«Бути там, де важко…»

З початком російсько-української війни настоятель храму Іоанна Богослова, що у Михайлівці Вінницького району, протоієрей Анатолій Кузнєцов побував на Донбасі більше сімдесяти разів. Що ж спонукало його взятись за волонтерську роботу і з доброї волі щомісяця долати тисячі кілометрів? Якими були перші враження від побаченого й почутого, і які висновки особисто для себе зробив отець Анатолій? Далі про це читайте в наступному матеріалі.

– Знаєте, ні в мене, ні в дуже великої кількості українців навіть у голові не вкладалось, що у нас із Росією може виникнути якийсь військовий конфлікт, – каже отець Анатолій. – З ким завгодно, тільки не з ними. Нехай щось там не «поділили» політики чи підприємці в економічному плані – це ще куди не йшло. Але щоб дійшло аж до «градів» чи танків? Ні, ні і ще раз ні! Тим більше, що особисто для мене, як священника, Росія – це була велика, православна країна. Авторитетна й потужна, на яку завжди можна було опертись та попросити допомоги. Тому вісті про анексію Криму, якихось проросійських бойовиків, котрі нібито почали захоплювати українські міста, важкі бої, які на Донбасі веде українська армія з регулярними частинами РФ, спершу зустрів із недовірою. Як таке може бути? Тим більше, що у багатьох українців і в мене, зокрема, там є родичі. Так що спершу, як то кажуть, «пазли» в голові не сходились. Потім на Схід почали їздити перші волонтери, з котрими ми передавали допомогу українським солдатам. А восени 2014 року з нашого села на війну одразу пішло аж 23 хлопців, для котрих я особисто купував спорядження. І от, розмовляючи з волонтерами, дивлячись новини по телевізору, а потім спілкуючись із мобілізованими односельцями та численними родичами з Росії, я однаково не міг зрозуміти, що сталось. Складалось враження, що у кожного з них своя правда. Десь тоді в мене й зародилась думка: поїхати на Донбас, побачити все на власні очі і самому зробити відповідні висновки.

– Оголосив у селі, що збираюсь на Схід відвідати наших хлопців, – продовжує отець Анатолій. – Як ця звістка схвилювала моїх односельців! Люди, як мурашки, почали допомагати матеріально і зносити до церкви все, хто що мав. Продуктів зібрали стільки, що їх вистачило повністю завантажити аж два буси: мій та наданий Тульчинською волонтерською сотнею. Ще й залишилось. Так що ми телефонували до інших волонтерів, щоб приїхали й забрали. У першу поїздку я за кермом не сидів, бо тоді ще не знав дороги. Транспорт вели Костя Островський та Олег Новіков – обидва з Тульчина.

Які були ваші перші враження від побаченого?

– Я б не сказав, що наші солдати були аж надто у жалюгідному стані: аж геть без нічого, голі й босі. Але у 2014-2015 роках вони потребували всього. Тому ми збирали й відвозили їм форму, одяг, взуття, спорядження, продукти харчування. При цьому особливо цінувалась вода, бо вода на Донеччині просто ніяка. Там вона, по-перше, дуже поганої якості, а, по-друге, її нема де дістати. Я сам на власні очі бачив, як хлопці в полях, на віддалених позиціях, брали воду з великих калюж, відстоювали і варили з неї їсти. Тому вода також була серед продуктів першої необхідності. І ми все це привозили. Водночас ніколи не запитували, якої солдат віри: православний, католик, іудей чи мусульманин? Раз він там – значить, захищає Україну. Так само, як і мене ніхто не питав, до якої церкви належу. Всі знали, що я священник. Ми привозили іконки й хрестики, я неодноразово служив молебні на позиціях. Служби правив як старослов’янською, так і українською мовами, і ніхто в цьому не бачив жодних проблем. Сповідав, вінчав, навіть хрестив дітей…

– Що ви відчуваєте після всього побаченого?

– Це повноцінна, хоча юридично і не визнана війна. Смерті, зруйновані будинки, біженці, каліцтва, поранені, контужені. Маса убитих. І все це відбувається тепер і на нашій території. От я день тому о 2 годині ночі приїхав з Авдіївки (наша розмова відбувалась у четвер, 26 листопада) і вже вдома дізнався, що кількома годинами раніше снайпер застрелив нашого солдата із Фастова. То що це, коли не війна?..

Чи змінилось у вас ставлення до Російської Федерації після всього?

– До керівництва… Переконаний, що прості люди ні в чому не винні. У мене в Росії чимало друзів, однополчан, з якими я служив у Німеччині. Я з ними спілкуюсь, і в мене до них агресії нема.

А як вони сприймають події в Україні? Очевидно, вважають що у нас «одні фашисти й націоналісти»?

– Кожен по-різному. Є такі, що вважають нас «бандерами і фашистами». Тому нас слід негайно «визволити». Але таких менше, значно менше. Більшість – цілком адекватні люди, співчувають і переймаються. Розуміють, що так не повинно бути. Тим більше, що Росія підписала Будапештський меморандум і мала б гарантувати нам безпеку за те, що Україна добровільно позбулась ядерної зброї. Але все сталось навпаки. І тепер мені страшенно соромно, боляче і дуже важко на душі за те, що війну розв’язала «братня» країна. Відтак, Україні нічого іншого не залишається, як відчайдушно захищатись від агресора.

Але повернімось до вашої волонтерської роботи. Після першої поїздки були друга, потім третя, четверта…

– І так аж дотепер. Їздимо кожного місяця. Спершу був там цілими тижнями, а зараз не більше трьох-чотирьох днів. Як правило, виїжджаємо після служби у неділю, увечері. І приїжджаємо додому у середу-четвер, щоб була доба відіспатись, бо в неділю знову на службу. І так упродовж усіх років. А тоді, восени 2014 року, повернувся, а люди мене запитують, коли знову поїду. Кажу: «Десь через два тижні». І знову у мене повен бус пожертвувань. Але другий раз було простіше, бо хоч знав, що там відбувається. Потім сам почав сідати за кермо – підміняти хлопців у дорозі. Спершу нас було три водії, ми постійно мінялись, але однаково реально важко. Півтори доби в дорозі. Ти одночасно і водій, і вантажник, і завгосп, і все на світі. Спати доводилось, де прийдеться: за кермом, у бліндажах, в окопах, у шпиталях. Та й тепер так само, але зараз за кермом я один, і відпочивати мені нема як. І поряд зі мною їдуть ще два панотці: отець Василь Августинов із Сабарова та ієромонах з Тульчинської єпархії Стефан Поперечний. А до цього зі мною часто їздив отець Олексій Волков. То вони так само не сплять, як і я. Півтори доби без сну й відпочинку – і це тільки в один бік.

Хто ваш головний адресат?

– Дитячі притулки, будинки для престарілих та солдати на блокпостах, в окопах та бліндажах на передовій. У штаби ми не заїжджаємо принципово – така наша позиція. Тільки до солдатів. От і цього разу відвідали Мар’їнське КПВВ під Донецьком, були у Пісках, Верхнєторецькому. Заїжджали до наших могилів-подільських прикордонників, котрі стоять на самій крайній лінії. Нас там знають всі, і ми всіх знаємо. Часто заїжджали до міста Сватове, де розташований військовий санаторій, у якому працюють наші земляки-подоляни. А у Сєверодонецьку разом із отцем Олексієм Волковим, про котрого вже згадував, освятили новозбудований військовий шпиталь.

– Чи доводилось вам спілкуватись із місцевими людьми, і яке у вас від них враження?

– Там живуть дуже різні люди. Одні кажуть, що ви «бандери, загарбники й терористи, чого сюди прийшли?» А інші, і їх більшість, сприймають події цілком адекватно. Вони хочуть жити в такій країні, як Україна. І не мають бажання нікуди виїжджати. До речі, стосовно вживання української мови, то мені здається, що Донбас став більше україномовний, ніж ми тут, у Вінниці.

Тобто не можна вважати, що цей регіон за менталітетом тамтешніх мешканців – «це відрізана скибка»?

– Аж ніяк. Місцевий люд не вважає себе якимось особливим чи винятковим. Мовляв, «Донбас годує Україну», «ви всі нам винні» чи щось подібне. І більшість людей при спілкуванні висловлюються так само. Донбас – це Україна! І крапка. Місцевих дуже хвилює те, що там іде війна, зруйноване житло, нема роботи. Люди переймаються власним майбутнім. Якщо брати, скажімо, Піски, яке колись було елітним дачним селищем, то зараз від нього залишилась суцільна руїна. І все це дуже боляче: чому чужа країна за допомогою зброї плюндрує твою землю і диктує тобі умови, як жити.

– Що потрібно на передовій зараз?

– Ну, знову ж таки, скрізь все по-різному. Якщо ми приїжджаємо і привозимо картоплю, то що, вона там не потрібна? Зрозуміло, що солдати отримують харчування від держави. Але для всіх пайка однакова, а хлопці різні. Хтось більший, хтось менший – один віддає перевагу тому, а інший – другому. Уявіть, прийшов солдат з чергування, хоче посидіти в теплі й поїсти звичайної смаженої картоплі. Як вдома… А де її взяти, коли в пайку її не передбачено? От ми й веземо все. А о цій порі року ще й дуже багато цитрусових: апельсинів, лимонів, мандаринів, грейпфрутів, ківі тощо. За це потрібно дякувати Володимиру Петрушенку із мережі «Грош» – це його заслуга. Волонтери на чолі з Антоніною Геренко виготовляють так звані «вітамінні бомби»: змішують лимони з медом та імбиром, фасують у баночки, які ми потім веземо на позиції. Скажу, що це чудова річ від застуди. Валерій Владика допомагає з пальним та дитячими іграшками. Отець Стефан Поперечний шукає продукти. Таня Єфремова, підприємиця із Тяжилова, – солодощі, а Валя Ляшун та Юрій Калінін – забезпечують миючими засобами та кремами, щоб на холодному вітрі не лущилась шкіра. Возимо церату та повсть на утеплення бліндажів, маскувальні сітки, які виготовляє Валя Процюк зі своєю командою «Павучки». Особлива подяка підприємцю Сашку Бедраку, котрий дає транспорт на поїздки. Я його «спринтером», мабуть, разів 20 їздив в АТО. Своїм бусом також їжджу, але зараз він у ремонті. Дорогою у Морозівці Баришівського району Київської області завжди довантажуємось випічкою. І так потроху-потроху назбирується повний бус. Ще й лишається. Для прикладу, цього разу залишилось десь у межах двох тонн, які ми обов’язково відвеземо під час наступної поїздки. До речі, великою популярністю користується наша мінеральна вода «Регіна». Коли її привозимо, то у вінничан вона викликає особливі емоції. У нас із «Регіоною» гарні стосунки, і підприємство вже впродовж трьох-чотирьох років щоразу дає тонну води безкоштовно.

– Як знаєте, до кого їхати?

– А телефон для чого?

До земляків?

– Для мене всі земляки. Мене ж там всі чудово знають. Знають, як до мене телефонувати, коли виникають якісь проблеми.

Цікавились настроями солдатів там, на передовій?

– Хлопці кажуть, що якби не було «перемир’я», то відвойовували б українську землю клаптик за клаптиком. Тому що є чим, є бажання і можливість. Але на час «перемир’я» стріляти не дозволяється, хоча з «того боку» нема-нема та й прилітає. Тобто, все ніби заснуло, але снайпери стріляють. Але в цілому настрій дуже бойовий і рішучий: бійці хоч зараз готові йти вперед – забирати свою територію.

Ви казали, що під час поїздок на Донбас доводилось святити, вінчати…

– І хрестити, і сповідати, і причащати… Для прикладу, минулого року біля Пісків я разом із Василем Августиновим та Стефаном Поперечним вінчали молоду пару Іру та Юрка. Ірина, наша землячка, з Вінниччини, і я її знаю ще з 2015 року. Спершу працювала психологом у шпиталі, а потім пішла на контракт і стала солдатом. Хор був місцевий. Це було дуже зворушливо. А коли дівчата з Морозівки передали їм весільний коровай: з лебедями, великими весільними обручальними кільцями, то плакали всі: і молодята, і запрошені, і командир. Таке не забувається.

– А якось до мене у 2015 році в Попасній прийшов солдат і попросив, щоб його похрестили, – продовжує співрозмовник. – Він був вже дорослим. Сказав, що хоче, щоб його охрестили, аби в разі чого правильно, за християнським обрядом, поховали. А в 2017 році в селищі Жованка біля Зайцевого одразу хрестили трьох діток. Також доводилось освячувати блокпости, техніку, особовий склад, сповідати й причащати. Біля мене в дорозі завжди лежить мій требний чемоданчик, у якому є все: церковний одяг, причастя, молитовник, хрест, Євангеліє, кадило, свячена вода, хрестики, іконки, молитовнички.

Що можете сказати про цю війну з точки зору священника?

– Війна, як і будь-яке стихійне лихо чи хвороба, – це Божий попуск. Десь ми нагрішили, десь ми щось неправильно чинили, у чомусь возгордились. Для прикладу, зараз людство бореться із коронавірусом, який з’явився невідомо звідки. Це ж неспроста. Але слід пам’ятати багатостраждального Іова. У нього було забрано все, але він не втратив віри у Бога, і Господь йому знову все повернув удесятеро. Я не кажу, що у нас завтра з’явиться всього вдесятеро більше. Просто ми маємо переосмислити власне буття, вибрати якісь інші цілі в житті.

Отче Анатолію, за свою волонтерську роботу ви отримали близько п’ятнадцяти різних нагород, зокрема й президентських…

– І вас цікавить, як я до цього ставлюсь? Звісно, мені приємно, що мою скромну діяльність помітили й відзначили, але я працюю не за ордени й медалі. Це внутрішня потреба: разом із людьми бути там, де важко. Війна нікуди не поділась, і я буду допомагати, доки зможу. Єдине, хочу, аби весь цей жах скінчився якомога швидше. А ми всі, щоб не забували про тих, хто зараз в окопах і бліндажах, на вітрі й холоді, захищає наш спокій тут.

Спілкувався Олег КРИВОНІС

На фото: Ось таке воно – весілля на передньому краї (ліворуч від молодят – о. Анатолій Кузнєцов, праворуч – о. Василь Августинов)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені