«Для мене вони, як рідні»

каже про своїх підопічних голова первинної ветеранської організації Вороновицької ОТГ Вінницького району 67-річна Валентина Квятковська.

Валентина Василівна очолює місцеву спілку ветеранів уже 7 років поспіль. А оскільки місцева, тут народилась і виросла, то добре знає всіх мешканців села, так само, як і вони її. Що, наразі, дуже сильно допомагає в її нинішній роботі. А ще велику роль відіграє пробивний характер цієї вже немолодої, але надзвичайно енергійної жінки у поєднанні з активною життєвою позицією. «Сама для себе ніколи б не пішла щось просити, але для інших – це зовсім інша річ…» – пояснює вона.

– Якось так склалось у житті, що я весь час на виду, серед людей, – зазначає Валентина Василівна. – У 8 класі стала секретарем комсомольської організації. 13 років пропрацювала старшою піонервожатою. Більше двох десятків років була директором Вінницького районного будинку школярів та юнацтва. При цьому всі районні заходи й конференції проходили за моєю участю: писала сценарії, вела зібрання, концерти. І я ще з молодих років пам’ятаю, яке шанобливе ставлення у нашому селі було до ветеранів війни, котрих на той час у селі було більше двохсот: як ми готувались до Дня Перемоги, Дня визволення Вороновиці, які концерти для них готували. Та й у мене самої батько учасник війни. Спеціально приписав собі один рік, щоб піти на фронт. Дійшов до Вісли. Був поранений. Йому мали відрізати руку, але санітарка врятувала, почала благати лікаря: «Як же цей хлопчина житиме!? Він  же зовсім дитина, навіть двадцяти років і тих немає». І коли в дитинстві батько часто брав мене на коліна, то я завжди з болем дивилась на його руку – всю у шрамах та гулях. В отих гулях і залишились осколки – їх не можна було прооперувати й видалити.

– А зараз у нас залишився лише один ветеран війни. Дідусь, котрому виповнилось 93 роки, – продовжує Валентина Квятковська. – Крім цього, в селі живе близько тридцяти солдатських вдів, чоловіки яких померли вже тепер, у мирний час, та три сотні «дітей війни». Також маємо 13 учасників війни в Афганістані, 27 «чорнобильців», більше сотні учасників АТО та близько трьох тисяч пенсіонерів. Я організувала Раду ветеранів, куди увійшли представники всіх організацій: освітян, медиків, сільського господарства – всіх без винятку. Вони склали списки ветеранів праці. Так що, по суті, під опікою нашої організації перебувають всі ветерани: як за віком, так і статусом.

Які проблеми найбільш характерні для ваших підопічних?

– Незадовільне фінансове забезпечення від держави. Оце найгостріше і найбільш болюче. Адже ті пенсії, які отримують наші пенсіонери, – це просто ганьба й мізер. Старенькі змушені відмовляти собі в елементарному, економити буквально на всьому. А ціни? Машина дров коштує 5 тисяч гривень. 5 тисяч!!! Я вже не кажу про медпрепарати. Це взагалі… А літні люди ж не мають здоров’я. Змушені «сидіти» на порошках та пігулках. Добре, що у нашої ветеранської організації склались нормальні, людські стосунки з депутатами, підприємцями та особливо із головою селищної ради Олександром Геннадійовичем Ковіньком. Це, скажу я вам, справді золота людина. Ні в чому нам не відмовляє. Хоча, як тільки його було обрано на посаду, то ми спершу дуже боялись. Ну ви ж розумієте, підприємець і все таке. Як-то він до нас, старих, буде ставитись. От ми прийдемо: «Дайте на те! Допоможіть з іншим!..» Але, на щастя, всі наші страхи виявились марними. І в нас із ним чудові стосунки. Селищна рада ніколи не відмовляє у фінансовій підтримці  тим, хто цього реально потребує. На лікування, скажімо. Звісно, необхідно прийти, написати заяву, і кошти проводяться через сесію селищної ради. Для прикладу, йдеться про суми розміром у 10-20 тисяч гривень. Так само із вітаннями наших ветеранів чи виділенням їм матеріальної допомоги. Маємо гарну традицію: разом із Олександром Геннадійовичем та депутатами селищної ради вшановувати всіх ветеранів, котрим виповнилось 90 та 95 років. Приходимо, вітаємо, вручаємо конверт із грішми, подарунки, квіти. У мене спілкування з усіма: людьми, керівниками, депутатами. Нема такого депутата, який би відмовився. Сказав: «Ой ні, я не можу!» Нема проблем, бо всі вони знають мене змалечку. І я їх усіх знаю ще отакенькими. І всі ж розуміють, що це на користь громаді.

Як ви знаєте, що де відбувається? Звідки берете інформацію?

– Я вже згадувала про нашу Раду ветеранів – це все вони. Розповідають мені про всі місцеві події. От почули, що нещодавно дівчинка, наша місцева, впала з горіха, скалічилась і потрібні кошти на операцію. Так, вона молоденька і до ветеранів не має жодного стосунку, але вона наша, сільська. То ми переговорили з людьми, пройшлись по магазинах, поставили скриньки для благодійного збору коштів. Іншому хлопчику потрібно було провести трансплантацію печінки. Також всім селом збирали кошти. Минулого літа він до нас приїжджав разом із батьком. А ми його спершу не впізнали: «Петрусь, це ти? Бо ж їхав такий худесенький і бліденький, а зараз гарний і рум’яний». Все у нього, слава Богу, відновилось. Інша жіночка звернулась – потрібно прооперувати очі, а в неї не було коштів. Поставили скриньки і зібрали сім тисяч гривень. Члени Ради самі телефонують: «Валентино Василівно, у нас лежить людина, потрібно допомогти…» А коли почалось АТО, то ми не встигали завантажувати буси. По кожній вулиці були відповідальні люди, які збирали продукти. Підключились навчальні заклади, підприємці, всі старались щось дати, чимось поділитись…

– Зараз ваша ОТГ збільшилась. До неї увійшло близько двох десятків сіл. Як думаєте налагоджувати роботу із колегами?

– Будемо зустрічатись і налагоджувати контакти. В кожному селі є староста, і нам уже подали списки солдатських вдів, «чорнобильців», «афганців», учасників АТО. І ми вже приблизно знаємо їхню чисельність. Річ у тім, що я дуже люблю свою роботу. Збираю спогади односельців про минулі події: про голодомор, війну, ліквідацію аварії  на Чорнобильській АЕС, події АТО. Разом із учнями проводимо пошукову роботу. Все це красиво оформляється на стенди, які можна побачити у селищній раді. І найголовніше, що це потрібно не лише мені, а й людям. Вони підходять, дякують, просять внести якісь корективи. Так що подібним чином плануємо працювати й надалі. Звісно, у зв’язку з цим укрупненням ситуація дещо тривожна: як то воно буде далі, чи зможу справлятись зі своїми обов’язками? Адже раніше у мене була одна Вороновиця і кілька навколишніх сіл, а тепер приєднались частина населених пунктів не лише з Вінницького району, а й Тиврова і Немирова. Як-то люди зможуть добиратись до мене, а я до них? Але поживемо, побачимо. Хочеться сподіватись на краще. Тим більше, що я працює не одна, а командою. А в гурті завжди легше.

Спілкувався Олег КРИВОНІС

П

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені