягнят і дорослих овець продає безпосередньо на фермі й на замовлення. Особливий попит на цю продукцію перед різними святами, коли в багатьох людей з’являється бажання поласувати дієтичним м’ясом високих смакових стандартів.

А от з виготовленням овечої бринзи справа у нього не пішла. Ще на початковій стадії цього бізнесу спробував було займатися доїнням тварин, та не вистачило робочих рук і вільного часу, тому й вирішив все молоко згодовувати молодняку. Каже, що від цього користі більше. Вівця живе приблизно сім років, з них 4-5 років дає приплід, і якщо ягня за півроку набирає 25 кілограмів ваги, то таке м’ясо вважається найвищої якості…

– Але про що говорити, коли вівчарство у нас не розвивається. У всій окрузі в мене немає ні колег-партнерів, ані конкурентів. Кажуть, що десь при монастирі в Лядові один монах тримає кілька овечок і в Яришеві Вадим Бандус має невеличку ферму. От все поголів’я круторогих на весь придністровський район. Ніхто у нас вже не співає тієї відомої пісні про овець та отари…

А вдома в подружжя Миколи та Олесі Сиваків справжній сільський маленький зоопарк. Окрім п’яти дійних корів, свиноматки, сімнадцяти породистих свиней, вони тримають табуни гусей, качок, курей, індичок, фазанів, цесарок. Доглядати за всією живністю допомагають батькам доросла дочка Мирослава і син-школяр Максим.

Віктор Зеленюк,

власкор «Вінниччини»

Могилів-Подільський район

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені