Ольга РУДНИК: «Не запізнитись, але й не панікувати!»

До корпункту «Вінниччини» зателефонувала відома постійним читачам нашої газети краєзнавчиня з села Паріївка, що поблизу Іллінець, Ольга Рудник. Розповівши, що здолала недавно коронавірус, вона запропонувала нам започаткувати регулярні розповіді потерпілих від нової болячки. Давня подруга нашого видання переконана, що це не лише допоможе належним чином налаштуватися на можливе захворювання тим, кого воно ще не торкнулось, а  й  певною мірою поліпшити атмосферу в суспільстві, особливо – в сільській місцевості…

Що саме мала на увазі? Цим запитанням й почалася бесіда з Ольгою Григорівною нашого кореспондента.

– Бажання дати інтерв’ю з’явилось у результаті таких спостережень: як тільки в селах стає відомо про чиєсь захворювання коронавірусом, реакція інших буває дивною, – сказала співбесідниця. –  На це спершу звернула увагу моя мама. У нас з односельцями нормальні стосунки, але коли я, а на четвертий день і вона занедужала, бачачи нас на подвір’ї, окремі робили вигляд, що не помічали, і навіть перестали вітатися з нами. Ніби самі завтра в таку ж ситуацію не можуть потрапити! Я вже навіть сміялася: дехто й телефонувати перестав, ніби боявся, що  через телефонні розмови інфекція передасться. І це при тому, що ми захворіли не першими! Тепер зрозуміло, чому по селах хворі  люди так стараються приховати свій коронавірус: бояться, аби від них упродовж місяців не сахалися односельці. Згодна, нині потрібно бути дуже обережними і мінімізувати всякі контакти,  але в усьому має бути міра.

Те, що я захворіла, запідозрила в четвер, 22 жовтня. Перед тим у невідкладних справах їздила до Іллінців і де саме інфікувалась, важко сказати. Загальна слабкість, боліла голова, а температура плавала від 37,2 до 37,5 градуса. То вже пізніше вона часто перевищувала 38, але збивала її лише один раз, бо цим захоплюватись, наскільки зрозуміла, не потрібно. Порівняти стан з грипозним не можу, бо хоч і переживала простуди раніше не раз, грипом не хворіла. Шкодую, що цього разу не завела щоденника стану здоров’я, бо не все вже пригадую в деталях, але запам’яталось, що нюх втратила на третій день, а на п’ятий – почала пекти шкіра по всьому тілу. Ще раніше стало кидати в піт і морозити, взявся сильний кашель, не хотілося ні їсти, ні пити, але останнє я змушувала себе робити регулярно. З їжі нормально сприймались хіба що супи, додаючи так необхідну організму рідину.

Важливо запастись великою кількістю спіднього одягу, бо пітнієш так, що на перших порах  його щодоби потрібно міняти незліченну кількість разів. Яким би не був стан, старалась частіше митись. Після кожного купання почуваєшся незрівнянно здоровішою.

Психологічно до всього була готова. Знала, що панікувати не можна, але  затягувати із зверненням до лікаря – тим паче. Призначеним лікуванням задоволена, як і станом боротьби з ковідом в Іллінецькій ОТГ. Важливо те, що без вихідних можна звертатись за допомогою, що й мені довелось зробити.  Але не менше значення мало те, що завчасно старалась бути готовою до зустрічі з ковідом:  більше пила теплої води, особливо натще, споживала природних вітамінів. Може, завдяки цьому в результаті кисень у моєму організмі залишався практично в нормі. Лікувались ми з мамою дома, періодично консультуючись з лікаркою.

– Ольго Григорівно, наскільки знаю, ви історик з археологічним нахилом за освітою і закінчували свого часу Чернівецький університет. А саме Буковина першою в Україні почала хворіти коронавірусом масово.

– У тій найменшій, але дуже цікавій області я не лише навчалася, а й починала трудовий шлях, маю друзів, підтримую з ними стосунки. Там уже давно хворіли цілими вулицями, цілими селами. І в той час, коли телебачення сіяло якусь безнадію, що нічого від цієї болячки немає і скоро не буде, коли в суспільстві також часто  гуляли доморощені і запущені з Росії панічні фейки, а дехто поспішив уже зарахувати себе до приречених, буковинці наряду з офіційним лікуванням змушені  були випробовувати на собі всілякі додаткові народні методи боротьби. Зокрема, вживали часник, а також у помірних обсягах – імбир з великою кількістю води. Особливої ж популярності там набула суміш часнику з хроном, цибулею, лимоном. Вже саме тертя того ж хрону в приміщенні, яке, до речі, за наявності хворого треба часто провітрювати, дозволяє значно оздоровити атмосферу і вдарити по вірусах на початковому етапі.

За висновком лікаря, перебіг у мене хвороби вимагав, зокрема, використання антибіотиків. І коли з ними було завершено, періодично вживала по три столові ложки гарячого вина в суміші з маслом і медом, що помогло подолати тривалий кашель. Звичайно, можна було б узяти до уваги поширені твердження про те, що нині не допомагають ні часник, ні міні-дози алкоголю, ні інші засоби, і вони справді не можуть бути основними в лікуванні. А ось підсилити імунітет, впевненіше себе почувати, як мені здалося, допомагають. Втім усе мають вирішувати лише лікарі.

– Як перенесла хворобу мати?

– За неї я переживала найбільше, і зрозуміло чому – вона вже в роках, упродовж останніх чотирьох років перенесла два інфаркти і має гіпертонічну хворобу. Ми живемо в різних половинах однієї хати, я старалась усе робити, аби вона не потерпіла, але цього не вдалося. Якщо я особливо важко почувалася впродовж тижня, то мати – впродовж двох. Напрошується висновок: старшим людям дуже важлива моральна підтримка, тому та згадана на початку розповіді часткова «блокада» в спілкуванні боляче по ній вдарила.

– У вас робили дезінфекцію?

– Віддамо належне нашій санітарній службі. Саме звідтіля повідомили про позитивний тест, мене чемно заспокоїли й запропонували дезінфікувати помешкання. Але відмовилась і ось чому. На той час і я, і мати вже хворіли, а перебиратись на інше місце дислокації ми не збирались. То який сенс?

– Що вважаєте найголовнішим у подоланні ковіду?

– Вже сьогодні всім і всюди проявляти масову обережність, не ігнорувати маски й антисептики, споживати більше вітамінів і в разі підозри не затягувати із зверненням до лікаря, але й не панікувати. Дуже важливо запастись терпінням. Наприклад, доводилось бачити  в черзі під час звернення до лікарні чоловіків, які, можливо, ще нічим серйозним у житті не хворіли і тепер часом ставали схожими на малих дітей, хоча й видно було, що почувалися нічим не гірше інших людей.  І насамкінець: не розслаблятися тим, хто вже перехворів, бо ніяких гарантій, як відомо, ми ще не отримали.

Спілкувався Микола КАВУН

На знімку: О.Рудник на екскурсії поблизу села Сорока.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені