Зі стриманим оптимізмом на роздоріжжі реформ

Назва села – Павлівка Погребищенського району

Населення – 800 чоловік

Загальна площа – 0,362 км2

Рік заснування – понад 500 років тому

Відстань від райцентру – 10 км, від обласного центру – ….

Соціальна інфраструктура: школа, дитячий садочок, ФАП, будинок культури, поштове відділення, магазини

Народні перекази стверджують, що назва села вказує на ім’я її засновника – старого козака Павла, який розбив тут хутір. Згодом,  коли хутір розрісся, називався він вже Павлова, а з роками велике поселення перетворилося на село Павлівку. Обживались тут люди не випадково – пагорби, вкриті густющими лісами, родючі землі,  є невеличка, але повновода річка, що впадає в Рось. Як у дзеркалі історії відбились тут і віхи імперського минулого:  за часів Речі Посполитої Павлівка  належала до «Погребищенського ключа», який потім граф Адам Ржевуський подарував графині Евеліні Ганській. За часів Російської імперії великий вплив на життя Павлівки справив граф Ігнатьєв, чия садиба розташована у сусідніх Круподеринцях.  Спільна історія сусідніх сіл ніколи не розривалася, і сьогодні Круподеринці входять до складу Павлівської сільської ради. Щоправда, залишатися в такому адміністративному форматі Павлівці залишилося зовсім недовго: вона має увійти до складу Погребищенської селищної ОТГ і відноситиметься до Вінницького району.  Одразу два процеси – і закінчення  децентралізації, і нового адміністративного поділу, пов’язаного зі скороченням кількості районів області, відбудуться в Павлівці майже одночасно.

-Звичайно, це має змінити звичний уклад життя. Чи виграємо ми щось від децентралізації, ми не знаємо, ми ще не були в цьому процесі. Але сподіваємось на кращі зміни.  Після реформ у сільській раді залишиться тільки сільський староста та діловод. А чотири людини звільняються. Подібна ситуація –  ще по 26 сільських радах району. Старосту буде призначати голова місцевої ради, – розповідає нам сільський голова Василь Мельник. 

На щастя, ні депресивним, ні вимираючим це село назвати не можна. Хоча як такої роботи тут  майже немає. Виручає наближеність до райцентру – Погребище розташоване за 10 кілометрів. Саме там і працює значна частина працездатного населення села. Та частина, що не виїхала на заробітки… Приміром, молодь по закінченні навчання воліє перебиратися до міста, де легше працевлаштуватися.

Нині в Павлівці проживає 800 мешканців. Загальноукраїнські тенденції, як під копірку, торкнулись і подільської глибинки.

-Якщо у попередні роки народжувалося хоча б по 3-4  малюків, то останнім часом не більше одного-двох. А помирає 25-30. Ось і рахуйте, – з прикрістю в голосі веде далі сільський голова. – Через те, що нема кого возити, нам і рейсові маршрути вже з кілька років прикоротили. Тепер маємо транспортне сполучення  двічі на тиждень – автобус через Погребище на Вінницю їде у четвер та неділю. А раніше автобус ходив чотири рази на день. На щастя, люди в нас не бідують – ті, хто працює в райцентрі, добираються на автівках.

Відсутність роботи – чи не найбільша проблема та клопіт для місцевих селян. Адже решта благ цивілізації, як для сільської місцевості, тут цілком доступні. Школу відвідує    50 учнів, а в дитячий садочок (який вважається одним із кращих в районі) геть привозять малюків із сусіднього села Розкопаного. Є тут і упорядкований  Будинок культури  на 2 поверхи, весь другий поверх якого займає бібліотека.  Творча гордість села – співочі колективи, які прославились і за межами рідної Павлівки – «Берегиня» та «Калина». Двічі на тиждень працює поштове відділення. У ФАПі працює фельдшер та медсестра – щоправда, утримання ФАПу  покладене на плечі сільського бюджету, а сімейний лікар є лише в Погребищі. Поштове відділення працює двічі на тиждень.

Найбільші площі у власників паїв в селі орендує «АгроЗахід» –  понад тисячу гектарів, на яких вирощують здебільшого кукурудзу та сою. Чималу площу обробляє і ФП Колотуцький; дрібнішим сільгоспвиробництвом займаються і 26 місцевих фермерів. Але на цих роботах задіяні 135 місцевих мешканців. Що ні в яке порівняння не йде з періодом економічного розквіту Павлівки, який, за одностайною думкою павлівчан, припав на кінець 70 – початок 80-х років. Одних лише голів великої рогатої худоби нараховували по 3-4 тисячі, на полях вирощували  не лише зерно-бобові, а й городні культури; великі посівні площі були відведені під цукрові буряки – цукристі відвозили на переробку у Погребище чи Скоморошки. Тепер замість цукрових заводів там залишилися лише уламки та спогади.

Як би там не було, попри зміни соціального устрою та принципів ведення господарства, звичка трудитися на землі та жити з власної праці у павлівчан залишилась і досі. Всі, хто ще при силі, тримають чималі підсобні господарства, не зникала в селі і череда, яка нараховує 90 корів. Не зникла, але щороку рідіє: вже дуже скромну ціну пропонують селянам молокозаготівельники.

Попри дотаційний бюджет, Павлівці вдалося поставити рекорд у районі за кількістю виграних грантів та залучених та реалізованих проєктів. Усі стратегічні зміни, капітальні ремонти та покращення соціальної сфери стали можливі завдяки ним. І в цьому чимала заслуга усієї громади та сільського голови, який обійняв посаду у 2006 році.

-За ці роки ми виграли 11 програм! І завдяки цьому змогли  реалізувати грандіозні задуми. Так, отримавши фінансування від «Деспро» та залучивши додаткові кошти, у 2015 році провели водогін, відтак підключили до води 176 дворів. А зараз маємо будувати ще одну свердловину. Інша епохальна подія – у 2012 році провели газ. Згодом залучили кошти на ремонт будинку культури, капітальний ремонт садочка та ФАПа, реалізували історичний проєкт по графу Ігнатьєву. Словом, склавши руки не сиділи, – перераховує досягнення Василь Семенович.

Але на кінець розмови зізнається, що на демографічні процеси занепаду, на відтік молодого та працездатного населення, на створення нових робочих місць вплинути важко. І тут не допоможуть ні мальовничі пейзажі, ні родючі землі, ні багате історичне минуле. За його словами, років через 5, можливо, село увійде до складу самого Погребища.

-Я тут народився, провів усе життя, зробив чимало для громад – найкращого села не уявляю. Тут могили моїх предків – з-поміж 357 селян, що загинули в часи Голодомору, і мої бабуся з дідусем. Мати в 11 років залишилась сиротою, але вижила в лихолітті тих страшних часів. Я пам’ятаю і роки піднесення, і роки будівництва, і роки занепаду  – всього бувало. Звичайно, хочеться кращого, хочеться жити мріями, але об’єктивна реальність  підказує: триває велика соціальна трансформація. А чим вона закінчиться для села – покаже лише час.

Юлія РАЗАНОВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені