«Мені завжди подобалось працювати з людьми»,

каже голова Вінницької міської організації ветеранів, підполковник запасу, 58-річний Костянтин Миколайович Фомічов.

Костянтин Миколайович народився в родині військового у місті Благовєщенськ Амурського краю. Однак все своє армійське життя прожив у Вінниці, куди прибув ще 1983 року. Тут зростав по службі, тут одружився, тут у нього народились діти й онуки. Так що, як він сам каже: «Я хоч за походженням і росіянин, однак відчуваю себе не лише громадянином України, а й стовідсотковим українцем».

Із міською організацією ветеранів у Костянтина Миколайовича давні й партнерські стосунки. Ще з тих часів, коли служив заступником начальника Центрального авіаційного складу, і в середині 90-их років минулого століття під час будівельних робіт по вулиці Чехова на місці колишнього німецького концентраційного табору були знайдені масові поховання радянських військовополонених. Відтак, спільними зусиллями військових та ветеранів полеглим було споруджено пам’ятник. Крім цього, стареньких часто запрошували виступати перед військовослужбовцями Вінницького гарнізону, до участі в різноманітних урочистостях, ними опікувалось командування та профспілка. Так що про їхнє життя й проблеми Костянтин Фомічов знав не з чуток. Пізніше, після виходу на пенсію, п’ять років керував Лівобережним осередком Вінницької міської організації ветеранів. А минулого року його було обрано головою всієї міської спілки.

– Це найбільш потужна за кількістю членів структура у складі обласної організації ветеранів, – зазначає Костянтин Миколайович. – Наразі маємо понад 46 тисяч осіб. У першу чергу в своїх рядах об’єднуємо учасників бойових дій та інвалідів війни, «дітей війни», вдів загиблих чи померлих військовослужбовців, офіцерів запасу, ветеранів праці і просто людей похилого віку. Маємо 68 первинних організацій, які об’єднані у три осередки: Правобережний, Лівобережний та Старе місто. Крім цього, до Вінницької міської ОТГ приєднались Десна, Малі й Великі Крушлинці, Вінницькі Хутори, Писарівка, Стадниця й Гавришівка. Ці населені пункти увійшли до ще одного осередку, який очолив голова Вінницької районної організації ветеранів Петро Василинич.

– Зрозуміло, що основне завдання міської організації ветеранів – це соціальний, економічний та юридичний захист ваших підопічних. Наскільки це вдається здійснити за нинішніх умов?

– Із гордістю хочу зазначити, що переважну більшість проблем вдається вирішити. Це відбувається завдяки дуже тісній і плідній співпраці з Вінницькою міською радою, її виконкомом, департаментами й депутатами, як міськими, так і обласними. І я вдячний насамперед голові міської ради Сергію Моргунову, за розуміння наших проблем і підтримку ветеранів. Для прикладу, наша організація фінансується з міського бюджету. Скажімо, нинішнього року на повсякденну діяльність та матеріальну підтримку ветеранів було виділено 400 тисяч гривень. Це дуже солідна сума! Звісно, не відмовляємось і від допомоги різноманітних благодійників. Інколи така підтримка буває навіть дуже суттєвою. У нас працює клуб «Неспокійні серця», який очолює Тетяна Степанівна Ковальчук. Він об’єднує близько трьох десятків людей, які по-справжньому люблять мистецтво, пишуть вірші, співають. Там всім по 70 і більше років. Так його взяла під опіку вінницька підприємиця Наталя Петрівна Поліщук. Вона за власні кошти організовує для стареньких відпочинок, екскурсії, матеріально заохочує найбільш активних, вітає ювілярів з днями народження, допомагає з виданням творів. Ось так одна людина може підтримати тридцять інших.

– Ми намагаємось надати допомогу всім, хто до нас звертається, – продовжує Костянтин Миколайович. – Якщо ветеран має проблеми матеріального характеру, спрямовуємо до відповідних державних структур або до депутатів чи благодійників, котрі гарантовано допоможуть. Якщо людина має якісь юридичні питання – консультуємо самі або, знову ж таки, спрямовуємо до тих, хто може допомогти. Звертається з медичними – пишемо відповідні листи-прохання до медичних установ, і нам не відмовляють.

– Чи отримуєте ви моральне задоволення від своєї роботи?

– Надзвичайне. Завжди мав велике бажання працювати з людьми. Тим більше, що у мене це доволі непогано виходило. Досі пам’ятаю батькову науку: «Будеш офіцером – в першу чергу дивись на людину, а не на погони. Будь людиною сам і стався до решти по-людському. Колектив складається з людей, а без них не можна вирішити жодного питання». Коли ще очолював Лівобережний осередок, то одразу зрозумів, що нашим стареньким потрібна не стільки матеріальна, скільки моральна підтримка. Їм просто життєво необхідно з кимось поспілкуватись, виговоритись, побачити «живу» людину. Я це помітив, коли приходив до ветеранів додому. Як вони зустрічали і не хотіли відпускати! Як потім очікували наступного візиту. Зараз ми теж ходимо, але через епідемію дивимось одне на одного хіба що через вікно. Але мені, як людині, така реакція на мої візити дуже приємна. Значить, ми на правильному шляху. А ще коли допоможеш у вирішенні якоїсь проблеми, то й поготів. Для прикладу, зуби зробити, придбати слуховий апарат, якусь сантехніку в помешканні замінити. Зовсім інші почуття – відчуваєш власну потрібність. Тобто, подібними візитами й спілкуванням ми продовжуємо їм життя.

– І тут мені дуже подобається політика Вінницької міської ради, – зазначає співрозмовник. – У нас існували комплексні програми, які стосувались розвитку дітей та молоді. А тепер після Нового року має запрацювати програма «Вінницька громада дружня до людей поважного віку», куди ми вносили свої пропозиції. Такого нема в жодному місті України. Завдяки цій програмі можна буде залучати літніх людей до громадських справ. «Витягувати» їх із помешкань. Давати їм розуміння, що пенсіонер – це не «вирок», не «кінець життя», а, можливо, тільки його початок. І там є маса пропозицій, які не потребують великих капіталовкладень.

– Взаємостосунки між суспільством та людьми похилого віку. Наскільки, вони, на вашу думку, гармонійні?

– На жаль, тут маємо велику морально-етичну проблему. Чомусь складається враження, що люди старшого віку вже ні на що не придатні, окрім як «сидіти на шиї у молодших поколінь і отримувати пенсію за їхній рахунок». Це абсолютно хибне і, я б навіть сказав, шкідливе твердження. Шкідливе, тому що саме завдяки праці наших батьків і матерів, дідусів та бабусь ми, нинішні, маємо можливість користуватись усіма матеріальними благами. І від ветеранів не слід відмахуватись, як від надокучливих мух, а навпаки, запрошувати до навчальних закладів, аби ті розповіли, в яких умовах їм доводилось жити і працювати. Ви що, думаєте, їм нема про що розказати? Вони ж володіють фантастичним життєвим, трудовим, а чимала частина з них і бойовим досвідом. От у кого слід повчитись патріотизму і самопожертві. Цим людям потрібно більше уваги й поваги, моральної та матеріальної підтримки. Вони були й залишаються складовою частиною суспільства, і їх не можна отак просто взяти й викреслити. Тим більше зараз, коли в Україні війна, а що це таке – ветерани знають, як ніхто інший. Саме тому ми активно включились у розробку комплексної програми міської ради із національно-патріотичного виховання. Ми внесли туди власні пропозиції і разом із АТОвцями виступаємо перед призовниками у військкоматі, шкільною та студентською молоддю. Розповідаємо, що наша Батьківщина – це Україна. Ми давній і самобутній народ, з власною мовою, культурою, історією. І ніхто не має права диктувати, як нам жити, з ким водити дружбу, в якому напрямку рухатись і який шлях розвитку обирати. Свого часу одразу після здобуття Україною незалежності я впродовж лише першої половини року пройшов аж 7 атестацій на предмет відповідності займаній посаді. Мені прямо в очі казали – це тому, що я росіянин. Ну і що? Невже після цього я став менше любити Україну? Мені подобається, що у паспорті скасували графу «національність» і замість неї пишуть «громадянин України». А зараз на Донбасі супроти окупантів представники скількох національностей воюють? Цілий інтернаціонал. Але всі вони громадяни України. Тому молоді потрібно розповідати, що вони захисники, громадяни й патріоти. Порушувати цю тему постійно, чим серед іншого ми і займаємось зараз.

Спілкувався Олег КРИВОНІС

На фото: Костянтин Фомічов та керівник клубу «Неспокійні серця» Тетяна Ковальчук привітали із Днем інваліда учасницю бойових дій, 96-річну мешканку Вінниці Ольгу Савеліївну Крамар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені