«Колись були весілля і хрестини, а зараз – похорони і поминки…»

Назва села – Павлівка (віднедавна Жмеринського району)

Рік заснування – орієнтовно 1927-й

Кількість населення – до 30 чол.

Відстань до Бара – 25 км.

Інфраструктура – немає ніякої.

Заїхати в Павлівку можна з чотирьох напрямків: з Матейкова, Трудолюбівки, польовою дорогою від колишньої свиноферми колгоспу «Україна» і з Поповець, якщо дозволяє погода. Село з однією вулицею імені Гагаріна простяглося майже на два кілометри вздовж Матейківського лісу. Воно умовно поділене на два періоди забудови: до війни і початок 60-х років минулого століття. З тих перших хат не залишилося жодної вцілілої, та й десятки новіших стоять пусткою.

Сонячно-прохолодного дня зустріла мене Павлівка якоюсь напруженою гнітючою тишею – жодного звуку, навіть півні не співали і собаки не гавкали. Замість звичного вказівника з назвою населеного пункту – свіжовстановлений хрест-оберіг села. Зразу ж за ним – стіна суцільних височенних заростей безлистих кущів із залишками розвалених будинків.  Аж страшно…

Поволі їду ще вцілілою, у деяких місцях, вузенькою асфальтівкою. Десь приблизно посеред села з лівого боку на вигоні «білим парусом» височіє будівля колишнього сільського магазину із загратованими вікнами, дверима на штабі і розбитою скляною  вивіскою «Продмаг». Довкола – ні душі, тільки кимось прив’язана на ланцюг чорна коза почувається тут привільно…

Звернув увагу, що майже на кожній вцілілій хаті є табличка з її номером і назвою вулиці. Десь після сорокового –  почалася «жива зона», а далі – руїни і знову хати. Тільки на краю села, перед ставом, що розкинувся долиною між Павлівкою і Трудолюбівкою, біля чепурного, викрашеного фарбою будинку вгледів літню жінку. У мене одразу склалося враження, що вона, як і я, зраділа цій зустрічі. Ми з нею проговорили майже годину – про все і про всіх…

– Добре, що маю ще сусідів, то є з ким часом і словом перекинутися, а так – все сама, і все – мовчки, – каже 79-річна Ганна Олександрівна Люлько. – Ми з покійним чоловіком почали тут будуватися в 1959 році зразу, як одружилися. Тоді якраз у чистому полі нарізали нові садиби, і колгосп таким способом «перетягував» до себе молоду робочу силу. Я пішла в овочеву бригаду, а Саша став помічником комбайнера. Роки були важкі, за роботу нам писали трудодні, а як інколи давали гроші, то це свято залітало в хату…

Чоловік столярував і сам зробив вікна, двері, підлогу постелив. Йому приносили замовлення сусіди, а за виконану роботу віддячували допомогою на будівництві хати. Через три роки ми справили новосілля. Якраз Гагарін полетів у космос, то ми гуртом  зібралися і на його честь назвали свою єдину в селі вулицю…

Жили тоді бідно, але весело. Йшли на роботу співали і додому верталися з піснею. Весілля справляли, родини, хрестини, а зараз тільки похорони і поминки. Вимирає наша Павлівка прямо на очах. Молодих людей до п’ятдесяти років можна на пальцях порахувати. Я дуже зраділа, як півроку тому, переїхав з Козятинського району в батьківську хату сусід Анатолій Підгорець з дружиною і двома доньками. Він – учасник АТО, працює водієм у товаристві Матейкова. Зате тепер ми маємо в селі п’ятеро школярів, яких щодня возять у школу і назад. З ними на роботу добирається і вчитель історії Петро Олександрович Хом’як…

Ганна Олександрівна заробила в держави тисячу вісімсот гривень пенсії, яких ледь вистачає на хліб і ліки. Та вона не нарікає на життя. Каже: «Немає чого грішити перед Богом, аби було вже не гірше – щоб мир в Україну вернувся, і вірусна зараза минулася… На пай отримую зерно, олію, цукор, ще тримаю троє свиней, щоб перед святами порадувати свіжиною дітей та онуків…».

Єдина радість тепер у Павлівці, коли два рази в тиждень приїжджає в село автолавка з різними товарами. Люди запасаються продуктами, роблять замовлення. А от з автобусним сполученням стало гірше. До недавнього часу бус з Бара їздив сюди тричі на тиждень, але водій підбив свій «дебет з кредитом» і сказав, що йому немає зиску «возити вітер», і скоротив кількість маршрутів до одного – в п’ятницю.

– Йому не вигідно, а людям не зручно, – продовжує Ганна Олександрівна. – От поїдь у п’ятницю в лікарню, то до обіду не встигнеш нічого зробити, а ще треба не спізнитися на без п’ятнадцяти два, щоб додому повернутися… Я не кажу вже про «екскурсії» магазинами і базаром, бо з нашими статками там рідко можна що купити.

Приємно відгукнулася моя співрозмовниця про директора СТОВ «Матейківінвестагро» В’ячеслава Кучерука. «Він для нас і порятунок, і надійна опора. Хто тільки не звертається до нього, нікому не відмовляє. А нам, пенсіонерам, взагалі нічого багато не треба – щоб город виорати і паї привезти вчасно… Нещодавно В’ячеслав Васильович допоміг нам розв’язати болючу проблему з нестачею води у криницях. За рахунок господарства в Павлівці побудували на кожен куток чотири артсведловини, а вже розводити водогін до хат будемо самі. І за це дякуємо, бо де ж ми візьмемо тих грошей?».

Ну, а на завершення цієї розповіді не можна не згадати про цікавий факт з життя місцевої громади. Ще з повоєнних років люди користувалися тут помічною водою з джерела, яке знаходилося неподалік в Матейківському лісі. Вони лікували нею всі болячки, а потім бухгалтер Григорій Соколовський підказав голові колгоспу Володимиру Яровенку, що можна на ній заробляти гроші. Так розпочалося лабораторне дослідження, а у квітні 1990 року в Матейкові було відкрито цех з розливу мінеральної столової води «Барчанка», яка сьогодні стоїть в ряду визнаних в Україні.

Віктор ЗЕЛЕНЮК,

власкор «Вінниччини»

На знімках: Ганна Люлько

Тут був магазин

Фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Передзвоніть мені